Сім рівнів війни

Автори: Валерій Пекар, Андрій Длігач, співзасновники Громадянської Платформи «Нова Країна»

Ми вирішили оновити й переопублікувати статтю, написану восени 2014 року. Сім років — достатній термін для того, щоб переосмислити зроблені раніше висновки, а також врахувати зміну геополітичної обстановки. Майже всі тогочасні висновки виявилися вірними, але окремі позиції потребують уточнення.

Розуміння суті нинішньої війни значною мірою ускладнюється її багаторівневістю. Наявність чималої кількості прихованих рівнів не дозволяє достатньо глибоко зрозуміти мотиви учасників та їхні стратегії, ускладнює інтерпретацію поточних подій та сценарування майбутнього. У цій статті ми робимо спробу розібратися у рівнях війни, без чого неможливо ефективно її вести й перемогти (власне, неможливо навіть зрозуміти, що вважати перемогою).

1. Україна — «ДНР / ЛНР».
Сепаратизм.

Переважна більшість російських громадян і близько 15% українських громадян навіть і зараз, на восьмому році війни переконані, що на території Донецької та Луганської областей йде озброєний конфлікт між Україною, з одного боку, і «ДНР/ЛНР», з іншого боку. Українським збройним силам, вірять вони, протистоїть «народне ополчення» Донбасу, можливо, розбавлене «патриотами русского мира». Мета «ДНР/ЛНР» начебто полягає у відокремленні від України, а мета українського уряду — в недопущенні цього відокремлення.

Ця проста, але хибна картинка, незважаючи на зусилля російської пропаганди, проіснувала недовго і була спростована спочатку напливом російських спецназівців та найманців, «козаків» та бойовиків з Північного Кавказу, а також масовими поставками російської військової техніки, а згодом і прямим вторгненням регулярної російської армії. Зіграло свою роль і визнання Путіним ролі російських військ в анексії Криму, яка спочатку була представлена як «втілення волі народу Криму». І хоча російська пропаганда витратила шалені гроші і зусилля на доведення тези «іхтамнет», а російське керівництво дотепер намагається посадити Україну за стіл прямих переговорів з «лідерами республік», на восьмому році війни цим вже нікого не можна задурити (крім згаданих у попередньому параграфі двох категорій). Окрім присутності російської армії, очевидною є безпосередня керованість «ДНР/ЛНР» з Москви (між іншим, «лідери республік», як з'ясувалося, є російськими громадянами). А сепаратизм виявився не самоціллю, а лише інструментом наступного рівня війни.

Окремо треба зупинитися на наративі «громадянської війни». Очевидно, в кожній війні є частина «громадянської»: будь-яка іноземна агресія спричиняє появу колаборантів, а будь-яка громадянська війна підлягає ворожим впливам ззовні. Питання у співвідношенні цих компонентів. Ініціатива, командування, стратегія, основні ударні сили були і є російськими; це дозволяє класифікувати місцевих керівників та вояків не як учасників громадянської війни, а як колаборантів з агресором.

Але чи означає це, що перший рівень війни є стопроцентним фейком, і його можна ігнорувати? Очевидно, ні: реінтеграція тимчасово окупованих територій неможлива без реінтеграції людей, які вважають цей рівень війни реальним і важливим. Доведеться рахуватися з їхньою картиною реальності, щоб зрозуміти їх і налагодити спілкування (тут йдеться виключно про тих, хто не вчинив військових злочинів).

2. Україна — Росія.
Війна за незалежність — антиімперіалістична.

Про російсько-українську війну аналітики почали говорити ще з початку анексії Криму. Ні для кого не були секретом ні походження «зелених чоловічків», ні діяльність диверсійно-розвідувальних груп, ні хто керує «п'ятою колоною». Війна без оголошення війни все одно є війною. Подальший розвиток подій підтвердив, що саме цей рівень війни є базовим.

Сутність російсько-української війни і цілі сторін інтуїтивно зрозумілі, але потребують обговорення. Адже надто багато помилок зроблено через міф про намір Росії захопити і приєднати частину української території. Цей міф, створений і розповсюджуваний ФСБ, служить не тільки цілям збити з пантелику українське керівництво і громадян, а й залучити на свою сторону жителів сходу і півдня України, що прагнуть сильної руки, високих пенсій та звільнення від необхідності вивчати мову.

