Жовті Богдани. Іловайськ. Соняхи. Серпнева спека. 

Слова, які до 2014 року не асоціювалися з війною. 

У 2022 році з повномасштабним вторгнення РФ подібних слів стало значно більше. 

Цього дня соняхи Іловайська зустрічаються з кавунами Херсонщини. Одні з них все ще приносять відчуття болю через втрати, а інші — надії на перемогу. 

Цього понеділка гіркі новини про річницю розстрілу українських захисників на Донеччині стають поруч з повідомленнями про наступальні дії на Півдні України (про які все ж таки варто дізнаватися з офіційних перевірених джерел інформації, а не телеграм-помийок. Майте, зрештою, терпіння). 
Лінія фронту ще довша, російських окупантів ще більше. Щоправда щодня їх стає менше. Та за ці роки українська армія стала значно сильнішою. Україна змінилася. До цього часу більше українців розуміють що РФ — ворог, який прагне знищити все. Й що РФ — ворог. Що російські посіпаки будуть затримані чи вбиті(не тільки Моторолли, Ґіві, Захарченки, але й Ковальови). Що розплата чекатиме кожного, хто став проти України. 
Що ціна збереження усього, що робить нас українцям — невимовна, а російські гради, ракети з літаків, бомби, снаряди та кулі щоденно позбавлятимуть багатьом життя й позбутися цього можна лиш остаточно перемігши русню. 
В разі відсутности опору кайдани на руках поневоленого народу позбавили б майбутнього життя, на цілі покоління — зламавши мільйонів, які могли опинитися від московським гнітом. Проте цього не сталося.

Завдяки Майдану. Завдяки захисникам які тримали оборону ДАПу, Слов'янська, Краматорська, Савур-Могили, Зеленопілля, Іловайська, Дебальцевого, Широкиного. В подальшому тримали оборону Києва та звільняли Північ України від окупантів. Боронили пліч-о-пліч Маріуполь, Миколаїв, Баштанку, Вознесенськ, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Піски. Й навіть вели запеклі лютневі бої поблизу Херсону.
Багато з цих позицій та міст вдалося втримати. Інші — не встояли перед московськими гидотами, яких до біса багато. Решта неназваних міст та сіл — як не тримають оборону, допомагають війську, так чекають на звільнення з-під окупації.

Соняхи квітли навколо Іловайська. Поблизу ДАПу виростали червоні тюльпани. Ще не обгорілі колоски пшениці українських полів рятували фермери. 

Йдучи дорогами Гете розсипав насіння квітів. Мовляв за переказами, після смерти німецького письменника чимало пройдених доріг у Веймарі були повністю засіяні його квітами. 
Холодними лютневими дорогами 22-го року їхали болотяні колони посівачів смерти, які прагнули загибелі України. Позатим на Херсонщині в ті дні численні одиниці ворожої техніки проїжджали повз борди «Україна переможе». Сама смерть прийшла й до них — обравши їх, як добрива для рослин та квітів, які виростають на цій землі. На ній також висаджують сади перемоги, квіти любові й надії огортають місцини. Збирають врожаї ракет, снарядів, та обгорілих зерен. Садитимуть дерева, і ставитимуть Прапор. Біля принесених квітів та соняхів. На довгих уквітчаних алеях. Як сьогодні — в День пам'яті захисників України. На цих алеях можуть бути ваші знайомі. Якщо не друзі. Якщо не близькі. 

Прапорів стававиме більше. Ставатиме й ком у горлі, як і не можливість біля них сказати хоч щось. Та, мабуть, все зрозумілим стане і без слів. 

Прапорів буде більше й над звільненими населенними пунктами. Зрештою, одного дня, вони здіймуться над Херсоном, Бериславом, Мелітополем, Бердянськом, Маріуполем, Донецьком, Іловайськом. Вони будуть майоріти над ЛАПом, й Кримом. 

Й буде така ж серпнева спека. Такі ж холодні лютневі дні. Весняні тюльпанові, літні пшеничні, соняшникові поля(не тількі болем сповнені, а й життям). З соковитими червоними кавунам, де червоне — уособлюватиме жагу української нації до боротьби, а чорні кісточки — гостру зброю, яка знищила ворогів. 

Після перемоги ми будемо сміятися, радіти попри спустошення та втрати. Відновлювати власні сили, разом з тим — рідну землю з руїн. А ще — сумувати, працювати, відпочивати, пишатися. Це все ще буде з нами. Бо ми живі, чого б не воліли бачити вороги. Україна жива. Нині бореться, всюди двіжує, все вирує, навіть сперечаються між собою. Але живі, та — вільні. 

Та зараз не забуваймо чом ми ще не з оковами. Чом не пухнемо з голоду. Дякуємо тим причетним, хто в окопах, в машинах й в будівлях тримає рубежі та робить бавовну, наближає перемогу та захищає нас. Без вас ми ніяк.

Вічна слава та пам'ять тим, хто цінною смерти зберіг нам життя.