Російська агресія проти України 2022р. збудила на Заході нову хвилю інтересу до історії Росії. Дослідники зайнялися переоцінкою того, як вони вивчають і навчають Росію і весь слов'янський регіон, переосмислюють імперську та колоніальну історію Росії. Так, «Асоціація слов'янських, східноєвропейських та євразійських студій» темою своєї конференції 2023р. обрала деколонізацію – переоцінку відцентрованих на Росії підходів до вивчення проблематики, що склалися раніше. Зокрема, політолог та директо Американської Асоціації Українських Студій Оксана Шевель передає думку багатьох дослідників регіону про те, що дослідники не приділяли уваги тій шкоді, що її завдав російський імперіалізм та колоніалізм, натомість підкреслюючи «модернізацію, просвітництво та індустріалізацію», що Росія нібито принесла. Інші славісти стверджують, що роботам дослідників з російських регіонів та країн поза межами Росії не приділялося належної уваги, Україні було дано неадекватну оцінку і тому «всі очікували швидкої окупації Києва російською армією на в лютому 2022р.»
Колишній очільник катедри слов'янських студій Колумбійського університету Кларенс Менінґ ще 1957р. вказував причиною такого стану речей той факт, що дослідження Росії у США від самих початків перебували під впливом дослідників з Росії же.
Ще у переддень повномасштабки, відома експертка з проблематики ОРДЛО та за вимушеним сумісництвом дослідниця РФ Марія Кучеренко обґрунтовувала критично назрілу необхідність розбудови вітчизняної експертизи в русистиці, цитата «...в яку треба вкладати гроші, оскільки від цього напряму залежить наше виживання як держави».
Цей заклик неабияк зрезонував і мені, щоправда – з поправками на те, що сама назва «русистика» занадто обмежуюча, як для настільки широкоохопної предметної області. Так, я взяв на себе турботу відкласифікувати цей кластер країнознавства і в цьому документі, наскільки дозволятиме його формат та рівень пізнань його автора, ми спробуємо окреслити контури різних підрозділів тієї русистики та їх проблематику.
Класифікація русистики
Наявність широкого кола титулованих «експертизою з Росії» шарлатанів та аматорів, кожен з яких претендує на ексклюзивність свого власного знання та єдино вірність саме його експертизи, є цілком природнім станом будь-якої галузі науки в її зародковому стані – а саме на такій стадії перебуває зараз вітчизняна русистика. Неозброєним оком видно, що їй бракує системності та класифікації. При такому фрагментарному й неповному аналізі, годі розраховувати на синтез якісних рекомендацій щодо відповідних політик, тож будь-яка спроба бодай трохи причесати й розсортувати цю предметну область, на мою скромну думку, варта змарнованих на неї зусиль.
По-перше, є кремлінологія — це комплекс знань про ті писані й неписані закони й звичаї, згідно з якими відбуваються процеси в найвищих ешелонах російської влади.
По-друге, є об'єктивно плинний російський діпстейт, котрому так само властива своя власна тяглість, і котрий, хай як запопадливо і почасти на упередження реагує на всі вербалізовані чи натякнуті забаганки Кремля, тим не менш має власну механіку, культуру й запотенційовану суб'єктність. Якщо, дасть Бог, нинішній кремлівський ареопаг колись таки дасть дуба, то на поверхню потроху проступить воля й держуправлінські харчосмакові преференції цього самого діпстейту.
По-третє, є колективно-несвідоме самого великоросійського наріду – вельми неоднорідне, але вже більш-менш оспіване тамтешніми політтехнологами (ми їх бачили, і неуспішність результатів їх роботи на українських теренах, з психологією українського виборця свідчать, радше, про відмінності між українським та великоросійським менталітетом, аніж про відсутність предмету відповідного знання).
І, нарешті, по-четверте, є російська регіоналістика — і це не відсебеньки автора, а об'єктивно оформлена галузь російської соціології і економічної географії, у якій, попри її молодість, є свої метри, свої концерти й свої аншлаги. І тут я не перебільшую – пропоную задати пошук в Youtube на Зубарєвіч (“Наталья Зубаревич"), і панство переконається, настільки затребуваною є російська економгеографія серед тамтешньої людности.