Правда ж полягає в тому, що Росія не має наміру і ніколи не мала наміру приєднати жодну частину української території — ні дотаційний Донбас, ні навіть потужні індустріальні Дніпропетровськ і Харків, ні Київ — «мать городов русских», колиску православ'я. Декларація намірів і реальний намір — різні речі, особливо під час війни, яка, згідно з Сунь Цзи, являє собою «шлях обману». По-перше, неможливо окупувати значну територію, на це Росії просто не вистачить сил. По-друге, приєднуючи територію, окупант приймає на себе відповідальність за її населення — здебільшого економічно несамостійне, патерналістськи налаштоване. Немає ніяких резонів для такого кроку. Потенційний опір і партизанські рухи, посилення санкцій (станом на травень 2021 вже навіть Євросоюз після тривалого періоду підтримки стратегії «замирення сторін» продемонстрував рішучу готовність до значних санкцій — відмови від закупівлі енергоносіїв в Росії, відключення від SWIFT тощо) також вочевидь враховуються російськими стратегами.

Можна, звичайно, аналізувати можливі прагнення Росії щодо сухопутного шляху до Криму, контролю над каналом, коридору до Придністров'я тощо. Але головна, стратегічна мета війни інша.

Ще на початку грудня 2013 ми писали, що стратегічна мета Росії полягає зовсім не в приєднанні частини української території — великої або маленької. Стратегічна мета Росії полягає у встановленні на українській території довгострокового керованого хаосу.

Керований хаос має три основних мети. По-перше, можна використовувати потрібні ресурси без необхідності брати відповідальність і навіть без особливих процедур. Наприклад, вивозити корисні копалини або цінне обладнання, не сплачуючи за них, або переселяти людей у власні депресивні регіони. По-друге, зона керованого хаосу на кордоні Євросоюзу необхідна для постійного тиску на нього: просто підливаючи час від часу «бензину» в український хаос, Росія може домагатися від ЄС різноманітних поступок. Сценарії щодо України розробляли ті самі стратеги, які вже реалізували подібне в Придністров'ї, Абхазії та Осетії. Третя (можливо, найважливіша) мета полягає в недопущенні будь-яких демократичних процесів у самій Росії, у викоріненні позитивного прецеденту. Саме так свого часу Московія вчинила з Новгородом, але про це трохи пізніше. Сюди ж входить підрив української демократії, перетворення її на маленьку копію авторитарної Росії, на кшталт Білорусі — принципово залежну.

Іншими словами, мета Росії — не українська територія, а кінець українського проекту, хоча Кремль постійно намагається створити враження територіальних вимог, перемикаючи увагу українців та міжнародної спільноти.

З цієї точки зору стає зрозуміло, чому російські бойовики й диверсанти підривають мости і залізниці, обстрілюють міста й мародерствують на заводах. Окупанти так не роблять. Наприклад, нацисти планували експлуатувати ресурси окупованих територій, тому не знищували їх. Росіяни не ставлять перед собою подібних цілей.

Зверніть увагу: те, що здавалося на першому рівні війни воюючою стороною («ДНР/ЛНР"), на другому рівні виявляється лише майданчиком війни. Це важливе зауваження знадобиться нам у майбутньому.

Метою війни для Росії є недопущення української держави як такої (більше деталей про стратегічні цілі Росії та сценарії у цій статті). Метою ж України є закріплення існування цієї держави. Таким чином, по суті, Україна веде Війну за незалежність. Антагонізм інтересів сторін у цій війні не дозволяє знайти політичне рішення, а значить, в пошуках розуміння і рішення нам доведеться йти далі вгору за рівнями війни. Буде великою помилкою піддатися тиску супротивника і сконцентруватися на цьому досить низькому рівні, і тим більше на попередньому. Що нижче рівень, то обмеженіше наше розуміння і більше шансів в агресора.

Щоб намацати наступний рівень, буде досить згадати: більшість росіян переконані, що вони ведуть в Україні боротьбу не з самими українцями (на думку багатьох, і народу-то такого немає), а із США. Україна в цьому баченні виступає не як гравець, а лише як майданчик, на якому розгортається протистояння двох наддержав (хоча, як ми знаємо, одна з наддержав колишня, але вони ще цього не знають). І дійсно, рівень війни США — Росія існує. Але це четвертий рівень, і нам треба не проскочити третій, оскільки він прихований, але дуже важливий.

3. "Майдан" — "Гідра" (Україна — УРСР).
Війна систем.

