Почнемо зі стислих підсумків виборів. Значною мірою вони пройшли очікувано, адже соціологи давно відзначали значне розшарування українського суспільства по ідентичностях (не кажучи вже про цінності): лише 20% підтримувало Майдан, брало участь у волонтерських та добровольчих рухах, різних формах громадського життя. Водночас 20% займають стійку проросійську позицію (разом з окупованими Кримом та половиною Донбасу було би значно більше, тож тут Путін сам собі ускладнив завдання і тепер намагається повернути назад, але це окрема тема).
Очікувано: високий результат Слуги Народу по загальнонаціональному округу (тобто по списках), помірні результати Батьківщини, Євросолідарності, Оппоплатформи — трохи більше свого ядерного електорату. Очікувано Оппоблок відкусив у Оппоплатформи.
Інтрига: проходження чи непроходження Голосу та Сила і Честь. Ймовірність першого була вища, другого менша. Так і сталося: Голос пройшов, Сила і Честь не пройшла. Проходження Голосу перебалансувало кількість мандатів у бік меншої концентрації влади, це добре.
Неочікувано: вкрай високі результати Слуги Народу по мажоритарних округах (там пролетіли традиційні регіональні барони, це плюс), а також неймовірний результат партії Шарія (що само по собі непогано, бо вона відкусила в Оппоплатформи, але тепер отримуватиме державне фінансування).
Отже, дочасні вибори дійсно були ефективні для Слуги Народу з точки зору сили бренду: нікому не відомі люди під цим брендом перемогли відомих доброчесних політиків. Оскільки бренд поступово втрачає силу, то вибори восени дали би Слузі Народу менший результат. Окрім того, спрацювало літо: відпустки середнього класу та робочий сезон закордоном для багатьох мешканців Західної України. Водночас Слузі Народу не вдалося зменшити ядерний електорат інших прохідних партій. Боротьба фактично йшла між прохідними партіями та партіями другого ешелону, причому у випадку проросійського електорату вона завершилася на користь партій другого ешелону, а у випадку проукраїнського — на користь першого (Громадянська Позиція та Самопоміч випали з гри). Перемога Слуги Народу не була би такою нищівною, якби мажоритарка була скасована.
Фактично вперше на парламентських виборах виборці розійшлися по цінностях. Це великий крок вперед української демократії. Адже на всіх попередніх виборах значна частина громадян голосувала за «менше зло», натомість цього разу кожна група (консерватори, ліберали, ліві, проросійські тощо) мала свій пристойний варіант і голосувала «за», а не «проти». Ще раз підкреслю: на мою думку, це перший раз в новітній українській політичній історії, і це досягнення.
Оскільки все більш-менш в межах очікувань, трагедії точно немає. Соціальним трендам я планую присвятити окрему статтю, тут лише скажу, що суспільство дуже мало змінилося за ці 5,5 років. Ідентичності та цінності в масштабах країни трансформуються повільно, і на таких коротких відтинках часу неможливо побачити значні зміни. Війна не стала їх каталізатором, бо більшість суспільства війни не побачило. Так само і безвіз: переважна частка тих, хто ним користується, каже, що «нічого не змінилося».
Що далі
Перший крок роботи парламенту — формування парламентської більшості. Традиційно вона складається у вигляді правлячої коаліції. Але, враховуючи вражаючу перемогу по мажоритарних округах, Слуга Народу навряд чи буде розглядати коаліцію як основний варіант, а спробує сформувати однопартійну більшість. Це буде нескладно, якщо долучити певних мажоритарників-самовисуванців (оскільки частина з них представляє окремі клани, то можливе гуртове придбання). [UPDATE: Голосів вистачає на однопартійну більшість!]
Це означає небачену у новітній політичній історії концентрацію влади та відкриває перед правлячим угрупованням (партія + офіс президента) майже необмежені можливості швидких змін. Але такі можливості є гострим мечем з двома лезами: вони означають також одноосібну відповідальність за все, що відбувається в країні. Тепер уже не можна буде все скидати на попередників (можна, але недовго) чи поганий парламент, який блокує ініціативи. Тепер одна група людей несе повну відповідальність за все в очах громадян (значна частина яких налаштована скептично, а інші переповнені очікуванням швидкого рішення складних проблем).
Оскільки ми не можемо бути певні, які наміри в цієї команди (адже передвиборчі обіцянки та післявиборчі заяви вкрай різноспрямовані), то будемо судити про них по ключових ознаках. Найголовнішою такою ознакою є підхід до формування уряду — політичний (зі своїх) чи професійний (з незалежних професіоналів). Наразі обговорюються обидва варіанти. Цій проблемі я планую присвятити окрему статтю.
Важливим підсумком цих виборів є проходження 2% бар'єру для отримання державного фінансування. Як показує практика, ці можливості нескладно повністю змарнувати, витрачаючи гроші на промоцію, а не на партійне будівництво. Ми маємо можливість розбудови справжніх партій, але не факт, що вона буде використана.
Виклики і поради
Головний виклик для Слуги Народу — не дати своїй строкатій команді розповзтися (я про це вже писав, див. у цій статті пункт 8). А такий тренд є, адже там всередині купа окремих груп, не пов'язаних між собою і підлеглих своїм власним лідерам, часом чужим до президентської команди. Отже, завдання номер один для них — team building та навчання (переважна більшість членів фракції не має жодного уявлення про функціонування держави та економіки).
Для Голосу тімбілдинг та навчання так само не завадять, але найважливішим завданням я би вважав вироблення сценарної стратегії, щоб потім не займатися швидким реагуванням на неочікувані ситуації, яких буде багато. Перебування в конструктивній опозиції для Голосу є непоганим варіантом: це дозволить отримати досвід, вибудувати партію, контролювати важливі парламентські комітети і підтримувати реформи, але не потонути разом зі Слугою Народу.
Інші партії мають досвід, їм поради не потрібні.
Що робити громадянам
По-перше, поважати вибір українського народу. Цей народ на даному історичному етапі такий, як є. Значить, доведеться ще багато працювати у сфері громадянської просвіти.
По-друге, не робити з цього ані трагедію, ані тріумф. Звертаючись до скептиків, скажу: трагедії не сталося, бо результати в цілому очікувані (див. початок цієї статті). Романтикам так само скажу: немає підстав сильно радіти, бо завдання, що стоять перед владою [ой, нарешті можна використовувати це невдале слово, бо влада нині консолідована], переважають її спроможність та невідомо, якою мірою відповідають її прагненням.
Окремо зазначу: не треба радіти суттєвому оновленню парламенту. Майже всі українські парламенти являли собою суттєве оновлення, і це не запобігло ні корупції, ні кнопкодавству, ні прогулам, ні непрофесіоналізму і дурості. На зміну старим покидькам приходять нові, тож треба міняти правила гри, а не обличчя.
Так само не треба радіти програшу старих регіональних баронів: у парламенті на їхнє місце прийшли їхні наступники, а самі вони ще сильні і дадуть реванш на місцевих виборах (їх дочасне проведення буде великою помилкою).
Отже, спільне завдання громадянського суспільства полягає у моніторингу дій нової влади, схваленні ініціатив, що ведуть у вірному напрямку, і жорсткій критиці у випадку виходу за червоні лінії. Деталі в одній із наступних публікацій.
Шануймося.
