Сидить родина в коридорі,
Бо впадлу йти вже в той підвал.
І чути вибухи надворі…
— Антоне, що це?
— Щоб я знав…
— А це?
— Хто знає… Артилерія.
— А це?
— Та йопта, не їбу!
— А це, коханий?
— М-м-м, то двері.
— А то?
— Тамаро! Дай посплю!
Але недовго ніс Антоха
Кохану у обіймах снів:
На низьких, помірнѝх висотах
Летів «дарунок» москалів.
Так сильно поруч уєбало,
Що аж затрясся весь їх дім.
А потім щось в Дніпро упало
І розбудило рибу в нім.
— Вставай, Антоне, в нас попали!
— Та заспокойся, он вікно,
Ти ж бачиш, тихо, не палає,
Бо то, Тамарочка... Воно!
— Воно?
— То спрацювало бездоганно славетне наше ППО!
— А як ти знаєш? Може, бомба?
— Ой всьо, Тамаро, відчепись!
Якщо не віриш, он мобіла —
Сиди новини там дивись.
Тривога потім заволала,
Ніхто на неї не зважав.
Тамара ніч «Фейсбук» гортала,
А поруч з нею Тоха спав.
— Дивись, Антоне, ти був правий:
Ракету збили просто тут,
Як ніби дротик, ось як встряла,
Цікаво, як то приберуть?
На фотці був Дніпро без льоду,
І в нім стирчав ракетин зад.
— Ого, яка товста, паскуда!
Ну, налітався… сучий гад.
***
Не часто їжджу Оболонню,
Але планую завітать,
Занурити в гладінь долоню,
Качок усіх нагодувать.
Проблеми щоб не переймали
І незабута важкість ран,
Ракету, кажуть, не виймали,
А змайстрували в ній фонтан.