Ще у 2014 році було визначено, що, незважаючи на високий рівень патріотизму, Україна не може здобути швидких перемог, оскільки веде війну на два фронти. Другий фронт сім років тому хтось легковажно визначав як "п'яту колону Росії", але це вочевидь неправильне визначення, оскільки сили, що воюють проти України на другому фронті, зовсім не хочуть перемоги Росії. Вони хочуть своєї перемоги.

Йдеться про війну між двома моделями України. У 2014 році по свіжих слідах ми назвали сили, що представляють нову Україну, "Майданом", а їхніх супротивників, що захищають стару систему, "Гідрою" — адже у неї багато голів, і замість відрубаних моментально відростають старі. Сім років, що минули, вимагають дати більш конкретне визначення.

Часто доводиться чути, що йдеться про корупцію. Дійсно, корупція схожа на Гідру: її не перемогти відрубанням голів, вона живуча і душить країну в обіймах, не дозволяючи розвиватися. Але корупція — не причина, а наслідок, не засаднича основа, а один із зовнішніх проявів.

Для того, щоб зрозуміти сутність контрреволюції, треба спочатку зрозуміти і назвати саму революцію. Найбільш точно це зробив Михайло Винницький у своїй засадничій книзі "Український Майдан, російська війна". Застосовуючи найбільш визнані суспільствознавчими науками визначення революції, він довів, що революція не завершилася у лютому 2014, а триває донині, а також визначив характер цієї революції. Він троїстий: це буржуазна, національно-визвольна та ціннісна революція.

Таке визначення допомогає розібратися, хто кому протистоїть у війні між старою і новою Україною. Це, з одного боку, соціальні групи, які зацікавлені у збереженні олігархічно-феодального ладу (системи обмеженого доступу, в термінології Дуґласа Норта, екстрактивної системи в термінах Д.Аджемоглу — Дж.Робінсона), а саме — багаторівнева піраміда отримувачів ренти привілеїв; з іншого боку, соціальні групи, що мають на меті зламати олігархічно-феодальний лад та запровадити систему відкритого доступу (рівні права, сталі правила гри, прозорість, підзвітність тощо), — нові підприємці, проактивні патріоти та креативний клас. Більше пояснень про олігархічно-феодальний лад у цій статті.

Політико-економічна система, що склалася на українських теренах після розпаду Радянського Союзу, по суті, недалеко від нього пішла. Це ще не була Україна, це була УРСР з жовто-блакитним прапором і тризубом, яка несла на собі всі вади радянської спадщини. Система, заснована на корупції і розкраданні національного багатства, система із закритими соціальними ліфтами та радянським мисленням населення не може тривало існувати з чотирьох причин. По-перше, проти цієї системи повстала активна частина суспільства. По-друге, ресурси розкрадання вже фактично вичерпані. По-третє, глобальний технологічний зсув посилює нові економічні моделі та послаблює старі: статки всіх українських топ-олігархів, разом узятих, жалюгідно виглядають на тлі компаній нового технологічного ладу. Четверта причина полягає в тому, що така країна не здатна відборонитися від Росії, захистити свою незалежність. Маленька копія Росії не зможе відбитися від Росії, це зможе зробити лише країна наступного рівня розвитку.

На одній території співіснують дві країни — стара і нова. Стара спирається на існуючі схеми й соціальні зв'язки, на олігархічні мас-медіа та правоохоронну систему. Нова черпає свою життєвість в енергії масових рухів, в новій економіці, в молодому поколінні, в надії й романтиці. Кордон проходить не по Донбасу і не по Дніпру, а через сходові клітки (а часом і кухні) по всій території.

Чому це війна? Тому що дві системи не можуть тривало мирно співіснувати, одна з них має знищити іншу. Або повернення до старого — і тоді аватарів нового потрібно посадити або знищити. Або перехід до нового — і тоді аватарам старого доведеться прийняти нові правила гри або ж забратися з країни з набитими валізами. А поки минуле і майбутнє перетягують між собою канат, на якому підвішені наші життя.

Важливо зауважити, що перші два рівня війни (Україна — "сепаратисти" та Україна — Росія) є геополітичними, а третій («Майдан" — "Гідра"), на відміну від них, геоекономічний. Геополітична війна ведеться за приватизацію простору, за ресурси і територію. Геоекономічна війна ведеться за приватизацію часу, за контроль над потоками і системою норм і правил. Це більш високий вид війни, і тому ми поставили геоекономічну війну між старою і новою Україною на більш високому, третьому рівні. Результат війни третього рівня визначить результат війни другого рівня — Війни за незалежність.

Тепер можемо перейти до четвертого рівня війни, який ми вже намацали.

