Зараз в усіх головах один-єдиний фронт — фронт російсько-української війни.

Але є ще одна війна, в якій теж бере участь Росія. І в якій вона веде себе так само дико, так само нахабно, так само ігноруючи усі існуючі правила.

І програє.

Мова про поведінку Російської православної церкви, також відомої як Московський патріархат.

Ви, певно, пам'ятаєте, що визнання Православної церкви України іншими помісними церквами спричинило в головах московських владик певне запаморочення. Вони розірвали стосунки та сопричастя з усіма, хто на це пішов, створивши найбільший розкол у православ'ї за тисячу років.

Але тим самим вони загнали себе у пастку. Вже очевидно, що ніхто не буде відкликати визнання ПЦУ: ба більше, все більше церков буде визнавати наших священників за своїх. В такій ситуації Московський патріархат змушений буде або дати задню, або зрештою опинитися в ізоляції.

Для того, щоб цього не сталося, вони обрали шлях гібридної війни. Ідея була в тому, щоб показати: ми сильні, за нами — сильна, агресивна і безпринципна держава, ми здатні створити проблеми іншій помісній церкві, якщо вестиме себе не так, як ми хочемо.

Жертвою було обрано Олександрійський патріархат. За певною іронією, саме його та його предстоятеля, Папу-Патріарха Феодора Другого, московська церква лише нещодавно превозносила як світочів православ'я, бо сподівалася, що Олександрія складе опозицію Вселенському патріархату у питанні визнання української церкви. Так не сталося — і від хвалебних од бійці РПЦ швидко переключилися до прокльонів.

Більш того, вони вирішили його «покарати» — почати створювати власні приходи на його канонічній території, у Африці. Практично це було не так важко. В Африці взагалі священники часто переходять між конфесіями — особливо якщо ті обіцяють спонсорувати самого священника та його плем'я.

Але те, що легко практично, може бути дуже незаконно з точки зору права, а точніше церковних канонів. Справа в тому, що ексклюзивні права Олександрійського патріархату на окормлення православних Африки давніші за будь-яку «канонічну територію» іншої церкви і підтверджені рішеннями Вселенських соборів. Вторгатися на чужу канонічну територію взагалі злочин, на кшталт зневажання національного суверенітету, а у цьому конкретному випадку ще й особливо важкий.

Представники МП стверджують, що до них в Африці перейшли по власній волі понад сто парафій, які настільки збурилися через визнання Олександрійським патріархатом Православної церкви України, що не захотіли більше мати з ним справи. Сама версія вочевидь смішна: так-так, авжеж, священнику в Танзанії дуже-дуже важливо, щоб Олександрійський патріархат не визнавав українців. Але насправді навіть перевірити названі їми цифри переходів поки що не вдається. Згідно повідомлень представників Олександрійського патріархату, окремі переходи справді є, але значна частина з них — це ті священники, що ще до цього прийняли рішення порвати з церквою, як то, наприклад, старостильники (ті, що відкидають реформу календаря), або ті, що були заборонені в служінні за ті чи інші провини.

Як би то не було, створення паралельної юрисдикції на чужій канонічній території загрожує всьому устрою Православної церкви. Це не могло залишитися без відповіді. І, здається, таку відповідь знайшли: це так званий Синод Пентархії.

Синод — це виконавчі збори, на яких предстоятелі церков можуть винести ті чи інші судження та здійснити церковний суд. А от поняття Пентархії складніше. Історично в християнстві було п'ять помісних патріархатів — Римський, Константинопольський (він же згодом прийняв назву Вселенський), Олександрійський, Антіохійський та Ієрусалимський. Вони й називалися Пентархією. Кожен з них претендує на заснування апостолами. Як ми знаємо, на початку 11-го сторіччя стався Великий розкол — Римський патріархат відділився, ставши Католицькою церквою. Пентархія залишилася вчотирьох, а згодом її представники стали створювати для віддалених земель нові помісні церкви. Тим не менш, «старі» церкви Пентархії і поодинці мали особливу вагу, а разом — тим більше. Вже ближче до нашого часу на «вакантне» п'яте місце почали кликати Церкву Кіпру — вона, хоч і не має статусу патріархату, також є історично давньою та претендує на апостольське походження.

Синаксис Пентархії — дуже авторитетний орган. І за іронією, заперечити це Московський патріархат просто не має права. Пов'язано це з тим історичним фактом, що саме рішення Синаксису Пентархії утвердило Московський патріархат та кінцеве визнання існування самоуправної Московської церкви (Томосу про автокефалію в тому розумінні, в якому його має більшість «нових» церков, Московський патріархат не має, його заміняє саме визнання Синоду Пентархії). Неможливо поставити під сумнів легитимність органу, на якому заснована твоя власна легитимність!

Але те, що Синод постановив, Синод може і забрати.

Нещодавно єрарх Грецької Православної Церкви митрополит Перистеріський Григорій заявив, що м'яким покаранням Московського патріархату за його антиканонічні дії могло б бути тимчасове позбавлення автокефалії — на п'ять років, до виправлення. Більш жорсткими — повне позбавлення спілкування. Що де-факто означає визнання розкольницькою організацією, що не слідує законам Церкви та не має благодаті.

Звісно, це радикальні дії. Можливо, рішення Синоду — а він, за даними авторитетного українського богослова, отця Кирила Говоруна, має відбутися ще до Страсного тижня, себто до 18 квітня — буде більш м'яким. Але мова тут навіть не стільки про саме рішення, скільки про те, що буде робити Москва перед ним та після нього. Якщо вона визнає владу Синоду над собою — доведеться «вмикнути задню». Якщо ж ні — доведеться підвищувати градус конфлікту, що, так чи інакше, в кінці призведе до самоізоляції і розділення православ'я на світове та московське. Позиції ж Православної церкви України укріпить будь-який з цих варіантів.

Це — історія про те, як далеко може завести нахабство, хабальство та показна поведінка «я занадто великий та гордий, щоб коритися правилам». Дуже повчальна історія. І в цій історії — той самий урок, який так і не змогла вивчити Росія.