Я обіцяв написати про Кравчука. Спеціально пишу через пару днів, коли бурхливі обговорення у крихітних бульбашках українського фейсбуку завершилися, пристрасті вщухли. Примітивне мислення «хороший чи поганий?» годиться для дитячої пісочниці, а не для аналізу історичної долі 52-мільйонного народу. Збираюся написати складну річ, але її треба спробувати усвідомити, бо це не з Кравчуком треба розібратися, а з нами самими. Мертвим справедливість не потрібна, а живим потрібна правильна система координат, щоб ухвалювати правильні рішення в майбутньому.
Дописи, присвячені Кравчуку, рясніють ганьбою за позбавлення України ядерної зброї, за зовнішньополітичну багатовекторність, за пошук політичних компромісів, за розвал армії та економіки, науки й медицини, за кравчучки тощо.
Дописи, присвячені Кравчуку, рясніють вдячністю за майстерно мирний демонтаж СРСР, за жорстку позицію по незалежності та ухиляння від спроб нав'язування російського формату нового союзу, за пошук політичних компромісів, а надто за створення традиції демократичної передачі влади.
Вся проблема з оцінками полягає в тому, що ми їх даємо з позиції сьогоднішнього дня. Саме так роблять активісти BLM, вимагаючи знести статуї Джорджа Вашингтона, рабовласника.
Альтернативна історія
Перше, з чого варто почати, — це з твердження, що «було би краще, якби першим президентом обрали В'ячеслава Чорновола». Звичайно, було би краще, якби першим президентом новітньої України обрали Джорджа Вашингтона, Шарля де Ґолля, Лєха Валенсу, Вацлава Гавела або В'ячеслава Чорновола. Всі ці люди мали приблизно однакові шанси очолити незалежну Україну, тобто ніяких шансів. Нагадаю, вибори першого президента відбулися одночасно з референдумом про незалежність, за три шалених місяці після раптового проголошення Акту. Панівною мрією в суспільстві щодо України майбутнього був тоді такий собі малесенький радянський союз, тільки в кордонах України та з сильною національною складовою. На той момент минуло лише два роки з моменту створення Народного Руху України, минув лише 1 (!) рік з моменту, як ним було проголошено прагнення незалежності. Ніхто не був готовий до того, що сталося [як не готові сьогодні народи РФ до наступного етапу розпаду].
Кравчук набрав 2/3 голосів (Чорновіл менше чверті), це було природньо для тогочасного українського суспільства. Кравчук був зрозумілий, він був «свій» для переважної більшості населення. Чорновіл був популярним лише у Галичині й так-сяк Буковині, трошечки на Волині. Західні експерти, дивлячись на електоральну мапу, пророкували країні швидкий розпад, і добре, якщо мирний.
Але уявімо собі на хвильку, що націоналістичні та антикомуністичні ідеї раптом би стали неймовірно популярними в українському суспільстві, і воно б обрало Чорновола. Що би було?
Розпад Радянського Союзу неминуче був дуже болючим. По-перше, радянська влада робила все можливе, щоб жодна республіка не могла бути економічно незалежною. Виробничі ланцюжки навмисне розривалися й розносилися по різних республіках, хай би скільки логістичних витрат при цьому виникало. Вірменія так і не оговталася від цього розриву дотепер. По-друге, радянська економіка була заточена на війну, а не на споживання. Величезні цифри радянського ВВП не можна було намастити на хліб (не кажучи вже про радянську фальсифікацію звітності, так звані «приписки», та штучно встановлені ціни, що означало — радянський рубль не був мірилом економічної цінності). Економічний колапс був неминуче закладений в процес розпаду імперії, хоч би хто був президентом.
І тоді президент був би винний у колапсі. Кравчук це пережив і відбувся дочасною передачею влади та найменуванням на свою честь валізки на колесах. А фігура Чорновола для посткомуністичного електорату стала би уособленням всіх можливих проблем. В ту прірву, яка би розверзлася, не хочеться навіть заглядати.
Хоча ні, можна заглянути одним оком. Це називається Грузія. Почитайте про блискучого Звіада Гамсахурдію, першого президента Грузії. Обставини його смерті в ході громадянської війни у 1993 році продовжують розслідуватися дотепер. Його змінив на довге десятиріччя колишній комуністичний лідер Едуард Шеварднадзе, такий Кравчук по-грузинськи (звичайно, там шалені розбіжності, але схожа доля). І ще невідомо, як би склалися події, якби не Революція троянд.
