Учора РНБОУ ухвалив кілька резонансних рішень, серед яких і націоналізація «Мотор Січ», через який у нас розгорівся скандал з Китаєм. Ну не те щоб скандал, але опозиційні політичні сили цю історію піднімають на прапор зради щодо інвестиційної привабливості України. Хоча за великим рахунком це не має ніякого відношення до неї.
Цю подію я коментував для українських ЗМІ ще в грубні минулого року і тоді й нині виступав за націоналізацію цього підприємства, яке в принципі не повинно було б бути коли-небудь приватизованим.
Однією із основних причин складності взаємних відносин України з КНР є українсько-китайська угода 1992 року про заохочення та взаємний захист інвестицій. Цей документ надає інвесторам певні права та гарантії захисту але не містить жодної згадки про захист національної безпеки України. Відтак врегулювання спору, де Китай вимагає стягнути з України 3,5 млрд. доларів буде непростим але небезнадійним. Ця сума є презентаційною але навряд чи буде підтверджена судом для компенсації хоча б тому, що частина куплених акцій «Мотор Січ» перебуває у власності офшорних компаній, структура контролю над якими поки не розкривається (мається на увазі акції, котрі свого часу продав Богуслаєв).
З огляду на доволі скандальну діяльність підприємства (в частині ймовірного постачання запчастин для Росії в умовах війни з нею) Україні варто докласти максимум зусиль для захисту своє позиції. Попри певну юридичну контраверсійність наших позицій та численних публічних спекуляцій впливу США на цей процес ми маємо обов'язок і шанси відстояти власний інтерес. Інакше ми назавжди втратимо можливість бути представленими на міжнародному ринку гвинтокрилів.
Звісно, що час суттєво втрачений і в умовах судових спорів складно піднімати питання про реприватизацію (націоналізацію) підприємства, аде це варто робити. Альтернативою також може стати і державне замовлення аби не шукати партнерів та спонсорів чи купувати на мільярди гривень вертольоти іноземного виробництва.
Відтак рішення РНБОУ я можу лиш вітати.
Але повертаючись до правового аспекту врегулювання цього процесу все ж слід відзначити наступне.
«Поєднуючи правові та економічні підстави націоналізації, варто зазначити, що націоналізація може мати правове забезпечення тоді, коли вона здійснюється з метою „абсорбції“ економічних потрясінь, вирішення масштабних тривалих економічних проблем, видатки на усунення яких менші за збитки, які вони можуть спричинити». Такого висновку в своїй статті доходить Семен Яценко, аспірант відділу проблем модернізації господарського права і законодавства Інституту економіко-правових досліджень Національної академії наук України.
Українське законодавство та система нормативно-правових актів України і справді не містить бодай якогось документу, який би визначав підстави для націоналізації суб'єкта господарювання. Але ми маємо прецеденти коли такі процеси відбувалися, наприклад націоналізація Приватбанку та резиденції «Межигір'я».
Хоча стаття 41 Конституції визначає, що «Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану».
Тому питання про реприватизацію, націоналізацію, примусове відчуження давно варто було б врегулювати. І дати відповідь на питання: Хто заклав в Конституцію норму, відповідно до якої можна буде через КСУ в перспективі визнати такий процес антиконституційним?
