Комунікаційна діяльність української влади має всі шанси увійти до "case studies" навчальних курсів провідних світових університетів. Вони пропонують студентам для вивчення, як кращі світові практики, так і приклади, яким не варто наслідувати.

Трансформація в протилежну сторону

Починаючи з першої половини 2014 року наша держава мала всі шанси стати зразком успішної та ефективної діяльності у сфері урядових комунікацій. Сильний та підступний ворог допоміг мобілізувати ресурси суспільства, державних структур, ЗМІ, зарубіжних партнерів. Скажу відверто, в ті дні (в усякому випадку до масового початку «гри в політику») працювати було надзвичайно легко. Без будь-яких команд «зверху» більшість гравців медійного простору негласно дотримувалась основних принципів та правил антикризових комунікацій, які притаманні цивілізованому світу.

Славнозвісні «темники» стали просто не потрібними, так як кожного ранку на неформальному майданчику, який отримав назву Інформаційний центр РНБО відкрито обговорювалися поточні події в АТО, Україні, світі та формувалися чітке державницьке бачення щодо їх висвітлення з дотриманням етичних норм і правового поля. В державні структури висадився потужний «десант» фахівців-медійників з бізнес-сектору та громадських організацій, з 10-20 річним досвідом, які покращили рівень урядових комунікацій. Реальна загроза допомогла нам відмінно спілкуватися на горизонтальному рівні. Спільними зусиллями було також розроблено та запропоновано багато подальших проектів для нарощування зусиль протидії російській інформаційній агресії. До речі новий центр Hybrid CoE, що відкрився в 2017 в Фінляндії, в деяким моментах повторює наш ІАЦ РНБО зразка 2014 року.

Нажаль після парламентських виборів 2014 почало виникати все більше приводів для розчарування. Замість формування та реалізації комунікаційної політики держапарат поступово повернувся до звичних йому механізмів функціонування та імітації бурхливої діяльності. Відповідно, громадські проекти ставали всі більш відокремленими та роз'єднаними. Сумнівні проекти і структури почали все більше витісняти реально працюючі організації, яким через значне навантаження в районі АТО просто не хватало часу, бажання та досвіду для участі в «паркетних баталіях».

Закінчується 2017 рік. Що ми маємо за підсумками поточного року в медійному просторі та комунікаційній діяльності державних структур? Багато моїх колег все більше переконуються, що зусилля держави і суспільства в інформаційній війні з РФ поступово трансформуються в невигідну Україні внутрішню інформаційну війну. Вибачте, але при такому підході скоро здійсниться мрія російської пропаганди про реальний «внутрішній конфлікт всередині України». Який ми вперто розв'язуємо самі. І все це на фоні трансформації війни з Росією — переходу від відкритих бойових дій до гібридної та особливо інформаційної агресії. При чому не методами відкритих фейків початку 2014 року, чи «зґвалтованоі дівчинки Лізи» зими 2015-2016 років, а більш сучасних методів: висвітлювання помилок керівництв, роздмухування протиріч, ведення спеціальних кампаній проти прозахідних/антиросійських ЗМІ/політиків/громадських активістів. Нажаль в цих випадках часто інтереси росіян співпадають з інтересами деяких наших політиків та політичних організацій. Для недосвідченого ока такі методи можуть виглядати як виключно внутрішні політични конфлікти. Наприклад, в ситуації конфлікту між журналістами та «миротворцем» через публікацію персональних данних тисяч журналістів, (в якому я, відповідно до посадової інструкції, захищала іноземних та українських журналістів) погрози вбити членів моєї родини надходили здебільше російскою мовою. Та й по запитам на інтервю російских ЗМІ до іноземних журналістів (зразу після надходження погроз) було видно, що якщо не сам злив данних, то як мінімум роздмухування скандалу не обійшлося без російського втручання.