Ну або Азербайджан. Правління першого демократично обраного президента Абульфаза Ельчибея (Чорновол по-азербайджанськи) протривало трохи більше року. Через рік за його відставку на референдумі проголосувало 97,5% громадян, а наступним президентом став Гейдар Алієв (Кравчук по-азербайджанськи), нині країною керує його син. Перечитайте останні п'ять слів.
На завершення цієї частини історії додам, що Чорновол та й загалом Народний Рух України не мали жодної економічної програми, жодного бачення у цій сфері. Пам'ятаю, як я наприкінці 1980-х затято сварився з українськими націоналістами, які стверджували: «Як Україна стане вільною, вона швидко й неодмінно розквітне». Ось вам і вся економічна програма. По руках ходили листівки, в яких стверджувалося, що національних багатств України вистачить на життя краще, ніж в будь-якій іншій республіці. В кращому випадку вищенаведена «економічна програма» доповнювалася гаслом «Годі годувати Москву». Порівняйте з Польщею, де Лєшек Бальцерович та інші інтелектуали почали розробляти надзвичайно детальну економічну програму у 1978 році, за 11 років до падіння комунізму в Польщі.
Я все це пишу для того, щоб ви відчули контекст епохи.
А тепер давайте повернемося до ганьби та слави Кравчука.
Ганьба та слава
Ядерна зброя та Будапештський меморандум (підписаний вже Кучмою) — найбільша претензія до Кравчука з позиції людей 2020-х. Але давайте повернемося на початок 1990-х.
Щоб зрозуміти, що тоді відбувалося, треба прочитати книгу провідного історика Сергія Плохія «Остання імперія». Це заднім числом США приписали собі «перемогу над комунізмом», таким чином американський президент піднімав собі внутрішньополітичний рейтинг. А насправді американці страшенно боялися розпаду Радянського Союзу, це був їхній найбільший жах. Вони до останнього підтримували Горбачова в його намаганні зберегти Союз, аби ядерна зброя не потрапила до рук невідомо кого.
За три тижні до проголошення незалежності України президент Джордж Буш-старший з трибуни Верховної Ради України палко закликав українців зберегти Радянський Союз. Ця промова, написана Кондолізою Райс, отримала жартівливу назву «котлета по-київськи» й багатьма американськими оглядачами вважається найгіршою промовою американського президента у ХХ сторіччі.
Після того, як стало зрозуміло, що незалежність України є реальністю, тиск з боку американців щодо неядерного статусу України став шаленим. Україні потрібно було міжнародне визнання та економічна допомога. Але це ще не все.
Треба розуміти контекст епохи. За 8 років до того вибухнув Чорнобиль. Це стало одним із каталізаторів української незалежності, як пише вже згаданий Сергій Плохій у книзі «Чорнобиль». Ненависть до всього ядерного в Україні була неймовірна, людей тіпало від самої думки, що по всій країні розкидані тисячі потенційних чорнобилів, які перебувають у поганому стані й потребують значних коштів просто на підтримку свого безпечного існування. Ядерна зброя була зброєю боротьби з Америкою, яка тоді стала одним із найкращих друзів, тож сенсу в її збереженні не було. В ті часи американські політики послуговувались доктриною Гантінгтона, що передбачала швидкий розкол України, бо за цією моделлю Україна існувати не може (тут згадується студентський анекдот про джмеля, який за законами аеродинаміки літати не може, але літає, тож це не його проблема, а аеродинаміки). Отже, Америка постійно посилювала тиск, побоюючись, чи збереже Україна цілісність — а якщо ні, то в чиї руки потрапить ядерна зброя.
Фактично Україна опинилася перед ультиматумом — але прийняла його з радістю, бо сама хотіла позбутися цього ненависного атома якнайшвидше й за чужий рахунок.
Йдемо далі. Замість багатовекторності могла бути швидка інтеграція в Європу, кажете ви. Серйозно? В країні, де більше половини населення щиро вірило, що наш шлях — разом із Росією? Не переносьте настрої 2022 року на рік 1991. Окрім того, не забудемо, що основною мрією майже всіх українців тоді було швидке відновлення економічних зв'язків, розірваних розпадом Радянського Союзу. Про євроінтеграцію тоді ніхто навіть не замислювався, не те що слова, навіть мрії такої не було. Та й кому в Європі, що перебувала в ейфорії від падіння Берлінської стіні й возз'єднання нарешті Сходу із Заходом, була потрібна величезна незрозуміла країна, яка не вміла виробляти нічого, крім танків, ракет та іншої військової техніки, але хотіла їсти, не мала традиції та навичок державного управління й жодних натяків на верховенство права, та й загалом асоціювалася з сумнівними перспективами збереження цілісності.
