Ось уже майже чотири роки триває повномасштабна агресія російської федерації і так само триває український збройний спротив тій агресії.
І ми поволі спостерігаємо, що за ці чотири роки найбільше «потомилися» саме ті, хто від тієї війни якнайдалі і кого вона рятує найбільше: від we will support Ukraine for as long as it takes – до «США не витратять більше жодного центу на цю Україну», від «нічого про Україну без України» – до «28 пунктів Віткофа».
Людство звикло, що очільники цивілізованих супер-держав (не рахуючи тих, котрі зазнавали розкуркулень, «культурних революцій» чи партійних чисток судами-трійками) комплектуються виключно випусниками найкращих університетів – як мінімум, а спадкоємною аристократією – у нормі. Людство виявилося не готовим до випадку, коли найвищу посаду найбільшої супердержави раптом посяде вонючий ріелтор з замашками рекетира (хай навіть рекетира нью-йоркського, а не єнакієвського) – наскільки ж безмежний у своєму невігластві, настільки й безкультурний, цинічно-приземлено обмежений у своєму розумінні світу та хворобливо нарцисичний, абсолютно не толерантний до будь-якої критики. Серед усіх 8 мільярдів голів цього самого людства, не знайшлося жодної (окрім, хіба, президента Португалії), хто б наважився вголос констатувати цей факт – що Сполученими Штатами Америки керує тупа, обмежена й безпринципна істота.
Чомусь раніше вважалося, що устрій представницького правління (який хибно звуть демократією), має вбудований захист від дурня – бо ж дурневі не стане хисту залізти так високо в політичній ієрархії. Але зараз, окрім втрати цієї ілюзії, ми мусили впертися у ще одне давно відоме обмеження людської ментальної природи: критикувати можливо лише достатньо розумово розвинутих – бо для конструктивного сприйняття критики самого по собі вже потрібен якийсь мінімальний рівень інтелекту. Нижче цього рівня, критика сприймається як наїзд і образа, на яку потрібно відповідати силою.
Цей факт, а також унікальна позиція США як глобального полюсу сили, фінансів і всього на світі, ставлять усе цивілізоване людство у прикре становище, коли треба дуже обережно добирати слова й дії.
У застосунку до України, це означає, що замість вказівки на Будапештський меморандум і захист цінностей вільного світу, нам доводиться, удаючи, ніби у боргу ми самі, а не перед нами, задобрювати президента США якимись угодами про корисні копалини.
Хоча, насправді, усе має бути навпаки: від нашого спротиву, агресор послаблюється в усіх вимірах і змушений полишати дедалі більше театрів світової конкуренції – геополітичного впливу та ринків, головним чином. І місце росії, її товарів, зброї та послуг займає хтось інший, отримуючи відповідну вигоду.
Хтось це офіційно визнає і платить, а хтось «їде зайцем», удаючи, ніби це так склалися зірки на небі і вони виграли в лотерею, що цей їх особиста заслуга, і «морозяться».
До першої групи належить, до прикладу, Норвегія, чий ринок постачання вуглеводневих енергоносіїв до країн Європи розширився автоматично – після того, як цей самий ринок зачинився для країни-агресора. Але Норвегія уже визнала заслугу України й надала, надає і, вочевидь, продовжуватиме надавати нам підтримку.
Але на цьому, власне й все – решта бенефіціарів послаблення росії нашим коштом не вельми поспішає.
Тим часом, перелік тих бенефіціарів дедалі подовжується:
- Ізраїль відчув суттєве полегшення (затерте, звісно, фактом триваючої війни у Газі) від падіння режиму Асадів у Сирії –
- Нівельовано вплив Ірану на цю країну;
- Відсутність російського ППО та авіації розв'язала руки ізраїльським ВПС і вони змогли в односторонньому порядку прибрати усі «зайві» військові потужності, доки нова влада ще досі «прочунює»;
- Замість питання про повернення Голан, обговорюється створення буферної квазі-держави сирійських друзів;
- Азербайджан закінчив деокупацію Карабаху — так, вони до цього неухильно йшли, проте, хто його зна, наскільки успішною була б ця кампанія, якби у росіян не були зв'язані всі сили в Україні?
