Початок політичного сезону вимагає поговорити про принципи, перш ніж перейти на особистості. Тому я почав ще в липні писати політичні нотатки, об'єднані спільною рисою — в них немає жодних прізвищ, які викликають позитивні чи негативні емоції у нашому вкрай напруженому і водночас знесиленому суспільстві. Керуючись настановою, запропонованою Елеонорою Рузвельт, — «Великі уми обговорюють ідеї. Середні уми обговорюють події. Дрібні розуми обговорюють людей» — ми мусимо спочатку приділити увагу принципам, а з персоналіями ще встигнемо.
Цей текст містить нотатки, раніше опубліковані на Фейсбуці. Найближчим часом я публікуватиму там подальші нотатки, а у міру їх накопичення буду переносити на site.ua.
Перша група нотаток — про договорняки та інтереси класів, гроші на виборчу кампанію, дивні висловлювання, правих та лівих, романтиків та прагматиків.
1) Договорняки
Доводиться чути, що «договорняки» є бідою країни, тож майбутній президент ні з ким не повинен домовлятися. Чи це справді так?
Кожен кандидат в президенти мусить домовлятися зі своєю соціальною базою. Президент, який не має соціальної бази, протримається на посаді тиждень (якщо взагалі стане президентом).
Яка взагалі може бути соціальна база?
1. Олігархи (неофеодали).
2. Середній клас (буржуазія + фахівці приватного сектору + фермери тощо).
3. Робочий клас (пролетаріат + ліва інтелігенція + бюджетники).
З якимось із цих класів треба домовлятися. З яким — кожен кандидат обирає для себе. Дивно чути, що може існувати політик, який ні з ким не буде домовлятися. Який не матиме в парламенті власної фракції. Який не представлятиме інтересів конкретного класу. Який не зможе спиратися на цей клас. А на що тоді він чи вона буде спиратися?
2) Інтереси класів
Вище написано, що кожен кандидат у президенти мусить для себе обрати один з основних класів, на який спиратися, — олігархи, середній клас, робочий клас.
Домовитися з олігархами простіше: ось вони, конкретні хлопці, вони чітко знають свій інтерес, мають ресурси і тримаються угод (ті самі «договорняки»).
Із середнім класом складніше: він не має своєї партії, сильно розпорошений, часто демонструє внутрішню неузгодженість, не вміє консолідувати ресурси.
Ще гірше із робочим класом: він не розуміє своїх інтересів, не має організацій, керується виключно через телевізор, швидко забуває своїх кумирів на користь тих, хто пообіцяє ще більше.
Ось чому кандидати в президенти роблять ставку саме на олігархів. Як бачите, справа тут не в «політичній волі».
(Я тут використовую марксистське спрощення щодо класів, але в цілому воно підходить. Оскільки наша революція має буржуазно-націоналістичний характер, то вона в економічному плані є протистоянням феодалів та буржуазії, в якому обидва класи намагаються використати несвідому масу, яку давно вже не можна називати пролетаріатом.)
3) Гроші
Очевидно, політична кампанія в Україні потребує грошей, чи то президентська, чи то парламентська. Гроші можна взяти лише у чотирьох місцях:
1. Із власної кишені.
2. В олігархів (феодалів).
3. У середнього класу (буржуазії).
4. У Кремлі.
Інших джерел грошей немає. Люмпени не фінансують свого кандидата, скидаючись по одній гривні мільйонами людей.
1. Щоб взяти гроші із власної кишені, треба їх мати. І бути готовим спалити ці гроші у шаленій кампанії.
2. Щоб взяти гроші в олігархів, треба їм пообіцяти, причому не просто збереження статус-кво, а якісь більші можливості. Причому будьте певні, що ті хлопці знайдуть спосіб домогтися виконання угоди, — інакше би їх давно всі кинули. Кандидат, який мріє, що буде першим, хто спроможеться обманути олігархів — взяти гроші і зробити все навпаки, — сильно переоцінює себе і недооцінює інших.