Забувати контекст епохи і виходити з того, що знання, мрії та настрої нинішнього дня — це те саме, що знання, мрії та настрої 30-річної давнини, це неприпустиме когнітивне викривлення ("якби я був такий розумний до, як моя теща після"). Коли ми щось знаємо і розуміємо, то думаємо, що ми завжди це знали і розуміли. Але це не так.
Тезу про розвал армії, економіки, медицини й науки не хочеться навіть обговорювати, адже я не настільки низької думки про інтелект моїх читачів. Величезна радянська армія була створена для протистояння агресивному блоку НАТО — "авангарду світового імперіалізму". Вона виглядала так, як виглядає сьогодні армія російська [спойлер: РФ в часи путіна повернулася назад у 1991]. Воювати не було проти кого — США були другом, Європа добрим сусідом, а можливість війни з Росією передбачали лише старі вояки УПА, та й то в тривалій історичній перспективі.
Про радянську економіку я вже сказав. Простою мовою, вона не вміла виробляти нічого для людей, ринкові відносини були лише на Бесарабському ринку (ну добре, ще на Житньому), а рубль не був мірилом економічної цінності — тобто цифри на ціннику не означали нічого, а головне — поруч із цінником не було товару. Дефіцит — це коли товару обмаль, на всіх не вистачає, тож купити можуть лише обрані. А як називається, коли товару загалом нема?
Про радянську медицину, якщо ви дозволите, я не буду писати.
Ви можете звинувачувати Кравчука у будь-чому, але спочатку треба зануритися в контекст. І є одна річ, в якій Кравчука звинувачувати неможливо. Він ніколи не йшов проти чітко вираженої більшості. Його політична майстерність якраз і полягала в тому, щоб виражати волю переважної більшості громадян. Його "чуйка" увійшла в історію. Він був дзеркалом, що не має власного образу й готове відображати те, що в ньому хочуть побачити. [Нічого не нагадує з новітнішої української історії?]
Особливість української нації в тому, що у нас не президенти керують народом, а народ керує президентами. У президента завжди є вибір — йти за більшістю чи опиратися. Мудрий йде за більшістю — розпочинає реформи, коли народ прагне реформ, і згортає їх, коли народ від реформ стомився. Дружить з Росією, коли народ того хоче, і воює до останнього, коли народ хоче опиратися. Домовляється "зійтися посередині" й категорично відмовляється капітулювати. Все це робить мудрий. А дурний президент грає свою гру й опиняється в кращому випадку у благородному забутті, в гіршому — на смітнику історії [під назвою Ростов].
В принципі, всі нації так чинять: не лише демократичні країни примушують лідера рахуватися з більшістю, а й авторитарні режими на кшталт путіна тримаються на позиції "глибинного народу". Особливість українців в тому, що ми категорично не приймаємо лідерства, яке веде в напрямку, незрозумілому чи неприйнятному для більшості. Це Велика Британія могла мати "залізну леді" Тетчер з її залізною позицією щодо Ольстеру та приватизації; Франція — генерала де Ґолля (і не погоджувалася з його прагненням звільнити колонії); Ізраїль — Бен-Ґуріона. В нас таких лідерів ніколи не бувало і, скоріше за все, не буде.
Тож не сваріть дзеркало, воно відображає ваше обличчя. Це мудрий український народ хоче змін, не хоче змін, хоче на ручки, хоче в Росію, хоче в Європу, стомився, наснажився, готовий воювати за свою свободу й незалежність. Ми змінюємося, і разом з нами змінюються наші уявлення про наших лідерів.
"Те, що не подобається нам у наших лідерах, лише віддзеркалює ті якості, які ми повинні побачити і змінити в собі", казав Єгуда Берґ.
Остання барикада
Леонід Макарович Кравчук з роками втратив політичну чуйку, яка винесла його на вершину комуністичної [феодальної] піраміди, й почав стрибати від Тимошенко до Медведчука, від лівого до правого, від сходу до заходу, через що втратив повагу й довіру значної кількості тих, хто його поважав і довіряв. Часом це жалюгідне видовище викликало лише огиду. Але все це має значення лише для тих, хто вірить, що сам безгрішний — а значить, малі гріхи переважують великі заслуги минулого. Не переважують, бо всі помиляються, і ви також не без гріха, тож покладіть камінь на землю. Нема хороших і поганих людей, а є хороші й погані вчинки. Людину судять після смерті за інтеграл її життєвої функції — а там є позитивні й негативні значення, великі по модулю й маленькі. [Сподіваюся, слова "інтеграл" і "модуль" вас не налякали.] Хтось завжди пам'ятатиме рятувальну місію в Грузії 1993 року, а хтось — роботу в тристоронній контактній групі (ТКГ) у 2014. Але є дві речі, які по модулю перевищують все інше на порядок.
