Проблема української політики й держави загалом у тому, що політики, котрі були у владі, і ті, хто нині при ній, не уявляють себе поза владою. Так само вони не уявляють, що приречені на політичне забуття. Жоден з них не спроможний набратися сміливості й відійти в бік аби дати шанс іншим – влада заради влади.
Жоден зі старих (не в сенсі віку) політиків не спроможний отримати максимальну підтримку суспільства, так само як і всі ті, хто при владі нині. Вони себе дискредитували цілком і повністю. Натомість, маючи потужні фінансові ресурси для скупки голосів, ухвалюючи рішення, що викликають у виборця відразу й відбивають бажання брати участь у голосуванні (знижуючи явку), вони залишаються при владі але не користуються прихильністю народу.
Але усвідомити вони цього не можуть. Натомість у всіх своїх бідах звинувачують папєрєдніків. Хоча самі по суті розвалювали і продовжують розвалювати державу.
Це є і нарцизисизм у найгірших його проявах.
