Парад багатьох курвить. Наприклад, автомобілістів. Місто перекривають і на нього, і на репетиції, об'їжджати треба. Інші кажуть — навіщо це все? Адже гроші можна витратити краще. Треті кажуть, що такої техніки на фронті немає, а якщо є, то недостатньо. Четверті пригадують цитату з Голди Меїр, мовляв, паради задорогі і справді потужним країнам, як її Ізраїль, не потрібні.
З останнім найипростіше. Цитата — фейк, паради в Ізраїлі проводяться.
З іншими складніше. Розповім від себе — як від людини, що бачила армію з різних боків.
Я пам'ятаю нульові. Я вчився на військовій кафедрі і на кілька тижнів виїздив в учбовку на Десні. Військові в ті часи у мене, цивільного, викликали смішані почуття — приблизно як люди з інвалідністю. Слід виявляти повагу, але часто боляче дивитися. Найчастіша фраза, що чув на Десні — «продай берці». Бо від того, що видавала армія, кровили ноги навіть у ще не скасованих портянках.
Я пам'ятаю 2014. Пам'ятаю враження, коли ССО РФ захоплювали мій рідний Крим. Коли буряти, завішані сучасним еквіпом, трясли автоматами перед хлопцями у «дубку», що поряд з ними виглядали напівбомжами.
Я пам'ятаю свою учбовку у 2015-му, після мобілізації. Пам'ятаю ті відчайдушні спроби держави знайти хоч якихось офіцерів на відповідні спеціальності. Хоч старих радянських дядьків, що останній раз армію у 80-ті бачили, а з тих пір бачили хіба дно пляшки. Я пам'ятаю, як окремих з них ми на шикування несли, і це не метафора.
Я пам'ятаю свою частину, що після виходу з окупованої території опинилася у військовому містечку, з якого років десять тому з'їхав розформований полк зв'язку. За ці роки місцеві обідрали навіть плитку в сортирах і викопали на метал підземні дроти комунікацій. Ми буквально будували власний ППД власноруч — і це були не хлопці-призовники, а досвідчені офіцери, мобілізовані директори фірм та професори університетів.
Я пам'ятаю, як на моїх очах змінювалося це військове містечко. І вся армія. Як з'являлися нові роди військ, як впроваджувалися нові стандарти, як із оборваних голодранців поставала така потуга, що любо глянути.
Я вже цивільний — ну добре, офіцер резерву першої черги. Але я хочу це бачити щорічно. Я хочу щорічно бачити свою армію. Я хочу бути переконаним, що вона виглядає не так, як у нульових. Я хочу бачити хлопців, з якими стану в один ряд, якщо знову мобілізують, я хочу бачити їхнє озброєння та те озброєння, яке в них може з'явитися.
Я хочу, щоб армія була на виду. Щоб ми ніколи більше не відвертали від неї очей. Щоб ми знали, як вона. Завжди.
Так, парад — це показуха. Так, багато елементів техніки та озброєння, що присутні на ньому, у військах є лише в малій кількості. Свята правда. В плані технічного складу парад — це більше про те, як може та має бути.
І це теж важливо бачити. І це теж важливо показувати.
Парад — це армія, яка показує народу найкраще зі своїх обличчь. Це побачення армії з народом, і вона приходить на нього в найкращому вигляді — виголена, вишколена, сяюча.
Навіщо побачення? Навіщо на них ходити? Навіщо на них чепуритися? Навіщо до них готуватися?
Бо ми люди, а не свині. Чи не так?
Якщо довго не хотіти бачити свою армію — є ризик побачити чужу. Побачити усміхнених бурятів, познайомитеся з позивними Шнирьом та Чепушилою, побачити інші танки та дізнатися, як справді виглядає розбитий асфальт. І це не страшилки, а реальність, у яку можна доїхати машиною за півдня. Чи просто розпитати сусіда.
Так, парад коштує грошей. Але відсутність зв'язку суспільства і війська — зв'язку видимого, зв'язку емоційного, зв'язку культурного, коли діти бачать військових і хочуть бути такими ж — коштує набагато більше. І в грошах, і в життях, і у втрачених перспективах.
Будь ласка, як би вас не злили перекриття вулиць — не забувайте цього.
