Уявіть, що ви — представник соціальної служби. І у вас завдання: простежити, щоб чоловік на ймення Абдула почав гідно ставитися до своєї жінки Гюльчатай.
Ви домовилися з Абдулою: мовляв, як побачу, що Гюльчатай живе не як твоя власність, а як вільна жінка, соціальна служба виділить тобі заохочувальний приз у розмірі десяти верблюдів. І от приходите ви в призначений час до Абдули.
- Гюльчатай, сюди! — кричить Абдула.
Приходить Гюльчатай, уся загорнута в бурку, як космонавт, очі донизу, кульгає. І каже вам тремтячим голосом:
- Пан мій володар Абдула зробив мене справді вільною жінкою! Я ніколи ще не відчувала себе настільки свободно! Слава Абдулі, визволителю жіноцтва! Можна я піду, о володарю?
- До гарему, хутко — каже Абдула — Бачиш, вільна, як пташка. То коли мені на верблюдів чекати і чи можна заміть десяти дати двадцять, мені дуже треба?
Смішно?
А от МВФ так само смішно працювати з нашими Абдулами. Бо я вам зараз буквально переказав історію про те, як влада за незалежність Національного банку боролася.
От є Національний банк. Він працює. 3 2014-го року над тим, щоб він став нормальним регулятором західного типу, працювала ціла низка західних інституцій, починаючи з МВФ. Мета була проста: зробити так, щоб Україна залишалася на плаву. Знизити ризики того, що через вплив на НБУ олігархи видоять Україну, залишивши її у стані дефолту.
Це вдалося. Саме в такому стані Нацбанк прийняв Зеленський, вступивши на посаду президента. Проблема була в тому, що ключовий стейкхолдер його кампанії — Ігор Валерійович Коломойський, був саме тою людиною, яка хотіла розправитися з НБУ і отримати над ним контроль. Ба більше: це було його основною причиною інвестувати в Зеленського.
Втім, президент опинився на розтяжці. На етапі виборів Коломойський йому точно був дорожчий за МВФ, а от після них — не факт. Але була ще одна проблема: люди радянського штибу не вміють працювати з незалежними структурами. Вони розуміють лише командну вертикаль.
В середині минулого року президент демонстративно тисне на голову НБУ Якова Смолія, вимагаючи скорегувати політики НБУ так, як того вимагає Офіс президента. Той не піддається тиску. Як результат — його, в найкращих радянських традиціях, «звільняють за власним бажанням». На його місце приходить Кирило Шевченко.
При цьому Україна перебуває на кредитуванні МВФ, у якого незалежність Нацбанку — одна з ключових умов, на яких він взагалі готовий давати гроші. У Фонді дещо… дивуються та питають у влади — мовляв, якого ж милого?
Далі починається гра у Абдулу. Офіс президента стверджує буквально таке: ми змінили голову НБУ, і президент береться особисто гарантувати незалежність нового. Себто, владу аніскільки не дивує, що формулювання протирічить саме собі: що ж це за незалежність НБУ від влади, якщо її гарантує президент, змінюючи його керівників?
Що ж, НБУ працює далі. Ключова стратегія нового керівника — перекидати департаменти так, щоб замість незалежної та паралельної работи, де одні експерти врівноважують інших, усе замикалося на вищому керівництві. Все це робиться під розповіді про реформування банку як незалежного регулятора.
Себто, начебто для розвитку незалежного регулятора в ньому вибудовується класична радянська вертикаль. До того ж неефективна, бо зрештою на керівникові замкнулося більше ключових напрямків, ніж здатна операцювати людина суто біологічно.
Заступник керівника, Катерина Рожкова, дає інтерв'ю журналу «Новое время», в якому про це розповідає, але в дуже обережних формулюваннях. Департамент комунікацій НБУ вимагає від неї викинути з інтерв'ю частину тексту. Коли про це дізнаються журналісти, вони видають інтерв'ю так, як воно було дано, а керівник департаменту комунікацій на своєму ж ФБ розповідає, що замголови вчинила неприпустимо неетично з точки зору корпоративної етики, адже є «політика одного голосу». В голову керівника департаменту навіть не приходить думка, що критикуючи замголови установи публічно в соцмережах, вона цю ж «політику одного голосу» просто множить на нуль. Адже вона виступає на одному боці з головою, паном Шевченко, а «єдиний голос» в радянському розумінні — це голос найвищого керівника.
Раз за разом українська влада демонструє МВФ «щасливу Гюльчатай» — незалежний Національний банк. Настільки незалежний, що керівництво змінюється президентом і той гарантує невтручання в роботу людини, яку тільки-но призначив, після того, як вижив його попередника за непослух. Настільки незалежний, що замість розгалуженої горизонтальної системи прийняття рішень будується вертикаль. Настільки незалежний, що після «не такої» розмови з журналістом прес-служба банку публічно вичитує заступницю голови.
Як гадаєте, що дадуть Абдулі?
