Цей текст є компіляцією кількох постів на Фейсбуці, що писалися протягом конференції. Зібрав докупи, щоб мати все в одному місці для зручності читачів, і трохи розтлумачив деталі, що викликали питання.

4-5 липня у швейцарському місті Лугано відбулася Ukraine Recovery Conference, присвячена формуванню системи фінансування відбудови України. До російського вторгнення вона планувалася як чергова щорічна конференція, присвячена реформам в Україні (попередні чотири були починаючи з 2017); війна поміняла фокус і порядок денний цієї події.

Почну з двох питань, на які найчастіше доводиться відповідати.

Яка може бути відбудова, поки триває війна?

По-перше, без негайної відбудови не буде перемоги — без відновлення мостів, доріг та електростанцій неможлива ефективна оборона.

По-друге, ця війна є війною на виснаження, тому Україна мусить якомога швидше відновити економіку, щоб були робочі місця та податки в бюджеті. Думаю, всім зрозуміло, що без грошей війну не виграти, і не можна покладатися лише на західні субсидії. Захід робить правильно, спонукаючи Україну брати гроші не на рибу, а на вудку. Якщо колись грали в стратегічні комп'ютерні ігри, ви пам'ятаєте: в одному куточку екрана воюєш, в іншому будуєш, і якщо припиняєш будувати, то дуже швидко припиняєш і воювати.

По-третє, мільйони людей втратили дім. Наближається зима.

Четверте і, може, найголовніше. Мільйони людей виїхали. Вони не повернуться, якщо не буде куди повертатися, — а це не лише домівки, а школи для їхніх дітей, лікарні, врешті, робочі місця. Люди не живуть там, звідки виїхали всі лікарі, — лікарня є центром життя у містечках. Люди не везуть дітей туди, де немає шкіл. І якщо вони не повернуться, це означає, що путін переміг, принаймні частково, у своєму прагненні знищити українське майбутнє.

Ці речі добре розуміють наші міжнародні партнери, і тому у своїх заявах вони підкреслювали, що відбудова має початися якнайшвидше.

Навіщо всі ці численні конференції?

Відновлення України є найскладнішим і наймасштабнішим проєктом на планеті за останні півсотні років. Ніхто не знає, як підійти до цієї задачі. Десятки think tanks, консалтингових компаній та університетів запропонували свої ідеї. Саме на таких конференціях з цих нарисів народжуються узгоджені принципи й архітектура системи. Це вже третя подібна конференція, і від однієї до іншої крок за кроком зростає розуміння й узгодженість, що і як робити.

Це довгий процес, і швидко не буде. Ті самі люди, які спочатку не вірили в досяжність безвізового режиму чи в його значення, потім в досяжність і значення томосу, потім в досяжність і отримання важких озброєнь, потім в досяжність і значення статусу кандидата в члени Євросоюзу, – сьогодні сумніваються в досяжності відновлення України, у своєчасності цього процесу (див. попереднє питання), у можливості побудувати прозору та підзвітну систему, у необхідності численних зустрічей для розробки цієї системи. Але треба пам'ятати, що Божі млини мелють дуже повільно, і ми можемо оцінити пройдений шлях лише постфактум.

Серед десятків інших великих і маленьких проблем, які треба вирішити, передусім потрібно знайти спосіб впоратися з трьома найбільшими пастками.

Три найбільші пастки відновлення України

Перша – розтяжка (суперечність) між «власністю» та прозорістю. Україна хоче бути «власником» проєктів відбудови – простою мовою, в основі цих проєктів має бути український інтерес, візія та стратегія, український менеджмент. Але в очах Заходу це часто виглядає як «дайте грошей і нічого не питайте». Натомість Захід хоче максимальної прозорості, що в українських очах виглядає як «грошей не дамо, бо знаємо вашу корупцію, а будемо всі рішення ухвалювати самі» – підхід, очевидно неприйнятний для України. Ці дві крайнощі породжують «діалог між автопілотом та автовідповідачем» (між українською владою та західними партнерами).

