Щоб перемогти Україну, її потрібно розділити. Спитайте істориків. І навпаки: Україна перемагає, коли об'єднується.
Здається, на завершенні третього року війни всім мусить бути зрозуміло, що Україна вистояла завдяки здатності об'єднатися і не вестися на ворожі спроби розділити українців за ознаками мови, релігії та проживання по той чи інший бік Дніпра.
Більше того, основна помилка чекістських стратегів полягала в тому, що вони вірили у можливість і легкість такого розколу. Вони вірили, що Дніпро, Харків, Одеса, Миколаїв, Маріуполь — це не Україна. І стали заручниками своєї помилки.
Аж ось три роки по тому виходить, що у головах великої кількості українців Путін переміг. Знов і знов ми бачимо бажання розділити українців на сорти за мовною ознакою.
Давайте спочатку прояснимо питання власне про мову. Єдина державна мова мусить бути українська, її треба всіляко підтримувати, і кожен свідомий громадянин мусить її вивчити, нею розмовляти, писати, думати. Українська книга та газета, український театр та пісня на українській землі мусять бути в ексклюзивному становищі. Українська мова є обов'язковою у спілкуванні держави та місцевого самоврядування, нею потрібно вміти обслуговувати споживачів у будь-якому комерційному сервісі. На національних телеканалах та радіо не може бути іншої мови, окрім української. Коротше кажучи, всі права, прерогативи та привілеї в усіх сферах життя — українській мові та культурі. (Цей абзац треба тричі прочитати тим, хто за хвилину почне звинувачувати мене у ненависті до всього українського.)
Але жодна велика справа не робиться миттєво, і тим більше примусово. Масштаби русифікації зрозумілі лише тим поколінням і регіонам, де вона була, й інші про те гадки не мають. Знищення української мови і культури, примусова і заохочувальна міграція населення призвели до появи великої кількості людей, рідна мова яких російська. В той момент, коли треба було визначатися, вони визначилися. 25 років тому, у грудні 1991 всі вони стали політичними українцями, проголосувавши за незалежність. Трохи менше трьох років тому вони визначилися ще раз, коли обрали для себе Україну і не допустили «руський мір» у свої міста. Десятки тисяч добровільно чи за призовом пішли на фронт, готові боронити Україну від російських загарбників. Тисячі пролили кров чи навіть віддали життя. Мільйони допомагали фронту. Не помічено різниці між російськомовними та україномовними українцями у готовності захищати свою країну. Так само не знає різниці й куля.
Той, хто закидає всім цим людям невміння говорити українською, напевне, сам не опинявся в такій ситуації, коли треба опанувати нову мову. Та й здатність до вивчення мов не у всіх однакова і навіть не залежить від рівня інтелекту.
Визнання цих фактів не означає ненависті до всього українського. Навпаки, любов до України примушує робити все можливе для запобігання смертельній загрозі розколу.
Коли треба було собою закривати діри у лінії оборони чи у фронтовому постачанні, ніхто не закидав російську мову добровольцям і волонтерам. Схоже, багатьом моїм співвітчизникам нині здалося, що стало легше. І що мовне питання знову можна витягнути нагору. Так от, легше не стало. Війна триває, схаменіться.
Що я чую сьогодні?
1. Хай би російськомовні волонтери краще не допомагали фронту, без них впораємося.
2. Хай російськомовні емігрують, без них буде краще.
3. Російськомовні бійці захищають якусь іншу, російськомовну Україну, тож хай собі йдуть.
4. Хай Україна буде вдвічі менша за розміром, але україномовна.
5. І, нарешті, абсолютне дно: хай навіть сьогодні ти говориш українською, але якщо ця мова тобі не рідна, то ти людина другого сорту, і ми будемо тебе завжди підозрювати у поганих намірах.
Немає коротшого шляху до «руського міра», ніж такі висловлювання.
Розкол, Руїна, громадянська війна, окупація.
Ми не можемо викинути на смітник половину країни.
Так сталося, що мовна розмаїтість нинішнього покоління — це факт. За одне покоління ситуація стане абсолютно іншою: школа, університет, кіно та телебачення зроблять свою справу. Подібні історії відомі у різних кінцях світу. Треба наполягати на зникненні російської мови з телебачення і радіо, а не ганьбити російськомовних вояків українських збройних сил.
Збережемо країну — буде й мова, у другому поколінні, як в усіх нормальних країнах. Втратимо, не дай Боже, країну — буде мова лише на кухнях.
Шлях до власної країни не є легким. Відкидати на цьому шляху зусилля, кров і сльози російськомовних патріотів України — дико і безглуздо. Їхні діти матимуть українську за рідну. А вони самі — перехідне покоління. І без них не захистити і не побудувати країну. Викинути їх сьогодні — це суттєво збільшити шанси втратити країну завтра.
Мовних історій стільки, скільки країн. Можна згадати американську, британську, іспанську чи німецьку. Можна згадати ізраїльську чи китайську, фінську чи італійську. Всі ці історії непрості і заслуговують на вивчення. Але ніде ніколи дискримінація людей за мовною ознакою не призводила ні до чого, окрім громадянської війни і розпаду держави.
Ще знаходяться ідіоти, які вірять, що Росія напала тому, що на Донбасі розмовляли російською. Невже вторгнення в Грузію було тому, що абхази розмовляли російською? А фіни у 1939, угорці у 1956, чехи у 1968, афганці у 1979 також розмовляли російською?
Україна сьогодні має лише двох ворогів — Росію та власних корупціонерів (до речі, останні, як правило, вільно спілкуються українською). Росія знає, як перемогти Україну, — лише через розкол. Тому у суспільний простір буде знов і знов вкидатися мовне питання, аби розділити, нав'язати інший образ ворога.
Свята віра в те, що достатньо всім заговорити українською, і всі питання вирішаться, — це дитяча казочка. Навіть мовно монолітним країнам знадобилися десятки чи сотні років, щоб налаштувати справедливість, відповідальне урядування та заможне життя, і то не всім це вдалося.
Для мене український патріот — це людина, яка віддає Україні свої сили, свій час, своє майно, своє життя. Люди, які ділять українців на правильних і неправильних, розколюють країну і ведуть до втрати державності, — це не патріоти. Це в кращому випадку ідіоти. Спитайте істориків, вони вам розкажуть.