Північно-євразійські студії aka Російська регіоналістика
І з цього місця, т.зв. російська регіоналістика розгалуджується на купу ще зародково існуючих, але вже цілком окреслених – десь повніше, десь мілкіше, – студій ще не одержавлених, але уже неодноразово суверенних націй. До речі, там де ви бачите англ. "nation" (напр. "Why nations fail") мається на увазі не етнічна нація, а саме країна. Відтак, автор цих рядків натякає, що United Nations має українською перекладатися не як ООН, а ООК – Організація об'єднаних країн. У російськім езоповім жаргоні, до речі, також воліють уникати слова "країна" на означення не лише внутрішніх квазісуверенних провінцій, а й зовнішнього кільця оточуючого РФ "ближнього зарубіжжя" – у будь-якій новині про Казахстан чи Вірменію оглядач обов'язково вряди-годи вживе слово "республика", натякаючи на де-факто статус РСР (радянської соціалістичної республіки) висвітлюваної у новині країни, але ніколи – "страна".
Тобто, вже існує (і, сподіватимемось, надалі розширюватиметься) татаристика, башкортистика, чувашистика, чукотистика, черкесистика, калмицистика, бурятистика, комізнавство, ненецистика, і т.д. Тимчасово поглинуті російською імперією, душі цих країн помітно, суттєво, а то й кардинально відрізняються від того цивілізаційного імпринту, який на їхні території, культури й мови наклав імперський чобіт.
Як зазначив близько десяти років тому "хороший" російський філософ Максім Ґорюнов, пересічний росіянин і гадки не має, що в Чувашії (наприклад) уже давно існує практично повноцінна власна Академія наук, напрацьований власний корпус літератури, власної історіографії та інших мінімально необхідних атрибутів самоусвідомлення перед виділенням у окремішню державність. Це було, вочевидь, відкриття навіть для такої обізнаної та начитаної людини – що тоді казати за решту росіян, чи, тим паче, про авдиторію поза РФ? Для пересічного українця, усі, хто населяє неосяжну територію країни-агресора – такі самі абстрактні росіяни, "орки", які "хорошими" стануть лише вкрившись двометровим шаром чорнозему, і чий явно немосковський акцент чи риси обличчя (і це правда) зовсім не обов'язково корелюють з бажанням дистанціюватися – особисто, чи усім своїм етносом, – від тих звірств та руйнувань, що чиняться в ім'я держави їхнього підданства.
Це враження (про нібито монолітність усіх підданих РФ) підкріплюється додатковими засобами маскування:
- домінування столичного або всезагального порядку денного в новинах самої РФ – події "в регіонах" (хоча, за офіційним визначенням, чимало з них мають практично державний суверенітет) з'являються у ньому або якщо там трапляється якась надзвичайщина (стихійне лихо, аварія), або ж виключно як локація тих чи інших успішно запущених нових потужностей в економіці;
- наукові праці на тему регіоналістики є вузькою цариною місцевих чи закордонних ентузіастів, чий індекс цитованості рідко проривається поза межу практичної невидимості для світової гуманітарної науки чи наукпопу.
Додайте до цього явно нижчий рівень життя у регіонах (навіть у їхніх центрах), часто – нижчий рівень свободи та вищий рівень репресій, – і ви самі зрозумієте, чому ті 21 де-юре суверенна країна-республіка плюс автономні округи майже не "відсвічують" у офіційному деколонізаційному дискурсі. Чому туди не приїздять регулярні представники ООН з моніторингу несамоврядних територій, яким так болить крихітний острівець посеред океану з декількома сотнями тубільного населення, але впритул не видно жорсткого придушення Баймацьких протестів чи фактичного викреслення рідних мов титульних етносів з шкільних програм у не менш несамоврядних республік РФ?
Російська регіоналістика (а правильніше вживати – північно-євразійські студії) несподівано падає нам на голову лише короткими уривками послаблення московського Центру – 1917-1928рр., 1986-2003рр. (діапазони неточні), – і потім надовго кудись взагалі зникає з радарів.
Але не зникає взагалі.
Про джерела та дослідників російської регіоналістики
Для західних дослідників ця тема не дуже цікава, бо не дуже "хлібна" – куди вигідніше вивчитися на славіста (у більшості випадків, читай — русиста), і з цим "активом" уже входити до якогось think-tank-у, а то й крупної корпорації, а там вже причаститися до грабування тих самих росімперських нацокраїн крупним гуртом – бо ж саме на сировинній експлуатації російської глибинки й побудована левова частка бізнесу чи "взаємовигідних" дипломатичних взаємин ситого демократичного, гендерно-расово-толерантного й вільноринкового Заходу з Росією.