Коли проблема нерозв'язна, додають ще один вимір (dimension), щоб розв'язок з'явився. Ця розтяжка має перетворитися на трикутник – третьою точкою, яка уможливлює взаєморозуміння, має стати громадянське суспільство (в широкому сенсі: громадські організації, волонтери, місцеві лідери, бізнес-спільноти, think tanks тощо).

Друга пастка – співвідношення між відбудовою, євроінтеграцію та модернізацією, які мають відбуватися одночасно, але суперечать одне одному. Будь-які два з трьох разом можливі, але без третього. Щось із трьох треба принести в жертву, але нічим пожертвувати не можна.

Ця проблема також розв'язується виходом у додатковий вимір, для чого потрібен ще один суб'єкт.

Третя пастка – пастка виконання. Гроші можуть надійти лише в рамках фінансування проєктів, але хто їх готуватиме? Нам потрібно запакувати тисячі проєктів, нам потрібні десятки тисяч проєктних менеджерів, передусім на місцевому рівні. Звідки їх взяти? Держава просто не має таких ресурсів. Без можливості проєктного управління не буде проєктного фінансування.

І цього разу також громадянське суспільство (у широкому сенсі) здатне забезпечити розв'язання проблеми.

Отже, маємо три головні пастки, і в усіх трьох випадках розв'язок той самий – громадянське суспільство. На Заході звикли називати громадянське суспільство "watchdog" – сторожовий пес, що не дає вкрасти чи порушувати. Але в нашому випадку це "sledge dog" – тягловий пес, який робить основну роботу.

(Це тези мого виступу, викладені дуже конспективно, детальніше роз'яснення у цій статті.)

Тепер, власне, можна перейти до підсумків конференції.

Хороші новини та корисні посилання

Передусім хочу зауважити, що це мої суб'єктивні висновки, і вони зроблені в рамках певної моделі. Інші люди можуть мати інші оцінки.

Підсумки конференції я буду розглядати в моделі трикутника – взаємодії трьох суб'єктів. Перший суб'єкт – українська влада (уряд, парламент, офіс президента). Другий суб'єкт – міжнародні партнери: уряди відповідних країн та міжнародні організації. Третій суб'єкт – українське громадянське суспільство в широкому сенсі: громадські організації, бізнес-спільноти, експертні центри, місцеві лідери, волонтери тощо.

Мета процесу, в якому конференція є черговою ланкою, – створити таку систему, яка зробить можливим пошук, акумуляцію й надходження грошей та витрачання їх на благо народу України.

Отже, розглянемо підсумки у цій моделі з точки зору мети процесу – наскільки ми до неї наблизилися і що далі треба зробити.

1. Перша позитивна новина полягає в тому, що вищезгаданий трикутник сформувався. До цього діалог відбувався у розтяжці між двома суб'єктами та характеризувався як «діалог між автопілотом та автовідповідачем». Поява третього суб'єкта дозволяє якимось чином влаштувати продуктивну взаємодію та залучити необхідні для цього компетенції, а також таким чином побудувати систему, щоб вона викликала довіру міжнародних партнерів. Інакше просто грошей не дадуть.

Правда, перехід від розтяжки до трикутника іншими суб'єктами був оцінений по-різному. Міжнародні партнери безпосередньо долучилися до того, щоб голос громадянського суспільства прозвучав голосніше, – для цього організували окрему подію, яка (символічно) сталася за три години до основної (вищенаведений текст про пастки – це якраз тези мого виступу там). Про роль громадянського суспільства говорили всі ключові представники Заходу. Натомість українська влада була (за певними особистими виключеннями) дуже незадоволена, і я їх добре розумію.

