Коли в України тимчасово не було боєздатної армії, прийшли добровольці. І змінили хід війни. І втримали лінію, поки Збройні Сили відновлювалися зі зруйнованого стану.
Вже потім упирі, що обіцяли йти на Київ, тікали зі Слов'янську, залишаючи за собою мокрий слід. Упирі, що катували полонених, перетворювалися в нагар на стінах ліфту. Упирі, що вже мріяли про те, як будуть ділити гроші та жінок на іншому березі Дніпра, замість цього ділили гроші та руки один одного на все тих же берегах Кальміусу та Сіверського Донця.
Для того, щоб так сталося, потрібно було, щоб у стрій стали програмісти та геодезісти, а бізнесмени та світські тусовщиці повезли їм тепловізори та смаколики. Для цьго був потрібний добровольчий та волонтерський рух.
Але він здійснив дещо більше, ніж просто виграв війну.
Він створив прошарок людей, яким вже ніколи не стане байдуже. Це не «нова еліта», не «хлопці, який придуть, всіх розстріляють та наведуть порядок», як про це мріяли окремішні диванні патріоти. Це звичайні люди зі слабкостями та помотаними нервами. В них є єдина суперсила: вони вже не заспокояться.
Війна поставила перед кожним запитання — чим ти готовий ризикнути задля країни? Кожен на нього відповів. Кожен знає свою відповідь. І тим, хто ризикнув усім, вже дуже важко буде коли-небудь вийти зі строю.
А це означає, що в країні ще покоління буде прошарок, який буде тримати стрій та стояти до останнього. Хай це буде кількадесят тисяч осіб на кількадесят мільйонів населення — цього може вистачити. Адже будь-де та будь-коли активні та навіжені є меншістю — але ця меншість може здіймати великі хвилі.
В цей день подякуємо Україні за те, що вона обрала нас.
