П'ятнична зустріч в Адміністрації Президента була присвячена не лише судовій реформі, а також і децентралізації. Нагадаю, два десятки топ-блоґерів разом з провідними policy makers намагаються створити нову традицію відкритої комунікації, і черговим кроком цього руху стала зустріч з двома заступниками глави АП, Олексієм Філатовим та Ростиславом Павленком. Про судову реформу я вже написав досить скептично, тепер мова буде про децентралізацію, але з більшим оптимізмом.
Децентралізація має ті ж самі проблеми, як і судова реформа: низька правова і громадянська культура та дуже повільний темп через високу складність. Чому ж децентралізація викликала у мене набагато більше довіри?
Можливо, перша причина в тому, що ми значною мірою копіюємо іноземний досвід (певною мірою польський, дуже успішний). Але найголовніше — попри складність, маємо у цьому випадку досить чітку дорожню карту. Наявність такого стратегічного бачення підсилює віру в успіх.
Децентралізація — це дійсно довгий процес, який лише починається змінами до Конституції, що наразі широко обговорюються. Тим, хто хоче глибоко зрозуміти суть цих змін, раджу прочитати порівняльну таблицю, яку можна завантажити тут.
Для решти поясню те, що, в принципі, вже всі знають: держава системно перерозподіляє велику кількість повноважень на користь місцевих громад, і в першу чергу — формування і виконання бюджетів. Це нормальна світова практика, коли громадяни та їхні виборні представники у місті чи селищі самі керують своїми справами. Ще один дуже важливий фактор — внаслідок цього зростає правова культура громадян, громадянська відповідальність через їхню участь у місцевих справах. Іншого шляху нема, і цим шляхом свого часу йшла Європа. Навчитися бути громадянами можна лише на практиці.
На додачу, централізація є безумовною спадщиною радянської системи, коли все вирішувалося в ЦК партії в столиці. А в наших умовах лише сильна місцева влада є запобіжником федералізації, яку так бажає для нас Кремль, тому що вона руйнує країну.
Отже, заперечень проти ідеї децентралізації як такої ніхто не висловлює. Але чуємо багато сумнівів щодо реалізації.
Наприклад, є сумніви щодо префектів. Чи не станеться так, що центральна влада лише посилить свої позиції, адже права префектів чи не більші за права нинішніх державних адміністрацій? По-перше, не більші. Влада у того, у кого гроші. І коли гроші будуть у виконкому місцевого органу самоврядування, то і влада буде більше сконцентрована там. Звичайно, префект може зловживати повноваженнями — як і будь-який чиновник. Янголів на всі посади не вистачить. На те є громадянське суспільство і, врешті, суд, з яким поки що найбільші проблеми.
Особисто мене ніколи не турбували повноваження префектів. Для збереження унітарності країни треба мати сильне представництво центральної влади. Без цього регіони та громади стануть легкою жертвою місцевих баронів і барончиків, і наша децентралізація швидко перетвориться на феодалізацію. А від того один крок до сепаратизму.
Другий поширений сумнів стосується готовності місцевих еліт до бюджетного процесу. Вони ніколи цього не робили, вони ніколи цьому не вчилися. Чи впораються, а чи все буде ще гірше, ніж зараз, з точки зору дурощів, розкрадання та безвідповідальності?
Головна відповідь полягає саме у тривалості процесу. Зміни до Конституції лише запускають його, а далі треба розробити і прийняти мало не 500 законів (наприклад, про розмежування повноважень між громадами, районами, областями — у Польщі це зроблено майже бездоганно). На цей законотворчий процес піде 2 роки, і ці 2 роки треба ефективно використати для навчання, а також для створення спроможних громад шляхом об'єднання. Перші вибори органів місцевого самоврядування, що матимуть повноцінні нові повноваження, відбудуться у жовтні 2017. Для тих, яких ми обиратимемо у жовтні цього року, встигнути підготувати закони неможливо.
Доводиться також чути зауваження щодо термінології. Чому префект, а не урядник. Чому район, а не повіт (буде плутанина нових і старих районів). Куди подівся з Конституції термін «місто», і так далі.
Найбільш вагомим сумнівом, як на мене, є відсутність у перехідних положеннях чіткого терміну формування нових районів. Без цього дорожня карта не є повноцінною. І префекти мають призначатися в нові райони, а не старі.
Тема «особливого статусу» окупованих територій — занадто заплутана і важлива, тому вона заслуговує на окрему публікацію, яку вже пишу.
Щоб не забути, зауважу: зміни до Конституції скасовують загальний нагляд прокуратури — страшну і вагому частину радянської спадщини тоталітарної держави. Це само по собі дуже гарна новина.
Підсумовую. Європейські інституції в наших умовах поки що є фікцією, і дієве місцеве самоврядування — одна з них. Ми відстали на 300 років, застрягши у феодалізмі. Але потроху ці інституції приживуться, і виросте нове, велике громадянське суспільство, яке їх підтримуватиме і розвиватиме. Головне — слідкувати за кожним кроком кожного чиновника, центрального і місцевого. І це наше завдання, завдання громадян.