2. Друга хороша новина полягає в тому, що самé громадянське суспільство помітно консолідувалося для того, щоб розбиратися з викликами і пастками. Тут треба згадати:

– маніфест громадянського суспільства ("Луганська декларація") про принципи та цінності відбудови й післявоєнного життя (громадські організації можуть приєднатися до маніфесту тут);

– консолідована позиція українського бізнесу щодо економічної політики, висловлена Коаліцією бізнес-спільнот за модернізацію України;

– проєкт "Україна після перемоги": спільне бачення 40+ аналітичних центрів, яке активно розповсюджувалося та обговорювалося в кулуарах Лугано; це перша чернетка, запрошення до діалогу, що буде розгорнутий найближчим часом;

– цикл конференцій "Уроки війни та відбудова країни й суспільства", що стартував на спільній платформі університетів НаУКМА та УКУ; вже відбулося дві конференції, ділюся відеозаписами з першої.

– нарешті, український бізнес об'єднаними зусиллями організував Українсько-швейцарський бізнес-хаб, орендувавши приміщення навпроти конгрес-центру, і там постійно тривали дуже цікаві обговорення, часом цікавіші, ніж на основній сцені.

3. Третя хороша новина – міжнародні партнери також зробили кілька важливих кроків по консолідації своєї позиції. По-перше, були формально узгоджені принципи відбудови України ("Принципи Лугано"), які я наводжу скорочено:

По-друге, уряди європейських країн, по суті, говорили майже одним голосом, проголошуючи ті чи інші принципи. Це було добре видно на спеціальній сесії офіційних заяв, де кожна країна та міжнародна організація мала 2-3 хвилини, щоб заявити обсяг своєї допомоги та умови її надання.

Звичайно, є ще певні розбіжності в позиціях між Євросоюзом та США – між іншим, не до кінця зрозуміло, хто буде лідером процесу. Євросоюз проголосив, що відбудова України є частиною процесу євроінтеграції. Тут є певні підводні камені, з якими ще доведеться розбиратися. Один із них полягає в тому, що в США вже почався передвиборчий процес, тож американська зовнішньополітична риторика зав'язана на внутрішньополітичну дискусію (до речі, американські експерти, з якими вдалося поспілкуватися, не впевнені у безумовній перемозі республіканців). Україна користується двопартійною підтримкою з боку США, і це треба цінувати й берегти.

Так само міжнародні фінансові інституції, які традиційно мають дуже різні підходи, ще остаточно не узгодились між собою. Але, так чи інакше, процес консолідації і в цьому куті трикутника інтенсивно триває.

Зауважу, що переважна більшість офіційних представників України досить добре виглядала на сцені: чітка комунікація, гарні слайди, хороша англійська мова. Я не записую це в хороші новини, бо вважаю нормальним. Прем'єр Денис Шмигаль, міністри Олександр Кубраков, Олексій Чернишов, Михайло Федоров виглядали як представники сучасної європейської країни, що можуть вести діалог на рівних зі своїми іноземними партнерами. Повторюся, вважаю це нормальним і не бачу тут приводу для святкування. (Окремо стоїть жахливо провальний виступ Данила Гетманцева, але це скоріше виключення.)

На цьому хороші новини закінчуються.

Погани новини

1. Перша погана новина – фактично не відбулося зближення позицій між українською владою та міжнародними партнерами. Останні очікували чіткий план дій та прозору архітектуру системи фінансування – натомість їм запропонували лише певні підходи й принципи. Це також непогано, але з того боку розраховували на більше. (Пишу на основі розмов із різними людьми, розуміючи, що хтось інший мав інші розмови та інші враження.) Отже, ми могли просунутися на крок, а зробили півкроку.

Від української сторони очікували відповіді на головне запитання: як все це буде працювати? Його поки що нема.

(Втім, якісь документи зараз опубліковані у відкритому доступі, і прямо в ході конференції друзі з громадських організацій показали мені там пару рядків, де мільярди вже були розписані на Коломойського.)

В кулуарах зі сторони міжнародних партнерів звучало досить відверто: ми не хочемо, щоб в результаті відбудови в Україні з'явилися нові олігархи. Адже кілька відсотків від суми, що планується надати Україні на відбудову, становить більше, ніж всі статки нинішніх олігархів, разом узяті.

