З різних джерел 19 грудня почала з'являтись інформація, що США має намір провести вивід своїх військ з території Сирії. Вже за декілька годин цю інформацію почали підтверджувати офіційні джерела, а президент США Дональд Трамп у своєму Twitter написав, що вони «перемогли ІДІЛ», тому їх місія вважається закінченою. Але чи є це правдою? Cпробуймо послідовно хоч трішечки розібратись у цій ситуації.
У 2014 році загони «Ісламської держави», після сильного й відчутного розгрому анти-урядових військ, змогли захопити велику частину північної Сирії. Саме тоді США, при підтримці союзників, прийняла рішення втрутитись у конфлікт.
У той час «Вільна сирійська армія» знаходилась у стані підбитого звіря, тому не могли більше виступати у ролі надійного союзника для Сполучених Штатів. Свою ложку дьогтю й додав надто швидкий вплив на повстанців (а місцями й військове захоплення) наростаюча сила Аль-Нусра (яку можна назвати «філіалом Аль-Каїди») на усіх повстанців, що у сильно скрутний для себе стан були готові прийняти допомогу любого, хто виступить проти режиму Асада.
Таким чином вибір США і впав на сирійських курдів — низький рівень радикалізації, сформовані й боєздатні загони та готові до співпраці. У той час курдські війська також знаходились на порозі розгрому в час осади Кобані, але Штати вчасно змогли надати військову допомогу й підтримку авіацією, що перевело курдську Самооборону в наступ на «Ісламську державу». Протягом наступних років Вашингтон надавав сирійським курдам фінансову підтримку, а також постачав зброю, техніку та амуніцію.
Для Штатів курди мали й чудовий пропагандистський ефект — десятки «адекватних» інтерв'ю для світових ЗМІ з лідерами Самооборони й розмови про демократію, відсутність радикальних й антиамериканських виказувань, а також дуже гарна картинка з жінками-солдатами. Вже за 1,5-2 роки курдські Сили самооборони стали основним й головним союзником Вашингтону у регіоні.
Але назвати сирійських курдів «проамериканськими» буде брехнею. Вони все одно відносились до заходу з небезпекою, а багато хто прекрасно пам'ятав як захід вже неодноразово їм обіцяв допомогти надати власну незалежність. Однак в скрутний час вони не знайшли собі іншого міцного союзника окрім США. Курди не були готові воювати з режимом Асада, бо за останній десяток років перед початком війни встигли навіть піти на певне зближення з режимом Сирії й мали уяву, що цей режим все ж їх почує й зможе надати автономію(наприклад як в Іраку).
Важливу тут роль відіграло те, що у 2014 році РФ була надто сильна зайнята війною в Україні, тому просто проґавали момент зближення Штатів й курдів. До цього «альянсу» почали приєднуватись й сили антиурядових військ повстанців, що потім було названо як «Сирійські демократичні сили» (SDF). От тільки навіть всередині SDF була напруга, бо серед повстанців лишались ті, які продовжували бажати швидкого й безперечного знищення не тільки «Ісламської держави», але й режиму Асада.
Росія лише у 2015 році зрозуміє, що сили об'єднаних повстанців, яка часто тримає нейтралітет з радикальними бойовиками Аль-Нусра й іншими угрупуваннями(бо на меті мають єдину мету — антиАсад), нарощують достатньо сильну потужність й режим президента може швидко зникнути, а разом з ним — вплив РФ на велику частину регіону. Тому 30 вересня 2015 року Москва починає інтервенцію до Сирії.
Росіяни вирішили не видумувати велосипед й назвали своє вторгнення «боротьбою з ІДІЛ». Використовуючи такий аргумент, вони завжди могли відповісти заходу «так вєдь ви тоже». Так само вони й відповідали на те, що почали поставляти зброю, інструкторів, фінансову підтримку режиму президента Асада. «Усе для боротьби з ІДІЛ».
Не можна заперечувати, що РФ також причетна до знищення «Ісламської держави», але разом з тим їх авіація не один раз допомогла Асаду у знищенні антиурядових сил, що вже до 2017 року допомогло режиму місцевого президента відновити контроль над більшою частиною країни.
