Побачив тут статтю «Хорошей музыки всем нам» Николая Панакотова: Автор пише про «веселую возню вокруг Лозы» (того, що пісні пише й виконує, колись його «Маленький плот» безперервно крутили по радіо), згадує свою юність і позитивні емоції від пісень «Юрія Едуардовича». А закінчує тему фразою «Если Юрий Эдуардович и ляпнул чего неподумавши, давайте не лить негодование ведрами. Бог, или кто там есть, все рассудит и расставит по своим полкам. Давайте слушать музыку и делиться позитивными эмоциями».

Почитав я, згадав дещо — правда, не про «веселую возню», а про речі невеселі, тяжко стало на душі. Тож вирішив статтю написати — сублімувати ту тяжкість, виливши її у текст:

Ох, Николай, і радий би я «ділитись позитивними емоціями», та щось весь позитив щодо Юрія Лози здох після його інтерв'ю «Вечірній Москві» 9 квітня 2014 р. Нагадаю, Україна тільки недавно поховала загиблу на Майдані «Небесну Сотню», у нас ще сльози не висохли, у російських ЗМІ — скажена брехня про «украинский фашизм», росіяни постять в інтернеті картинки з зарізаними поросятами і підписом «Небесная Сотня», Росія вже анексувала Крим, почалися інспіровані Росією заворушення на Сході, зриваються українські прапори і вивішують російські аквафреші, через тиждень російські безлери-гіркіни схоплять депутата Рибака за перешкоджання скиданню українського прапора в Горлівці, спорють йому живіт і засиплють туди пісок. Північні «брати» рвуть Україну на шматки під «одобрямс» російського населення. А в інтернеті поширюється чудова пісня, виконувана литовцями на слова Анастасії Дмитрук «Никогда мы не будем братьями». Слова болючі, від серця, омиті сльозами душі дочки України:

І тут вилазить Юрій Едуардович, вибачаюсь, Лоза, який першим поперед всіх прискакав давати інтерв'ю «Вечірній Москві» щодо цієї пісні.

Ні, це не «ляп, не подумавши», це велике інтерв'ю, добре подумавши, з «аргументами». Називається «Читать эту мерзость молча я не смог». Заболіла у нього, бачте, душа. Коли Крим відбирали, душа Юріка мовчала, коли руссо-туристо на нашому сході зривали українські прапори і вбивали українців — теж ані пари з вуст, коли кісєльови лили відра лайна, а в інтернеті росіяни танцювали на кістках наших мертвих, Юру теж нічого не турбувало, а тут почув пісню — і «нє винєсла душа поета». Хто бажає — хай почитає це інтерв'ю і скаже, чи ж цьому суб'єкту говорити про «эту мерзость»:

Ось деякі цитатки з цього «душеізліянія»:

«Ну как можно молчать, когда на тебя и на твою родину необоснованно льют грязь и учат как нам жить? При этом, выдают свои литературные вирши за произведение искусства. Срамота, да и только! Читать эту мерзость молча я не смог».

- Необоснованно, бачте, льют грязь на його родіну. А скільки ще українців треба вбити Росії, скільки землі відібрати, скількома Будапештськими меморандумами підтертися, щоб вважалось «обоснованно»? А коли це і де ми вчили вас, як вам жити? Може у цій пісні? То покажіть пальцем, Юра, — у якому рядку? А от ви нас весь час повчаєте: то який уряд нам треба мати, а який не треба, до якого міжнародного союзу вступати, а до якого — ні, з ким дружити, а з ким — заборонено, навіть якою мовою говорити і яку власну історію мати.

«Ваши бесстрашные глаза мы тоже видели... И видели, как всё бесстрашие куда-то исчезло, когда ваши отморозки из „Правого сектора“ ползли на коленях через строй разгневанных харьковчан».

- Та яке ж то бесстрашие — йти з фанерними щитами і дрючками проти снайперів? Фігня, а не бесстрашие. А от коли харківські тітушки з битами і арматурою пропускають «сквозь строй» хлопчиків, які проти шматування України — ото справжнє бесстрашие. Або коли озброєні російські бандити розрізають живота українському депутату — теж бесстрашие.

І під кінець — ще невеличка цитатка Юрочки Лози без коментарів. Просто насолодіться: «То, что мы помогли крымчанам высказать свою волю и поступить соответственно их воле — именно это и называется демократией, о которой вы неумело пытаетесь говорить».
Там в інтерв'ю ще багато цікавого є, тільки те цікаве читати гидко.

Якби Юрік «ляпнул чего, не подумавши», а потім, вже подумавши, зрозумів це, то міг би озвучити, що дійсно, «невдобно вийшло». Але щось такого від нього не чув. Мабуть, вирішив, що все нормальок сказав, добре подумав — нічого соромитись.

Може й правда, Николай, як Ви кажете, «Бог, или кто там есть, все рассудит и расставит по своим полкам». Але то буде колись і не в цьому світі. Якщо буде. Але я теж розставлю. Зараз. І не буду «лить негодование ведрами» — просто знайду поличку для Юрочки. Лози Юрія Едуардовича.

Так, Юра, ти міг помилятися в чомусь, не володіти інформацією, кісєльови могли обманути тебе з ТВ, але ж обманювали всіх, а першим прибіг гадити про те, в чому не розібрався, не Макаревич, не Гребенщиков, не Шевчук — ти. Так і лізуть в голову рядки зі Шварцівського «Дракона»:

- Бургомистр: Меня так учили.
- Ланцелот: Всех учили. Но зачем же ты оказался первым учеником, скотина этакая?

А після того інтерв'ю Юрік перестав для мене існувати — і як співак, і як людина. А те, що він там якусь херню, теж «не подумавши», ще й про Міка Джаггера ляпнув, вже майже нічого нового не може добавити до його обгадженого іміджу — бочка смоли не стане чорнішою від додавання склянки чорної фарби.
Пісню «Никогда мы не будем братьями» я люблю і буду слухати, а Юрині пісні — вже ніколи. Бридко. Хай їх Путіни з Моторолами слухають.