4. США — Росія (СРСР).
Друга холодна війна.

Сім років тому у першій версії статті ми назвали цей рівень "осколком холодної війни". За цей час стало зрозуміло, що йдеться про повноцінну другу холодну війну, полем якої став нині весь світ: втручання у вибори й референдуми, кібератаки та терористичні операції, гаряча війна в Україні та на Близькому Сході тощо. Авторитарна Росія намагається зруйнувати демократичний ліберальний Захід: за словами Тімоті Снайдера, якщо Росія не може стати Заходом, вона прагне зробити Захід Росією. Найкраще цей рівень описаний у книзі Снайдера "Шлях до несвободи".

Це дуже дивна війна. Росія веде з США геополітичну війну: за контрольовані території, ресурси, зони інтересів. У той же час США веде з Росією війну геоекономічну. Отже, маємо фантом: Росія стріляє в точку, де США вже немає. Неможливо перемогти в геополітичній війні того, хто її з тобою не веде. Саме так закінчилася холодна війна: США перемогли СРСР не силою зброї, а шляхом доведення його до надриву в гонці. Отже, ми спостерігаємо спробу реваншу: накачавшись нафтовими грошима, СРСР в особі нинішньої Росії (зауважте схожість по багатьох параметрах) намагається відігратися в гру, в яку з ним ніхто не хоче грати. Приблизно так вже побитий і кинутий на землю хуліган встає з колін і робить останню спробу з ревом кинутися на супротивника. Такі сцени підходять для кіно, а в реальному житті призводять до незліченних лих.

Саме тому Росія боїться того, чим США її не лякають: військових баз НАТО, бо вони означають геополітичні прапорці, за які не можна виходити. Саме тому Америка не поспішає: геоекономічна війна повільна і часто непомітна. Саме тому упор робиться на санкції, а не на військову допомогу.

Історія, за Геґелем, повторюється двічі: перший раз як трагедія, другий як фарс. Що, втім, не заважає фарсу бути трагедією для залучених у нього людей.

Очевидно, геополітична стрілянина в нікуди закінчується геополітичною ж поразкою з того боку, куди стоїш спиною. Китай цілком готовий до геополітичної війні проти Росії і тільки чекає свого часу. Коли тигр і леопард б'ються на землі, розумна мавпа сидить на дереві, говорить китайська мудрість. Однак у даному випадку мавпі не потрібно гадати, хто з двох вийде переможцем із сутички.

І це дозволяє нам окреслити контури шостого рівня війни — війни повністю геоекономічної, війни за світове панування. П'ятий же рівень війни — прихований, неявний, як і у випадку з війною "Майдану" і "Гідри", але настільки ж важливий.

5. Війна сценаріїв.
Закритий рівень.

Цей рівень війни був чітко видимим у 2014 році, але нині він фактично закритий. Все одно йому треба приділити певну увагу.

Попередній рівень війни (США — Росія) був фантомним: одна сторона воює геополітикою, друга геоекономікою. Така дивна ситуація породжує ще один рівень війни, між власне геополітикою і власне геоекономікою: хто з них візьме гору? Яка війна в результаті буде вестися?

На перший погляд, така постановка питання суперечить твердженням, що геоекономічна війна — вища і досконаліша форма війни порівняно з геополітичною, а отже, вона превалює. Справа в тому, що дві форми війни ведуться в різному часі: геополітична триває роки, геоекономічна десятиліття. На досить довгому проміжку часу геоекономіка виграє, але на коротких відрізках геополітика може стати основним дискурсом. Так, США перемогли СРСР в геоекономічної холодній війні, проте, наприклад, Карибська криза могла закінчитися цілком конкретною геополітичною світовою ядерною війною. Тому завдання геоекономічних гравців — не допустити скочування гри в геополітику, де вони можуть швидко програти, не дочекавшись повернення своїх довгих інвестицій у геоекономічну перемогу.

Росія всі ці роки намагалася і нині продовжує намагатися перевести війну у геополітичну площину, де вона може вигравати. Але стійкість України та єдність західного світу стали цьому на заваді. Тепер у Росії немає козирів у глобальній геополітичній грі (хоча є інші карти, які вона може викинути на стіл, спричинивши чималі трагедії, — але це не наблизить її до стратегічних цілей). Тому вона намагається грати в геоекономіку, спокушаючи Європу газовими поставками та іншими приманками, а конкретних європейських політиків чи лідерів думок просто купуючи.