Тепер ми наближаємось до першого й самого відчутного перелому в цій війні — падіння Алеппо (Халеб) у 2016 році. Алеппо 2 роки знаходився у повному оточенні військами Асада й постійно потрапляв під авіаудари сирійської армії та її союзників. В мільйонному місті знаходилась велика сила як антиурядових сил, що мали відношення до SDF, так і значна кількість радикальних бойовиків з колишнього угрупування «Аль-Нусра».
В цей час Європа вже зустріла перший наслідок цієї війни — багатотисячний потік біженців, а США готувались до виборів, тому Обама не намагався сильно влазити у події Алеппо. Усі дії Заходу нагадували цокання язиком й махання пальцем при вигляді ґвалтування — резолюції ООН, ультиматуми Білого дому у бік РФ з закликами «вплинути на Асада» нічого давали, а тільки викликали сміх у російсько-ірансько-сирійської об'єднання. Алеппо продовжував потрапляти під авіаудари, у регіоні наступав голод, були відсутні елементарні речі гігієни та ліки.
Антиурядові сили зрозуміли, що лишились кинутими без підтримки, тому почали втрачати мотивацію, несучи постійні втрати. Цим і скористались ісламські радикальні угрупування, які встановили контроль над Алеппо й очолили весь рух в регіоні. Це вибило останній козир у США та Європи перед РФ, бо «захищати терористів» не збирався вже ніхто. Світ видихнув з полегшенням, що не треба шукати виходу з цієї ситуації, а російсько-ірансько-сирійський альянс захопив територію знищивши величезну кількість антиурядових «терористів», які так і не дочекались підмоги.
Після цього Штати остаточно втратили підтримку серед антиурядових сил, які зрозуміли, що єдиним союзником для них можуть лишитись радикальні ісламісти, й зосередитись на роботі з курдськими силами самооборони.
Взагалі зміна влади у США дуже вплинула на подальші дії. Дональд Трамп не розумів сенсу присутності своєї країни у Сирії. Треба розуміти, що Америка завжди погано розуміла внутрішньополітичні проблеми східного регіону, а з приходом нової адміністрації взагалі перестали розуміти й намагатись порозуміти ситуацію в Сирії, яка і так є дуже важкою. Однак курдські бійці продовжували знаходитись у статусі союзника.
Те, що Білий дім «втратив інтерес» до конфлікту можна судити по тому, що вони «проковтнули» напад Іраку (при підтримці Туреччини) на курдів в Куркуці, де знаходиться достатньо велике нафтородовище. Це сильно підірвало їх міць та лиш збільшило залежність від США.
Тепер перейдемо до наступного важливого фактору — Туреччина.
Відносини між США та Туреччиною зіпсувались у 2016 році, коли відбулась спроба державного перевороту з усуненням президента Туреччини Раджепа Ердогана. Організатором цієї спроби вважався політичний супротивник Ердогана — опозиційний проповідник Гюлен, який й досі переховується у США. Це сильно підірвало дипломатичні стосунки двох країн, але не так сильно як сам факт підтримки курдів Сполученими штатами.
Після спроби державного перевороту Туреччина сильно активізувала свою боротьбу проти курдів, а точніше перед угрупуванням «Робітнича партія Курдистану» (РПК), яку вони вважають однією з головних ініціаторів путчу. Проблема в тому, що Сили самооборони курдів в Сирії є частиною РПК, що для турків означало «підтримка США учасників спроби держперевороту».
Однак США продовжувала підтримку Сил самооборони в Сирії й при підтримці американської авіації курди змогли звільнити достатньо велике місто, що контролювалось «Ісламською державою» поблизу з кордоном Туреччини — Манбідж. Туреччину більше влаштовувало те, що там знаходились бойовики ІД, ніж курдські бійці, бо це зводило нанівець «безпеку кордону». Зі слів турецької сторони — вони могли домовлятись з ІД, а курди є «кровними ворогами».
Усе це закінчилось вторгненням армії Туреччини, яка відкинула з цієї території усі загони курдів. Після цього вони почали погрожувати Вашингтону й вимагали негайно припинити підтримку Сил самооборони. Білий дім ніяк не відреагував на турецькі висказування, а лиш посилив підтримку й почав надавати більш тяжке озброєння та комплекси протиповітряної оборони.