Нажаль і про реалізацію загальноприйнятої в цивілізованому світі «стратегії єдиного голосу» в роботі урядових структур майже було забуто. Замість цього все частіше почали оприлюднюватися добре відомі з «дореволюційних» часів «темники» відповідного жанру та змісту. Спікери силових структур почали коментувати події в АТО за власним розсудом, інколи не розуміючи меж дозволеного та загального контексту. Та створюючи додаткові скандали з журналістами, за які пізніше довелося вибачатися їх керівництву. Як, наприклад, можна розуміти критичне висловлювання представника з військового відомства на адресу ОБСЄ, оприлюднене кілька тижнів тому? Або використання прес-служб правоохоронних органів у якості «зброї» у поточному конфлікті навколо антикорупційних органів?

Найкращим засобом формування «інформаційного імунітету» у громадян держави від «інфекцій» російської пропаганди є власний інформаційний контент (новини, а також фільми, музика, література, інші жанри мистецтва). Але системна державна підтримка щодо створення конкурентоздатного та привабливого українського інформаційного продукту все частіше підміняється практикою заборон та обмежень у відношенні противника. Хоча такі дії можуть мати лише допоміжне значення, а не навпаки.

Перспективний проект щодо розвитку стратегічних комунікацій у секторі безпеки та оборони замість набуття державою можливості системних дій в новому інформаційному домені збройного протиборства залишився лише привабливою «вивіскою» у роботі відомчих прес-служб.

Питання без відповідей

Чи адекватне нехтування урядовими комунікаціями в мовах зовнішньої інформаційної агресії? Чи можливі ситуації медійної війни між правоохоронними органами всередині США чи Великої Британії? Уявіть, наприклад, що ЦРУ публічно «наїхало» на ФБР…

Чи може МВС європейської країни публічно заявити, що в умовах агресії не збирається допомагати міністерству оборони щодо пошуку осіб, які ухиляються від призову чи атакувати журналістів з екаунтів міністра в соцмережах? У нас виявляється може і ніхто з чиновників після такої «патріотичної заяви» не пішов у відставку.

Загрози журналістам та перешкоджання їх законній діяльності в нашій державі залишається переважно проблемою самих ЗМІ та групи громадських організацій, які підтримують журналістів. Про рівень належного реагування з боку правоохоронних органів за прикладом західних країн доводиться лише мріяти.

Банальні речі, які в європейських столицях зазвичай обговорюються на зустрічах чи нарадах керівників правоохоронних органів з послідуючим конструктивним оприлюдненням результатів і діалогом зі ЗМІ стали чимось «диким» для наших чиновників. Замовчувати ніхто не закликає. Але на прикладі конфлікту навколо антикорупційних структур слід розуміти, що в західних країнах працюють інші алгоритми. Якщо мають місце порушення закону будь-якою з сторін, то спочатку включаються механізми правового реагування, а потім, після встановлення всіх необхідних фактів про події – здійснюється неупереджене інформування громадськості, під час якого презумпція невинності та право на достовірну інформацію «йдуть» поруч. У нас поки що навпаки: спочатку – обмін інформаційними ударами, а потім слабкі намагання встановити істину на фоні вже розвішаних «ярликів».

До речі, ніщо так не радує агресора та корупціонерів, як картина внутрішньої боротьби в інфо-просторі між тими, хто має стояти єдиним фронтом на шляху будь-якого ворога та злочинців.

Чому ми говоримо про наші реалії у порівнянні з зарубіжним досвідом? Причина є більш ніж банальною. Якщо ми декларуємо свої наміри у відношенні ЄС чи НАТО, то між іншим це передбачає певний рівень розвитку наших урядових комунікацій та професійну сумісність з нашими зарубіжними партнерами. Таке завдання не менш складне, ніж набуття оперативної сумісності між збройними силами чи уніфікація в правовій сфері. А також потребує значного часу, ресурсів і політичної волі щодо реалізації.

Звичайно, поки виходить не дуже оптимістична картина. Хоча не слід вбачати приводу для значного песимізму. Наше суспільство більш освічене, розвинуте у культурному відношенні і патріотичне, ніж про нього за звичкою думають наші еліти вчорашнього дня. Тому кінець епохи «експериментів» в інфо-просторі, маніпулювання, обман, «темників», тиску на ЗМІ чи погроз журналістам — це лише справа часу. Тоді як фаховий розвиток сфери урядових комунікацій – це один з необхідних кроків та умова на шляху до цивілізованого суспільства.

«Ніщо не зупинить ідеї, час якої настав!»