Ключовий фактор у "перетягуванні канату" між двома сценаріями — те, що витрати різних сценаріїв лягають на різні групи країн. Геополітична війна невигідна Новій Європі — країнам від Балтійського до Чорного моря, а також Туреччині і країнам Закавказзя, бо всі вони стають "прифронтовими". Геоекономічна війна невигідна Старій Європі, на чолі з Німеччиною і Францією, оскільки їм доведеться поступитися своїми інтересами. Але розширення Росією зони війни на весь західний світ об'єднало його, адже тепер всі під ударом, від Великої Британії до Чеської Республіки, від США до Іспанії. Як вже сказано, втручання у вибори й референдуми, кібератаки та терористичні операції відбуваються по всьому світу.

Розглянувши химерну війну між геополітикою та геоекономікою, піднімаємося на рівень чистої геоекономічної війни.

6. США — Китай.
Повільна війна за світове панування.

Зовнішньополітична доктрина США більше 150 років полягає в тому, щоб не допустити виникнення сили, здатної кинути виклик. Кинути США виклик у боротьбі за світове економічне панування може тільки Китай, і цей виклик, по суті, вже кинутий і прийнятий. Це реальне зіткнення гігантів — але, як і всі геоекономічні сутички, дуже повільне. Тому очікувати швидкого розгортання подій тут не варто. Зауважимо тільки, що Росія, яка на попередніх рівнях є гравцем, тут всього лише майданчик, ресурс, який гравці прагнуть найкращим способом використовувати для своєї перемоги.

Війна США і Китаю носить химерний характер — в силу накопичених взаємозв'язків два борця настільки пов'язані один з одним, що взаємно проросли. Щоб відобразити цей факт, шотландський історик Ніл Ферґюсон ввів в ужиток слово "Химерика" (Chimerica = China + America).

Світова геоекономічна війна пояснює, чому США побоюються швидкого розпаду Росії: занадто багато ресурсів одразу потрапить в руки Китаю. Тому США тиснуть Росію обережно.

Однак сила Америки не тільки в тому, що вона потужніша в економічному і військовому відношенні. Ми вже говорили, що геоекономічні війни вище війн геополітичних. Але ще вище є геокультурна, або онтологічна війна. Це війна за істину, за домінуючу парадигму мислення. І така війна йде в світі постійно.

7. Світ кордонів — Світ доріг.
Онтологічна війна.

Ми не можемо докладно описувати в даному тексті онтологічну війну між Світом кордонів і Світом доріг, цьому присвячений окремий матеріал. Рекомендуємо його прочитати, а тим, хто читав, нагадаємо: ця війна ведеться вже тисячі років. У наш час відкритий Світ доріг представлений євроатлантичною цивілізацією (Євросоюз, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія), а також окремими яскравими аватарами — Японією, Південною Кореєю, Сінгапуром тощо. Закритий Світ кордонів представлений Росією, Китаєм, значною частиною ісламського світу (країни Заливу вже почали перехід до Світу доріг), а також певними силами всередині США, Європи та інших країн. По суті, два Світи, що протистоять один одному, не уособлені країнами — адже і в Росії є прихильники Світу доріг, тільки вони не при владі. Протистояння світів відбивається в боротьбі долара і золота на світовому фінансовому ринку, а також кидає конспірологічну тінь у вигляді історії боротьби міфічних кланів Ротшильда і Рокфеллера. Чию сторону займуть криптовалюти, поки що неясно: вони народились у Світі доріг, але Світ кордонів аж надто хоче їх приватизувати.

Відкритий Світ доріг, що розповзається як чорнильна пляма, зв'язує усе з усім та вибудовує міріади горизонтальних зв'язків, веде безкомпромісну війну за істину зі Світом кордонів — закритим, ієрархічним, жорстким. Вони борються як два спортсмени з різних видів спорту: сила і техніка боксера нічого не вирішує проти швидкості і стрибучості легкоатлета. Не вирішує, поки не спіймав.

Був час, коли прапор Світу кордонів в онтологічної війні міцно тримав Радянський Союз. В минулі десятиріччя цей прапор був у руках радикального ісламізму. Сьогодні його підняли Росія та Китай. Нинішні битви на Донбасі є відгомоном цього тисячолітнього протистояння. І ось чому.

Україна народилася у Світі доріг, почавшись як Київська Русь на перехресті великих торговельних шляхів, далі формуючись на фронтирі з Диким Полем. Але потім вона була захоплена, поділена й приватизована Світом кордонів, великими імперіями. Однак духовно залишилася у Світі доріг і зараз намагається повернутися додому, вирватися з ланцюгів.