По інший бік можливого дослідницького спектру – тобто, зсередини тих самих континентальних колоній Москви, – імпульсові на якісне й тиражне дослідження також непросто і не так багато є звідки зрости: будь-який сильний місцевий фахівець-автохтон перш, ніж дорости до такого рівня, має відучитися в Москві чи Санкт-Петербурзі на відповідний фах, а потім взяти й саможертовно наступити власним приватним амбіціям на горло, і з тієї ситої й комфортної Москви повернутися до рідної, але економічно депресивної Елісти, Буґульми чи Улан-Уде – далеко не кожен на таке піде.
Також, певний запит на сяку-таку регіоналістику досі формується державницькими закладами на кшталт Управління внутрішньої політики кремлівсього АП, але, починаючи від формування авторитарних рис нинішнього керівництва російської держави, той продукт, що його видають на гора (і на замовлення) регіоналісти дедалі менш тенденційний та дедалі більше схильний прикрашати дійсність (на користь закінченої інтеграції й асиміляції нацокраїн) – принаймні, в публічній його частині. Що там подається у таємних звітах – ми можемо лише здогадуватися з інсайдерських зливів.
Тим не менш, на наше з вами щастя, якісні й неупереджені дослідження таки існують, і формують їх чотири основних джерела:
- По-перше, це самі дослідники-автохтони, особливо, щойно вони опиняються в академічній еміграції чи політекзилі (напр. Ламажаа в Тиві);
- По-друге, іноземна діаспора (там, де вона є і має сильні позиції) – найяскравішим (і мало не єдиним) прикладом є черкеська діаспора (напр. Амджад Джемуха);
- По-третє, ентузіасти-іноземці (напр. Andreas Kappeller, Nicolas Awde, Svante Cornell, Moshe Gammer, тощо);
- Ну і, серед самих великоросів (хай навіть вони носять не російські прізвища) також трапляються такі ентузіасти, для яких істина є дорожчою, а академічний інтерес – вищим за приватно-споживацький (Вероніка Цибенко щодо Черкесії).
А також, існують популяризатори існування цих (та інших) джерел – як-от уже згаданий вище Ґорюнов, котрому ми завдячуємо за ось цей чудовий монолог-доповідь про те, як він "відкрив" для себе ж, що, виявляється, всередині нинішньої РФ існує "ще 21 Білорусь" (але це не точно, бо крім 21 республіки з проголошеним, але "сплячим" держсуверенітетом є ще 4 національних автономних округи, яких взагалі-то було 9, відтак, потенційних "Білорусій" мало не 30 штук).
РФ – давня й самодостатня імперія, відтак, наївно вважати, що їй непритаманна якісна саморефлексія. Таким чином, до суверенницько-етнографічної регіоналістики додається ще один вимір – та точка зору й інтересу, з якої регіоналістика вивчається. Цей покажчик має наступні значення:
- Точка зору самого регіону (республіки/округу/тощо);
- Точка зору метрополії (колоніально-імперського центру);
- Точка зору сторонніх спостерігачів, різною мірою зацікавлених чи заангажованих.
Найяскравішим та, не виключено, найпліднішим автором у цій категорії (себто, північно-євразійської регіоналістики очима метрополії) осмілюся назвати Ростіслава Туровского – його дослідження (як і точка зору) спрямовані якраз на те, як органічно й природньо продовжувати втримувати усю ту різношерсту російську периферію, вивчення світового досвіду врівноваження різноспрямованих регіональних інтересів у інших федеративних політіях (США, Бельгія, Швейцарія), як тримати баланс між економічними й політичними інтересами Центру та кожної окремо взятої периферії і, головне, – як продовжувати їхню асиміляцію та політико-економічну інтеграцію в загальноросійський простір так, щоб при цьому не збурювати, по-перше, усвідомлення цієї асиміляції, а, по-друге, відповідний їй спротив. Цю категорію досліджень також слід вважати якісною, хоча й навряд чи неупередженою.
Дослідження "неіснуючого" та ефект спостерігача
Якщо у царині кремлінології, власне великорусистики та регіоналістики очима зацікавленої в консолідації регіонів метрополії джерел та дослідників, м'яко кажучи, не бракує, то у решті вимірів висвітлюваної нами в цій статті хмари предметних областей спостерігається, в основному, зародкова експертиза чи й взагалі відсутність джерел і фахівців.
