Кожен крок чи заява Орбана або його чиновників щодо допомоги Україні чи наших євроатлантичних перспектив викликає бурю гніву в медіа і соцмережах. Такий–сякий, путінський прислужник, закрив нам дорогу в світле майбутнє. От взяти і вигнати Угорщину з ЄС, щоб знали і іншим в науку. Але європейці нерішучі, багато хто взагалі на окладі в Москві чи в Пекіні, а отже і ЄС – тимчасовий і нежиттєздатний проект. І нас не чекають і самі скоро розбіжаться. Он британці уже чкурнули.
Але чи так це?
Вся історія Європи наповнена спробами відновити Римську імперію. В різні часи це набувало різних форм – Карл Великий, імператори Священної Римської імперії, королі Іспанії, Наполеон, і, прости Господи, навіть Гітлер – кожен по своєму бачили майбутнє Європейського континенту як одне цілісне економічно і політично утворення.
Від Європейського співтовариства вугілля та сталі через відкриті кордони і спільну валюту (навіть зараз не у всіх). Повільно, з урахуванням всіх інтересів, важкими компромісами, інколи з кроком назад. Висновки двох жахливих воєн після епохи просвітництва і розвитку яка передувала першій – далися взнаки. Та й поспішати нікуди – проект на віки. Це в першу чергу потрібно розуміти тим хто критикує ЄС за нерішучість, обтічність формулювань, повільне прийняття рішень. Уже більше 70 років, а процес ще далекий від завершення. Зате з висоти пройденого більш помітно що проблеми наявні сьогодні – ніщо в тривалому історичному процесі.
Європа сповнена протиріч. Всередині країн – Франція час від часу спалахує з незрозумілих (для нас то точно) здавалось би причин. Між країнами – навіть попри зразкове розлучення словаки пам'ятають роль меншого брата і дивну загибель Стефаника. Про Балкани годі й згадувати. Разом з тим, успіхи – об'єднання Німеччини, інтеграція Східної Європи, латання проблем в економіці Греції (хто пам'ятає Ципраса? А борзий був – куди там Орбану), утихомирення конфліктів на тих же Балканах і в Пн Ірландії.
Але не це головне. Теперішнє утворення – перш за все об'єднання народів навколо спільних цінностей. Навіть не народів, – людей, особистостей. Уже потім економік. І в останню чергу політичний союз. Тому й тріщать деколи політичні угоди, але стираються кордони людського співіснування. Виросло покоління яке звикло до життя без кордонів, як державних так і особистих. В цьому світлі очевидним є наскільки українці виявились в тренді – у людей чіткий запит і готовність до життя по європейських стандартах.
Тому й фігура Орбана і його уряду – прикрий, але на відтинку століть скороминущий момент. Європа має великий досвід співіснування з не зовсім європейцями за походженням – угорцями. Причому в часи багато складніші за сьогодення, коли турки доходили до Відня. Торгівля, військові союзи, шлюби – весь набір політичних інструментів був задіяний аби утримати їх як союзника, не дати їм стати васалом Османської імперії.
Спалах консерватизму, національних історичних фантомних болей за великим минулим – світова тенденція. Ізоляціонізм Трампа, ревізіонізм столітнього розвитку Туреччини Ердоганом – лише найяскравіші і відомі нам приклади. Ці процеси більшою чи меншою мірою присутні і в Польщі, і в Румунії. Тим не менш вони є не загальними і не визначатимуть повістку на найближчі десятиліття.
Тим більше коли відійдуть в минуле політики на яких є папка з компроматом у Кремлі, а джерела фінансування всіляких маргіналів потрохи обрубають.
Звідси висновок – не наша справа, що там хто робить і говорить за кордоном. Навівши лад у своєму домі ми будемо бажаними гостями в цивілізованому світі. Потрібно просто довести самим собі для початку, що кумівство, корупція, хабарництво на всіх рівнях – не наша ментальна особливість. Це тимчасовий залишок радянської, а перед тим російсько–азійської, культури. Зручний інструмент виживання і функціонування в часи невизначеності. Але ми готові його позбутись. І народ і влада.
Це буде наш крок. Зі своїми справами європейці дадуть собі раду без нас.
