Пишу це після чергової безсонної ночі. Щойно повернулася з лікарні, де відвозила поранених після нічного обстрілу. Руки все ще тремтять — не від страху, а від втоми та безсилля. І саме зараз дізнаюся, що незабаром знову чекаємо десятки тисяч паломників-хасидів в Умані.

Вибачте, але я більше не можу мовчати.

Кожен день я бачу, як наші медики працюють на межі. Не вистачає всього — від елементарних бинтів до складного обладнання. Минулого тижня возила хлопця з осколковим пораненням — довелося об'їхати три лікарні, поки знайшли вільне місце в реанімації. Всі забиті.

А тепер уявіть: з наших і так обмежених ресурсів заберуть тисячу поліцейських, сотні медиків, десятки машин швидкої допомоги — все це поїде в Умань забезпечувати безпеку паломників.

Кому з наших поранених не вистачить місця в реанімації через це? Чию маму не встигнуть врятувати, бо швидка буде в Умані?

Учора возила гуманітарку в один з районів Києва. Бачила, як люди ховаються в підвалах, які ледь можна назвати укриттями. Старенька баба Галя розповідала, як під час обстрілу 8 липня сиділа в льоху з картоплею, молилася і плакала.

В Умані для 30 тисяч паломників взагалі немає нормальних укриттів. НЕМАЄ! І ніхто не збирається їх будувати. Бо всі ресурси йдуть на фортифікації на фронті, на відновлення критичної інфраструктури, на елементарне виживання.

Моя подруга Оксана — лікарка в Охматдиті. Була там 8 липня, коли росіяни вдарили по дитячій лікарні. 33 людини загинуло того дня в Києві. Серед них — діти.

Оксана досі не може спати нормально. Каже, сниться, як виносить дітей з-під завалів. А тепер вона має їхати в Умань — бо наказ, бо треба забезпечувати медичний супровід паломників.

«Васю, — каже вона, — я б краще ці дні чергувала в лікарні. Скільки наших дітей я могла б врятувати...»

Що я бачу щодня

І в цій ситуації ми маємо відволікати ресурси на забезпечення релігійного свята?

Знаєте, що найгірше? Я поважаю віру. Моя бабуся була глибоко віруючою людиною. Але вона завжди казала: «Бог любить тих, хто допомагає собі сам».

Коли я бачу, як мої друзі-волонтери збирають копійка до копійки на дрони для фронту, на ліки для поранених, на генератори для лікарень... А потім дізнаюся, що величезні ресурси підуть на охорону паломників, які свідомо їдуть у небезпечну зону...

Це розриває серце.

Конкретні цифри з мого досвіду

За останній місяць наш волонтерський штаб:

А тепер порахуйте, скільки коштує утримання 1000 поліцейських в Умані протягом тижня. Скільки життів можна було б врятувати за ці гроші?

...

Я не проти хасидів. Я не проти релігії. Я проти того, щоб в час війни ми витрачали ресурси на те, що можна відкласти.

Коли закінчиться війна — приїжджайте. Ми зустрінемо вас з хлібом-сіллю, покажемо нашу гостинність, забезпечимо всім необхідним.

Але зараз... Зараз кожна машина швидкої, кожен медик, кожен поліцейський потрібні для порятунку життів українців.

Якщо ви читаєте це і плануєте їхати в Умань — подумайте. Подумайте про українську маму, чий син може не дочекатися швидкої, бо вона буде в Умані. Подумайте про дитину, яка не потрапить в укриття, бо його немає.

А якщо все ж вирішите їхати — привезіть хоча б ліки для наших лікарень. Турнікети для поранених. Генератори для пунктів обігріву.

Післямова

Вчора ховали мого сусіда Миколу. 67 років. Помер від серцевого нападу під час нічної тривоги. Швидка приїхала через 40 хвилин — всі були на викликах.

Я стояла біля труни і думала: можливо, якби всі наші ресурси були тут, в Києві, Микола був би живий.

Ми втомилися. Ми виснажені. Ми ледь справляємося з порятунком своїх.

Будь ласка, почуйте нас.