Джерольд Тенквері Робінсон, перший директор "Інституту Росії" звертається до студентів, середина 1940-х. Біля дошки позаду — той самий Мозлі.
Іншими словами, якщо котрусь із царин регіоналістики ніхто не вивчав і не документував, то її, вважай, і не існує в академічному вимірі. Тримаючи в умі, що з академічного виміру в публічний дискурс чи політики якісь висновки/знання потрапляють дозовано, то констатуємо – для світової політичної громадськості цих дисциплін не існує взагалі.
Йдучи від зворотнього, будь-яка увага до російської регіоналістики ніби "створює" її з нічого. Саме таке відчуття часто огортає нас, коли ми підсвічуємо ті процеси, що століттями відбувалися собі й відбуваються – поза увагою центрального російського телебачення, шанованих закордонних "славістів" і навіть країн, чиє сусідське з РФ географічне положення мало б приректи їх на цікавість до тих процесів та явищ.
Імперське ядро чудово усвідомлює цей "ефект спостерігача", і тому дуже болісно (а іноді – вельми агресивно) реагує на будь-які спроби навіть уваги до власної периферії (не кажучи вже про реальне втручання в її життя).
Бо ж наступним природнім кроком після уваги йде фіксація ненормальності того, що відбувається.
Наприклад, ненормальності затикання ротів депутатам калмицької республіканської ради (Хуралу), так як це робить (див. відео) його голова (Козачко А.В.): по-перше, це ріже око будь-кому, для кого дискусії в парламенті – норма, а не "нахабство", по-друге, подвійне обурення цей факт викликає тим, до Козачко – етнічний великорос з імперських колоністів-поселенців, заселених у Калмикію в період депортації, а депутат, якому він не дає слова – якраз етнічний калмик, тобто, представник титульної корінної більшості.
Або нормальності превалювання місцевого інтересу над оборудками Москви, задля відстоювання якого корінні горяни-алтайці чи башкорти виходять на протести. І там, де в більшості нормальних країн їм би пішли на зустріч, чи, як мінімум, вислухали б і поставили на паузу імплементацію тих контроверзійних політик, що вивели їх на вулицю, влада боягузливо їх "відловлює" по одному й чинить над затриманими свавільне судилище (до якого багато хто не доживає, бо вмирає або ж накладає на себе руки від побоїв, знущань і принижень ще на етапі "опитування" в поліції).
Діяльність, подібна до тієї, що її веде наше ГО "Деколонізація" – націлена у т.ч. й на висвітлювання процесів та проблем периферії РФ, – аж ніяк не повинна кваліфікуватися як "втручання у внутрішні справи суверенної країни РФ", бо, по-перше, та країна є по відношенню до нас агресором, по-друге – є доволі грубезний пласт міжнародного права, котре дозволяє та навіть заохочує відстоювання прав корінного бездержавного населення, по-третє – українці мають право та обов'язок солідарності з цими рухами, оскільки наша бездіяльність на цьому полі зараз ставить нас самих під ризик опинитися в таких же пригнічених умовах під тим самим окупантом, що й ті поневолені нації сучасної РФ.
Якщо ж відволіктися від конкретно українського інтересу в цій справі, і уявити собі, що ми апелюємо до громадства не узагроженої прямою російською агресією чи втручанням країни (хоча, таких, з огляду на всюдисущість щупальців російського МИДу, ГРУ, ФСБ та RT, мабуть не лишилося), то все ще залишається аргумент на користь розвитку та поширення північної євразистики: бо кожен з тих "регіонів", а насправді – потенційних країн, – являє собою запотенціювану самобутню цивілізацію і культуру, котра збагатить людство в цілому. Натомість же, без нашої уваги, імперський чобіт "перемелює" і "переплавлює" ці культури в одну невиразну сіру й похмуру росімперську масу, вдягнену в один і той самий ширпотреб, заселену у похилі й занедбані однотипні російсько-совіцькі халупи. Таким чином, перебування їх у орбіті Москви множить в цьому світі занедбаність, сірість, агресію й злість, тоді як людство і світ потребують чогось світлого, самобутнього, затишного й привітного. Чогось, врешті-решт, доброго.