Україна має негативний імідж країни, що постійно провалює виконання свого "домашнього завдання" у сфері судової та антикорупційної реформ та підвищення економічної свободи. Слова українських чиновників, що ми вже подолали корупцію, у тому числі шляхом диджиталізації, викликають у західних дипломатів, політиків та інвесторів нервовий сміх. Вони добре знають не лише традиційні українські корупційні схеми, а й нові, що виникли вже в час нинішньої гарячої фази війни.

2. Друга погана новина: на фоні консолідованих двох вищезгаданих кутів трикутника третій – українська влада – виглядав неконсолідовано, не як одна команда. Різні виступи, самі по собі часто блискучі, були не пов'язані між собою. Ну а окремі персонажі несли відверту маячню. Інші ж розлого підтримували наратив про "інвестиційний потенціал, чудових освічених та працьовитих людей, багаті природні ресурси" (який я чую вже 30 років) там, де від них очікували розповіді про інституції та бізнес-клімат.

3. Напевно, найбільший прокол полягав в тому, що з основної рамки обговорення випали інвестиції (див. вище фото з прем'єром, де інвестиції відсутні у переліку джерел фінансування). Ніхто не сказав ні слова про лібералізацію економіки, про економічну свободу та захист прав інвесторів, про конкретні кроки з переліку термінових антикорупційних заходів. Особливо дивно це виглядало на економічній панелі, де ключовим промовцем був Данило Гетманцев, а зала була заповнена представниками інвесторів. Вони не почули того, що очікували, натомість говорилося про ключову роль держави та пріоритетні галузі — інвесторів аж тіпає від такого. Я хотів поставити запитання недолугому промовцю, сконцентрувавши його увагу на головній проблемі, але мені не дозволили цього зробити.

Одними грантами, кредитами та пожертвами неможливо набрати суму коштів, достатню навіть на просту відбудову України, не кажучи вже про модернізацію. Це астрономічні гроші, стільки у світі просто немає. Основним джерелом коштів будуть інвестиції. А інвесторів цікавлять дуже конкретні питання, про які на конференції не було ні слова. (Єдине виключення — активно обговорювалося питання страхування ризиків, але на іншій панелі.)

Зауважу ще одну річ. Міжнародний бізнес вкладається туди, де активно працює бізнес місцевий, національний. І якщо національний бізнес незадоволений поганим бізнес-кліматом і слабо інвестує, це найбільш негативний сигнал, який не перебити урядовими заявами. Війна не страшить міжнародних інвесторів, натомість їх лякають непередбачуваність та непрозорість, корупція та слабкий захист прав.

Врешті, післявоєнний "план Маршалла" для Європи був не тільки (а може, й не стільки) про гроші, як про встановлення правил гри, які призвели до стрімкого розвитку європейських економік.

Не обійшлося без курйозів. Інвестори, політики та дипломати дуже добре вміють зчитувати "мову тіла", тож коли один високопоставлений чиновник, говорячи про надходження грошей, потирав ручки, це було помічено й потім обговорювалося в кулуарах. Штірліц ще ніколи не був такий близький до провалу.

Що далі

Добре, що вдалося просунутися на шляху побудови взаєморозуміння з міжнародними партнерами. Погано, що це зробили наполовину, втративши шанс на високий темп просування. Загальна оцінка ефективності конференції як чергового етапу на шляху до описаної вище основної мети – 50% (моя суб'єктивна оцінка).

Після конференції всім треба робити "домашню роботу": налагодити взаємодію та розробити очікувані документи. Міжнародні партнери очікують, що Україна розробить конкретні проєктні рішення у ключових сферах (наприклад, житлова політика, портова інфраструктура тощо) та виконає свої зобов'язання щодо судової й антикорупційної реформ, а також представить зрозумілу архітектуру системи фінансування відбудови — грубо кажучи, як все це буде працювати, щоб донори та інвестори були впевнені у прозорості, підзвітності та ефективності витрачання грошей. Інакше обіцяні мільярди залишаться обіцянками.

Лупаймо сю скалу далі. Маємо історичний шанс, не хочеться його змарнувати.