3. Щоб взяти гроші в середнього класу, треба до нього йти розмовляти і переконувати. У середнього класу менше грошей (зараз дуже мало), але він численний (йдеться про цінності, не про статки), тому правильно побудована система фандрайзингу може дати чималі суми. Проблема в тому, що середній клас нікому не вірить. А не вірить тому, що ніхто з ним не розмовляє. Середній клас хоче від своїх кандидатів двох речей: доведіть, що ви наші, і доведіть, що ви спроможні. Тобто дайте докази, що ви говорите нашою мовою, розумієте наші проблеми і будете їх вирішувати. І доведіть нам, що ви спроможні перемогти. Якщо хтось із кандидатів буде реально працювати із середнім класом, це не пройде непоміченим. Якщо сьогодні ми не можемо цього помітити, значить, цього нема.
4. Щоб взяти гроші у Кремля, треба пообіцяти виконати певні вимоги. Стосовно суті вимог можна пофантазувати, це нескладно (думаю, перелік вимог буде великим, тому що претендентів взяти гроші у Кремля буде чимало). Також нескладно зрозуміти, що домогтися виконання угоди у Кремля є навіть більше інструментів, ніж у будь-кого.
Якщо кандидат не має власних чималих статків, не згуртував навколо себе середній клас країни, і при цьому каже, що не брав гроші в олігархів і в Кремля, — цей кандидат бреше.
4) Висловлювання
Час від часу вам здається, що хтось із політиків каже абсолютну дурню. Протягом виборчої кампанії ті або інші політики неодноразово будуть говорити речі, після яких певні громадяни скажуть: ну все, таким висловлюванням ця особа себе повністю дискредитувала.
Коли вам захочеться це сказати, пам'ятайте: той текст був адресований не вам, а відповідному електорату. Жоден політик ніколи не скаже слів, які би не мали адресата. І те, що вас знітить і роздратує, призначено для вух тих, кому воно сподобається і втішить. Якщо політики кажуть певні речі, значить, піпл їх хаває.
Дикі речі, які кажуть політики, можуть бути сказані вголос лише тому, що відповідають очікуванням певної категорії електорату. Вони це кажуть, аби сподобатися виборцю. Про таких політиків кажуть "political animals" — вони відчувають, що треба сказати, щоб сподобатися.
І вони рідко помиляються — це подобається більшості. Якщо вам не сподобалося, значить, ви просто не належите до цієї більшості.
Якщо ви не згодні — спробуйте вийти до аудиторії, де сидить тисяча навмання вибраних людей (не ваше оточення, що поділяє спільні цінності), і всім сподобатися. Або принаймні проведіть цей експеримент у маршрутці.
5) Праві та ліві
У нашого народу не може бути єдності стосовно оцінки більшості суспільних змін: #перемога чи #зрада. Те, що прихильники капіталізму оцінюють як перемогу, прихильники соціалізму вважатимуть зрадою. І навпаки, те, що прихильники соціалізму оцінюють як перемогу, прихильники капіталізму вважатимуть зрадою. Прийняті за останній рік закони дають багато прикладів обох випадків.
Це все тому, що наше суспільство сильно поділене між прихильниками капіталізму та прихильниками соціалізму. Причому прихильників соціалізму чисельно більше, а вимоги міжнародних фінансових організацій та Євросоюзу (відповідно до підписаної нами угоди), навпаки, в бік капіталізму. Тому й #зради так багато.
Ви скажете, що будь-яке суспільство сильно поділене між прихильниками капіталізму та прихильниками соціалізму. І будете праві. Але в більш зрілих суспільствах обидва полюси представлені відповідними політичними партіями. Ці партії чітко проголошують свої наміри і борються за голоси виборців. Якщо перемагають прихильники капіталізму, отримуємо, наприклад, Велику Британію. Якщо перемагають прихильники соціалізму, отримуємо Грецію. Все чітко.
У нас же немає ні правих, ні лівих, ні капіталістів, ні соціалістів. А кандидатів та партії оцінюють не по програмах (там може бути написано, що ми прагнемо соціалізму, чи капіталізму, чи обох разом, чи третього шляху, чи рай на землі, бо все одно ніхто не читає, а хто читає, той не вірить), а по єдиному фактору — чи можна цим людям вірити, чи ні.
Отже, насправді наше суспільство розділене не на прихильників капіталізму та прихильників соціалізму, а на романтиків і прагматиків. Перші готові повірити тим, хто раніше обманув, а другі не готові.
Ну а далі вже кожна з цих категорій розділяється на лівих і правих.
(Чекайте продовження...)