В історії залишиться назавжди, що Кравчук мирно демонтував Радянський Союз. Саме його непримиренна позиція за незалежність (яка відображала тоді позицію всього народу — нагадаю, на референдумі за незалежність проголосували і Донбас, і Крим; в цілому 90% були за, і в жодному регіоні, окрім Криму, не було менше 80%), саме його принципова негнучкість у питаннях формату співжиття колишніх радянських республік (принципова негнучкість принципово гнучкої людини!) в ситуації, коли республіки по суті були одним економічним, фінансовим, політичним, військовим, культурним, медійним, та й ментальним цілим — саме це дало Україні можливість стати незалежною державою.
(Хто забув, нагадаю: перші територіальні претензії РФ до України були не у 2014 й не у 2003 навколо Тузли, а восени 1991, і лише одностайність українського референдуму та власні страшні економічні проблеми відвернули увагу російського керівництва від зазіхань на українські терени. Тоді на Заході мало хто вірив, що Радянський Союз розпадеться мирно й не створить щось на кшталт Балканської війни, тільки в більшому масштабі та з ядерною зброєю. Що ж, ці американські аналітики, врешті, мали рацію.)
Мирний розпад СРСР дав нам 30 років, щоб стати собою. Щоб наростити м'язи державного управління на голий скелет комуністичних "виконкомів", щоб створити самодостатню економіку, здатну нагодувати півсотні мільйонів людей [і ще залишиться], щоб виростити нове покоління й написати нові пісні. Я не хочу дивитися у прірву альтернативної історії ("якбитології"), в якій російське вторгнення в Україну відбулося у 1992 році.
Але є ще одне.
В історії залишиться назавжди, що Кравчук програв вибори й передав владу наступному обраному президенту. Вам це здається нормальним з позиції 2022 року, адже нині країною керує вже шостий президент. Але могло бути інакше.
Порахуйте, скільки разів влада переходила демократичним способом в РФ та інших країнах колишнього СРСР, окрім країн Балтії, де традиція державотворення збереглася з першої половини ХХ сторіччя. Давайте я вам зроблю підказку стосовно РФ — нуль разів. Нуль разів влада переходила в РФ демократично.
Ви скажете, що 1994 року Кравчук не міг вчинити інакше. Кравчук — не міг. Інший на його місці — міг би. І в цьому є його історична заслуга. Традиція демократичної передачі влади стала настільки важливою частиною української політичної самосвідомості, що ми не можемо й уявити собі іншого шляху.
В якійсь альтернативній історії Кравчук залишався би президентом до 2022 року. Не вірите? Подивіться на глобус. Згадайте Брежнєва. Або Назарбаєва.
(У світі повно країн, де президентами стають командири танкових бригад, і не шляхом виборів.)
Ми стали тим, ким є, в тій політичній культурі, яка сформувала нашу нинішню національну самосвідомість. Саме політична культура, як вказує Ярослав Грицак, є вододілом між нами та північними варварами.
Вчені називають це "ефект борозни", track dependence. Накатана стежина. Але хтось проклав борозну першим. Це і залишиться в історії після всіх перипетій. Про це напишуть в підручнику історії, виданому на сторічний ювілей української незалежності.
Я ніколи не любив Леоніда Макаровича Кравчука — він уособлював неприємний для мене стиль поведінки та неприйнятні для мене погляди. Але це моє особисте. А я вмію відрізняти особисте від історичного.
І ще я вмію відрізняти себе сьогоднішнього від себе 30-річної давнини. Я не завжди був таким, як сьогодні. Знання, вміння, переконання, думки, мрії, ставлення, навіть цінності змінюються. Треба вміти бачити свій життєвий шлях, інакше ви його знецінюєте.
Так що це текст не про Кравчука. Хай покоїться з миром. Це текст про нас із вами, щоб ми відчували себе в контексті епохи й побачили, як ми змінилися за 30 років. Кравчук не пасує українському народові зразка 2022 року. Але він дуже добре пасував українському народові зразка 1991 року, і принаймні двічі проклав борозну, яка визначає наше майбутнє. Амінь.