- США тепер змогли …
- Зайняти місце росії на ринку скрапленого природного газу в Європі;
- Так само, сміливіше «заходити» в регіон Центральної Азії;
- Розблокувати власну участь у транспортних коридорах – знаменитий «коридор Трампа» (або Зангезурський транспортний коридор між Нахічеванню та Азербайджаном) навряд чи був би можливим, якби знесилена росія не втратила свій недавно ще вирішальний вплив на Південному Кавказі);
- Іран міг би розраховувати на суттєвішу допомогу росії, і хто зна, наскільки успішною була б «12-денна війна» Ізраїлю та США проти ісламської республіки;
- Воєнна допомога росії венесуельському режимові була б суттєвою, а не символічною;
- Також, вочевидь, можна ставити хрест на традиційному російському втручанні в решті країн Латинської Америки (Нікарагуа, Куба, тощо);
- Держави Центральної (Середньої) Азії …
- нарешті, дозволили собі озвучити усю ту десятиліттями накопичувану (праведну, між іншим) образу на російський зневажливий шовінізм (мається на увазі та репліка Рахмонова «Да, мы малые народы, но у нас есть история, культура. Мы хотим, чтобы нас уважали»);
- Перейти до сміливішої та незалежнішої зовнішньої політики зі США та іншими країнами;
- Отримати перспективу ще одного торгівельного виходу в світ (через вже згадуваний «Коридор Трампа»);
- Монголія, традиційно «затиснута» в «міцні геополітичні обійми» РФ та Китаю тепер також може відчути послаблення тих «обіймів» — принаймні, з Півночі. Тут її інтереси також співпадають зі США та Європою: Монголія має чимало покладів стратегічних корисних копалин, для котрих непогано було б мати додаткові, окрім китайського, ринки збуту; Захід, своєю чергою також зацікавлений у зниженні залежності від Китаю по цих сировинних позиціях;
- Туреччина також автоматично підсилюється як регіональний лідер – не лише на Південному Кавказі, а й у решті тюркського світу, оскільки послаблення росії та вже згадуваний «коридор Трампа», нарешті, фізично зв'язує майбутній Великий Туран воєдино.
Вочевидь, це далеко не усі арени, послаблення росії на яких автоматично підсилило її конкурентів, і ті або уже отримали від цього вигоду, або ж неминуче почнуть її отримувати.
Однак, як нам усім відомо, далеко не усі бенефіціари з вищенаведеного списку вдячні Україні за таке неочікуване щастя: Азербайджан та Ізраїль дійсно підтримують нас, але, вочевидь, могли би робити більше; Туреччина настільки ж корисна нам, як і нашим ворогам.
У випадку ж країн Центральної Азії, вони інерційно продовжують винагороджувати агресора – через Казахстан, Киргизстан та Узбекистан агресор продовжує отримувати «сірий імпорт». Керовані компрадорськими елітами, чиї сьогочасні вузькоприватні вигоди засліплюють їм бачення істини: що їхні країни – наступні в черзі на жертв російської агресії у випадку української поразки. Це — абсолютно нелогічна та невдячна поведінка. Мова не лише не йде про жоден «другий фронт», який могли би відкрити проти агресора Казахстан чи Грузія. Остання має, між іншим, уже понад 30 років окуповані росією власні території. Однак, уряди обох цих прекрасних країн продовжують чавити власну опозицію (кожна – у комфортному для себе темпі), приймати аналогічні до російських закони та допомагати агресорові отримувати компоненти для зброї. Тієї самої зброї, що регулярно прилітає на голови, ТЕСи та ТЕЦи, а також у квартири наших громадян та захисників. І якщо цей потік «сірого імпорту» й слабшає, то не через усвідомлення солідарності з нами чи залежності від нашого спротиву, а тому, що відбулося «турне» американського мінфіну, який пригрозив їм за це санкціями.
По об'єктивний бік цих міркувань, ніде правди діти – країни Центральної Азії, Монголія чи Грузія мають не такий багатий арсенал у своїх можливостях протидії агресору, але можна пошукати й знайти доступні й ефективні формати.
Але, стосовно США, Україні вже давно час припинити удавати дурника й безкінечно підігрувати невігластву нинішнього тамтешнього керівництва. Час почати вказувати США на ті непрямі вигоди, що вони уже отримують чи отримуватимуть у майбутньому від ефективного українського спротиву та від російської поразки. І, навпаки – на те, що США втратять у випадку української поразки чи непокарання агресора. Так – на нинішнє цинічне керівництво не діють високі слова про демократичні цінності, міжнародне право та свободи. Йому слід демонструвати, як послаблення (і бажана ліквідація росії у її нинішніх геополітичних контурах) монетизується на їх користь, і як монетизуються збитки від української поразки. Жодні рідкоземельні концесії поруч не стоять із цими стратегічними придбаннями.
Можливо, це не було так очевидно на зламі 2024 і 2025 року, але зараз ці процеси визріли і вигоди унаочнилися. Але також не видно, щоб цей фактаж був широко присутнім бодай у внутрішньоукраїнському публічному дискурсові, тим більше він поки що відсутній у розмовах між українською та американською дипломатією.
Окрім необхідності, давно уже назріло й право України ставити питання руба – або США припиняють робити з нас дурнів, і починають надавати повноцінну безоплатну військову й фінансову допомогу, або, у разі нашої поразки, на них чекає ганьба й втрата не лише світових лідерських позицій, але й цілком осяжних монетизовуваних благ.