На противагу Україні, Московія народилася у Світі кордонів і завжди залишалася там. Спочатку на північних слов'янських землях з'явилися дві альтернативні моделі державності: ординська самодержавна Московія і ганзейський вічовий Новгород. Перше, що зробила Москва, як тільки набрала сил, — знищила Новгород, вирізавши жителів і спаливши місто. Але знадобилося ще публічно "стратити" великий вічовий дзвін, вирвавши йому язика. Символічна страта підкреслює, що мова не йде про геополітику чи геоекономіку: це була онтологічна війна, принципова битва моделей державності, а в такій війні полонених не беруть.

Україна продовжила протистояння з Московією в онтологічної війні і програла. Це мало не закінчилося повним знищенням українського проекту: удари йшли не тільки по мові, культурі, ідентичності, а й на рівні геноциду. Сьогодні — по суті, остання сутичка цієї війни на території Східної Європи. Перемога Миру доріг означає повернення України до рідного дому. Перемога Миру кордонів означає повернення в Радянський Союз — з трагічними наслідками.

Висновок

Ми вже відзначали, що гравці попередніх рівнів на наступних рівнях стають лише об'єктами: майданчиком для гри або, в кращому випадку, фігурами. Другий важливий закон воєн ми також вже розглянули: геополітичні війни завжди рівнем нижче, ніж геоекономічні, а ще вище йдуть онтологічні (геокультурні). Залишилося згадати третій закон: війна вищого рівня завжди йде повільніше і триває довше, ніж війна нижчого рівня.

Так, конфлікт на рівні псевдореспублік [ 1 ] був фактично вичерпаний за досить короткий час, хоча саме цей рівень постійно підкреслює російська пропаганда. Війна за незалежність [ 2 ] затяглася на довгі роки. Війна систем [ 3 ] так само є надзвичайно тривалою — сподівання на швидку перемогу не справдилися. Холодна війна [ 4 ] триватиме, в гіршому випадку, ще 10-15 років (хоча може статися, що завершиться вже наступного тижня, адже "чорні лебеді" полюбляють такі розклади). Війна сценаріїв [ 5 ] триватиме років 20-25, до остаточної перемоги одного з них. Велика геоекономічна війна [ 6 ] буде йти повільно, не менше півстоліття, а то і більше. Нарешті, війна світів [ 7 ] триває століттями.

Тому в рамках війни вищого рівня війна нижчого рівня є просто епізодом, окремою "битвою". Результат цієї битви впливає на результат всієї війни, але лише частково: адже є й інші битви. Театр війни вищого рівня завжди ширше. Так, наприклад, російсько-українська війна [ 2 ] — це не тільки Донбас [ 1 ], але й Крим. У війні старої і нової Україн [ 3 ] можна програти Донбас, але виграти все інше (звичайно, в наших інтересах повна перемога і відновлення територіальної цілісності). Холодна війна [ 4 ] охопила своїми гібридними проявами значну частину західного світу. Геоекономічна світова війна [ 6 ] розгортається на щоразу більших обширах, сьогодні вона активно захоплює Африку. А ареною онтологічної війни [ 7 ] є весь світ, і в рамках цієї війни Захід є лише окремим театром військових дій, і не факт, що найважливішим, бо є ще Близький Схід та інші регіони.

Зате результат війни вищого рівня повністю закриває питання про те, хто переміг у війні нижчого рівня. Перемога України у Війні за незалежність [ 2 ] знімає питання сепаратизму [ 1 ], а перемога нової України над старою [ 3 ] є основою безумовної перемоги у Війні за незалежність. Розпад Росії в результаті нової холодної війни [ 4 ] означає не лише перемогу України у Війні за незалежність, а й значною мірою закриває питання війни систем всередині України.

Зрештою, у кожній війні виграє той, хто має суб'єктну позицію у війні вищого рівня і діє з урахуванням інтересів союзників війни вищого рівня. Конкретно: там, де Україна не має власної суб'єктної позиції, вона мусить обрати сторону, стати союзником — як економіка, як армія зі спільними стандартами, як гравець міжнародної політики. Поки Україна веде війну на рівнях 1-2, не обравши сторону на рівнях 6-7, — ми приречені бути територією бойових дій.

Розуміння багатошаровості нинішнього конфлікту, різного характеру і тривалості його рівнів, принципової різниці цілей учасників дозволяє не тільки зрозуміти причини тих чи інших подій, а й проводити стратегічне моделювання майбутнього.