Події 3 березня навколо наметового містечка під Верховною Радою призвели до застосування сили проти щонайменше трьох представників засобів масової інформації. Вони стали доповненням до восьми випадків проявів фізичної агресії до журналістів у лютому та двох у січні цього року (за даними моніторингу «Індекс фізичної безпеки журналістів України» від Національної спілки журналістів України та партнерських організацій, включаючи ГО «Інформаційна безпека»).

Спробуймо вгадати, що подумає про нашу державу пересічний українець або громадянин західної країни, прочитавши цю статистику разом з іншою (в плані «позитиву») інформацією про події в Україні? Чомусь у першу чергу з'являється думка про племена дикунів, для яких опанування навичок цивілізованого спілкування ще попереду.

Згадані події є прикладом «зачарованого кола». В умовах війни довіра до силових структур та їх підтримка з боку суспільства є ключовими. Можна довго закликати ЗМІ поширювати інформацію про реформи в поліції або Національній гвардії, але одночасно можна агресивними та/або протиправними діями ненавчених поліцейських або військовослужбовців проти журналістів перекреслити будь-які зусилля прес-служб силових структур та особисту PR-діяльність їхніх керівників. Якщо хтось має сумніви в корпоративній солідарності журналістів, то щонайменше не раджу перевіряти це на собі. Рейтинги партії, представники якої відверто нападали на журналістів або ображали їх, декілька років перебувають на рівні статистичної похибки.

На мою думку, іншого варіанта розвитку подій під стінами парламенту очікувати було б смішно. Хоча коли започатковували проект створення Національної поліції, то після жорсткої процедури відбору нові поліцейські проходили вишкіл, який обов'язково включав питання спілкування зі ЗМІ. Пам'ятаю, що ці заняття проводили профільні фахівці та відомі журналісти. Результат не забарився, і суспільство відразу відзначило зовсім нову культуру спілкування та дій поліцейських першої хвилі відбору.

Схоже, ці часи позаду. Масова переатестація колишніх міліціонерів призвела до зниження загального фахового рівня, повернення старих традицій і корпоративних цінностей. Тому просто нелогічно було б очікувати від правоохоронців, які діяли під Верховною Радою, цивілізованих правил поводження із затриманими чи працівниками ЗМІ.

Висновок банально простий: у діяльності силових структур є корпоративна культура та одночасно існують технології її формування. Пересічний поліцейський у цивілізованій країні не вийде на патрулювання чи на правоохоронну операцію, не пройшовши курс підготовки та інструктажі, які включають, між іншим, правові аспекти дій, правила ведення переговорів, кризової комунікації, надавання психологічної допомоги та спілкування зі ЗМІ. Саме таке підготування підлеглих має стати завданням керівників правоохоронних органів для всіх рівнів.

Що стосується загальної ситуації з безпекою роботи журналістів, то заслуговує уваги позиція директора представництва Freedom House в Україні Метью Шаафа, який уважає, що політичний та економічний тиск змушує українських журналістів уникати критичних тем. Прес-служба Національної спілки журналістів України наводить таку оцінку Шаафа під час недавньої публічної дискусії «Загрози свободі слова в Україні»: «В Україні фіксуються загрози свободі слова. Це й фізичне насильство проти журналістів, прояви агресії та напади на представників ЗМІ й редакції, економічний або політичний тиск… Влада обмежила свободу слова в Україні нібито під приводом національної безпеки. Але це більше політичні дії. Спроби посилити контроль в інтернет-просторі ми розцінюємо як посилення цензури».

Окреслена проблема є набагато ширшою. Згадаймо, як зовсім недавно ми намагалися знайти цивілізований вихід зі скандальних ситуацій із журналістами, пов'язаних з ресурсом «Миротворець». Резонанс від тих подій викликав стурбованість наших партнерів і змусив утручатися навіть послів «Великої сімки». Чи підвищило це імідж України у світі? Відповідь очевидна — ні. Нещодавні законодавчі ініціативи про колабораціонізм у випадку їх ухвалення в запропонованих редакціях також першими жертвами робили саме журналістів.

Згадаймо свіжу дискусію про необхідність закону щодо протидії фейкам та криміналізацію наклепів. Доброю новиною стала позиція Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформаційної політики про недоцільність і неможливість такої законодавчої ініціативи. Голова зазначеного комітету Вікторія Сюмар заявила: «…я переконана, що в цьому парламенті не буде політичної волі для криміналізації наклепу. Можливо, наступний парламент буде здатний на щось подібне, хоча цього не хотілося б». Хоч у Франції почали розробляти законопроект щодо протидії фейкам, але його положення планують застосовувати виключно в передвиборний період і виключно через суди, які у Франції досить незалежні.

До речі, Міністерство інформаційної політики, в положенні про яке визначено завдання щодо сприяння дотриманню в Україні свободи слова та розроблення планів заходів щодо сприяння незалежності засобів масової інформації, захисту прав журналістів та споживачів інформаційної продукції, мало б активно зайнятися діяльністю із захисту прав журналістів.

Україна намагається позиціювати себе у світі захисником цивілізованого світу від російської агресії, молодою демократією з європейським курсом, високотехнологічною державою стартапів тощо. Але погіршення ситуації зі свободою слова може стати множником 0, який здатний звести нанівець усі наші бажання мати цивілізований вигляд та адекватну репутацію.

Якщо ми не плануємо залишатися на 102-му місці рейтингу 2017 року міжнародної організації «Репортери без кордонів» щодо рівня свободи слова, то треба перезавантажувати розуміння ролі й місця засобів масової інформації, умов роботи журналістів та їхньої безпеки. Якщо ні, то не варто дивуватися ставленню до нашої країни з боку цивілізованого світу.