Одного вечора я вийшов о 20-21 годині на Володимирську в районі Червоного корпусу. На вулиці ні душі, менше десятка авто, хоч ще дві години тому три полоси бульвару Шевченка стояли в заторі! Це в 3-х мільйонному місті в будній день. Єдине, що це був листопад 17 року і не дуже тепло, але вітру не було. Або був невеличкий, який огортав прохолодою. Це не той холодний поривчастий вітер, який за +5 на пагорбах або на вулицях міста виймає з тебе душу! Ні, було прохолодно тихо і атмосферно.
І тоді я зрозумів як мало друзів і знайомих живе поруч! Щоб витягти когось з теплого дивану чи ліжка доведеться докласти значних зусиль. Та й їхати з Позняків чи Голосієва людина буде майже годину.
Чули про число Данбара?
(Запровадив Число Данбара — оцінку кількості постійних соціальних зв'язків, які може підтримувати людина. )
Ще декаду тому вважали, що це 150, але свіжі дослідження вказують 70-90. Тобто менше сотні людей.
Кажуть #самотність найкраще можна відчути саме у великому місті. І я її відчував багаторазово за минулі 20 років.
Саме тому того вечора вирішив, що реалізовуватиму план, згідно якого друзі та родичі мають жити поблизу мого будинку, максимум в 20 хвилинах пішки, а краще в радіусі 10-15 хвилин.
