Нещодавно видатний український історик Ярослав Грицак написав статтю про те, що у світі вже не буде впевненості, а всі пророцтва про «кінець історії» (це словосполучення запровадив Френсіс Фукуяма) не справдилися. Дійсно, Фукуяма у 1992 році, після падіння комунізму, пророкував завершення конфліктів у світі. Ще у статті згадується Томас Фрідман, який у 2005 році запропонував концепцію «плаского світу» рівних можливостей. Натомість ми бачимо, каже Грицак, що світ увійшов у полосу невизначеності та нових конфліктів, а нерівність лише поглиблюється.
Погоджуючись з паном Ярославом, я би хотів зупинитися на причинах такого стану справ та висновках для нас.
Моє бачення ґрунтується на теорії еволюції мислення (відомої під назвою «інтегральна динаміка»). Основна ідея теорії проста: кожна людська істота від народження протягом життя проходить шлях розвитку мислення, який пройшло все людство з давнини до наших днів. Цей шлях складається з певних парадигм мислення, яким відповідають певні соціально-економічні відносини, політичні та управлінські системи, культурні, мовні та релігійні моделі тощо. (Стислий виклад можна прочитати тут, але і без того ідея мусить бути зрозуміла.)
І це означає, що кожне наступне покоління стикається з тими самими викликами, як і кожне попереднє. Саме це особисте повторення загального шляху є головною причиною того, що проблеми світу знову і знову повторюються і на особистому, і на суспільному рівні. Скільки б разів інші люди не пройшли цей шлях до нас, кожен з нас все одно проходить через ті самі етапи особистісного розвитку. За словами американського філософа Кена Вілбера, це «великий нескінченний потік, „Велика Ріка“, від джерела якої до океану безупинно пливуть мільйони мільйонів людей».
А це означає, що цивілізація не має сталих здобутків. Виховання та освіта, розвинене соціально-культурне середовище полегшують кожній людині завдання досягти високого рівня особистісного розвитку, але не гарантують цього. І тим більше слабка освіта, неналежне виховання, замкнене середовище збільшують ймовірність застрягти на ранніх стадіях. А без критичної маси людей із високим рівнем особистісного розвитку (принаймні не нижчим, ніж у попереднього покоління) починає втрачатися все.
Будь-яка сьогоднішня демократична держава з високою культурою та рівнем життя не може почуватися у безпеці. Два-три неосвічених покоління, і ми побачимо зловживання демократією аж до популізму чи диктатури, зниження рівня технологій через падіння якості людського капіталу, економічний колапс внаслідок чи то технологічного, чи то екологічного колапсу, ну а далі розпад і тріумф ентропії.
Здавалося, Росія як наступниця досить технологічно розвиненого СРСР не може втратити рівень інженерного мислення та світський характер суспільства. Здавалося, Туреччина як країна сталої демократії не може скотитися до диктатури. Здавалося, США як країна найкращих республіканських традицій не може висунути президентом людину, що кине виклик самій політичній системі. Здавалося, Римська імперія як уособлення всіх найвищих досягнень цивілізації не може впасти під ударами некультурних та неорганізованих варварів. Здавалося, Аргентина як одна з найбагатших країн світу може не боятися соціально-економічних експериментів. Здавалося, чимала гренландська колонія вікінгів не може вимерти аж до останньої людини. Здавалося, Німеччина як найбільш культурна нація Європи не може впасти до ґеноциду. Здавалося, Велика Британія як найбільш політично досвідчена нація Європи не може прийняти рішення, що руйнує політичні досягнення десятиліть. Здавалося, розвинена цивілізація острова Пасхи не може щезнути, залишивши по собі мовчазні фігури гігантів.
Може. Все можливо.
Коли читаєш антиутопію краху Америки у романі Айн Ранд «Атлант розправив плечі», здається, що такого статися не може. Але може. Це так само можливо, як й інші неможливі речі, які не стануться ніколи тому, що цього ніколи бути не може, — російсько-українська війна, атака літаків на хмарочоси, занурення цілих країн у релігійні чи магічні диктатури, повторення світової економічної кризи, Третя світова війна.
Ярослав Грицак влучно пише, що найгірші та найкращі сценарії зазвичай не реалізовуються, тобто ми мусимо не вірити ані адептам утопій, ані адептам краху та апокаліпсису, що і зробить нас цинічними оптимістами. Я згоден, але хотілося би мати інструментальну програму дій.
Інструментальна програма полягає у тому, щоб сконцентруватися на розвитку людського капіталу. Для цього нам необхідні соціальні інституції, які в комплексі здатні розвинути мислення кожного наступного покоління (а значить, врешті і соціально-культурне середовище) хоча би до рівня попереднього покоління. Це школа і церква, масовий спортивний рух і сільські кооперативи, «Пласт» та волонтерські рухи, практики самозайнятості та масове мале підприємництво, місцеві економічні кластери та ОСББ, незалежні університети та бізнес-інкубатори тощо. І, звичайно, масова громадянська освіта та культурні проекти.
Навряд чи ми можемо очікувати чогось від держави, яка очолює процеси деградації. Це все наші з вами справи. Країна «зроби сам».