Водночас відбулось масштабне розгромлення усіх угрупувань «Ісламської держави», які перетворились у незначні загони, що розбіглись по усій східній території Сирії. Тоді ж США приймає рішення про утворення 30-тисячної армії курдів, які повинні займатись зачисткою залишків терористів «Ісламської держави», що повністю зіпсувало стосунки двох країн. З цього моменту Білий дім почав повністю забувати, що у країні існують й антиурядові сили, а також режим Асада, який продовжує з ними боротьбу з використанням хімічної зброї.
РФ уважно спостерігала за цим конфліктом, тому швидко скористалась моментом й почала налагоджувати дипломатичні стосунки з Ердоганом стосовно політики у Сирії, що дало швидких й значних результатів. Туреччина та РФ, на початку 2018 року, уклали угоду, яку можна назвати «взаємним закриванням очей» — за нею можна зрозуміти, що РФ закриває очі на вхід турецьких військ у північні території Сирії для знищення курдів, а Туреччина «не помічає» просування Асада та РФ у бік Ідліб, де були зосереджені останні антиурядові сили.
Вже через 2 дні, 20 січня 2018, після угоди турецька армія ввійшла в Сирію й розгорнула бойові дії за Афрін. Адміністрація Трампа тоді відмовилась підтримати курдів у цьому регіоні, а іншим загонам просто заборонила висуватись на допомогу своїм побратимам. Як і очікувано, велика кількість Сил самооборони курдів вийшла з альянсу зі Сполученими штатами й вийшла на допомогу у протистоянні з армією Туреччини. З цього моменту й почалось руйнування Демократичних сил Сирії. Влада Сирії також не втрачала момент й почала надавати допомогу курдам, а також дала коридор пересування через свою підконтрольну територію, а російські дипломати почали спроби налагоджування стосунків з вчорашнім союзником США.
Хоч і значних результатів у дипломатії ці кроки не дали, але вже наступного місяця Курди й Асад «провели обмін» територій, що посилило ситуацію обох сторін. В цей час вже більша частина військ Демократичних військ Сирії почали виходити з угоди США й направлятись у бік Афрін для боротьби з Туреччиною. Важливим фактором цього протистояння стало те, що певна кількість антиурядових військ виступила на боці Туреччини, бо дізнались про домовленості курдів з владою Сирії, що ще більше зіпсувало стосунки й збільшило розпад Демократичних сил Сирії.
Бої за цю територію тривали майже 2 місяці й закінчились програшем курдів, однак Туреччина, відчуваючи бойову підготовку Сил самооборони, дала більшій частині бійців вільно покинути ці території. США розуміли, що не відреагувавши на це ніяк втратить обличчя ще сильніще, тому змогла домовитись з Туреччиною про «деміліративну зону» на турецько-сирійському кордоні та залишать свої військові бази у регіоні, а також повідомили, що припинять підтримку курдських загонів. Нажаль, але такі дії «першої держави» можна назвати лиш словом «проковтнули». Це посилило міць в регіоні не тільки Туреччини, але й альянсу Асада, Ірану та РФ.
І ось, через 9 місяців після цього США оголошує про вихід своїх військ з Сирії з формулюванням «перемога над Ісламською державою». Що є важливим у цьому аспекті? В найближчі часи Туреччина починає нову військову операцію на території Сирії у боротьбі «проти курдських терористів».
Це рішення вже було піддане критиці одним з представників «яструбів» — республіканського сенатора Ліндсі Грем. Грем заявив, що такі дії адміністрації США допомагають перемозі режиму Асада та його союзників — Ірану та РФ. Також він вважає, що ці дії значно погіршують пошук союзників не тільки у східному регіоні, але й в усьому світі.
У рядах курдів, які до останнього сподівались, що США зможуть їм надати допомогу у боротьбі, це рішення вважають «ударом в спину». Тепер у них залишилось два варіанти — капітулювати й відходити у Ірак, або вступати в союз з Асадом та РФ. Обидва вибори є програшем для США.
Для Ірану й РФ вихід США дозволяють повністю встановити свій контроль у регіоні просто закривши очі на те, яке Туреччина буде знищувати залишки Сил самооборони й Демократичних сил. Режим Асада, який в останній час почав легітимізуватись ігноруванням Заходу, зможе відновити контроль над усією територію.
Що отримує з цього США? Значно менші затрати для податкоплатників й статус програвшого.
