Колеги з аудіожурналу «Вітер з України» дуже слушно випустили цими днями аудіо-версію вікопомної статті Юрія Шевельова «Москва, Маросєйка» 1954р., написаної ним саме до 300-тих роковин Переяславської Угоди. І це чудова нагода для нас самих згадати, що наші тодішні еліти зробили хибний вибір та спричинилися до витворення тієї самої імперії, з чиїми передсмертними конвульсіями нам нині доводиться мати справу.

Якщо хтось це пропустив, то «злиття» України-Руси з Московією зовсім не було випадковою надумкою вузького прошарку козацької старшини – цей задум визрівав у доволі велелюдній ноосфері ще з кінця XVIст., тобто ще задовго до Хмельниччини, після успіху котрої, власне, й зміг зреалізуватися. Прикметним є те, що важкість цього вибору вгадувалася й відчувалася ще ранніми його піонерами – українські емісари-”місіонери" з-поміж нашого духовенства поселилися там давно, тож мали вдосталь часу оцінити "комфортність" майбутнього злиття, котре вилилося у де-факто поглинання. 

Справедливості заради варто зазначити, що нелегко було й самим московитам – так, ще у рамках підготовки до Переяслава, там було силоміць проведено церковну реформу "на зближення церковних обрядів та текстів з Константинопільським каноном". Реформу, з якою рішуче не погодилися старообрядці, і той церковний розкол "болів" аж мало не до початку I-ї Світової війни.

Шевельов нагадав, наскільки ми з московитами несклеювані. Мало хто з "піонерів" Ма(ло)росєйки зміг зберегти там здоров'я:  чужина била по ньому як холодним і непривітним фізичним кліматом, так і не менш препаскудним моральним. 

Але є й інший аспект: Переяслав убачався амбітною козацькою старшиною як шлях до завоювання культурно й цивілізаційно нижчого за рівнем розвитку, але потужнішого та податливішого за адмініструванням ресурсу. У зв'язку з чим виникає думка: вочевидь, кремлівцями й імперцями вони були вже тоді. Згадується дискусія Портникова з Латиніною, де остання закидала нам, мовляв, ось – ви ж теж були імперцями. Так – дехто були тоді, й дехто залишаються зараз, як не переводяться арестовичі та медведчуки. Ті, кому не стає сил, снаги й терпіння до пошуку суспільного компромісу та поваги до варіативності й розмаїття – натомість, це компенсується безкраїм територіальним та демографічним ресурсом, безголосим та безправним, нездатним у цьому безмежному морі згуртувати силу, здатну серйозно протиставити себе абсолютистському центрові.

 

І, відштовхуючись від цього явища, виводимо, що політичним українцем є не обов'язково лише той, хто україномовний: у предковічному сенсі цього поняття, політичним українцем є той, хто готовий розбудовувати своє конкретне обійстя, забезпечувати його безпеку, а не плекати наполеонівських планів на захоплення пів-світу чужими руками безголосих московитських рабів. Варто усвідомлювати витоки цієї помилки, котру наші еліти вчинили 350+ років тому, обставини її вчинення та уникати подібного на майбутнє, а саме:

  1. Не намагатися шукати зовнішній важіль, а опертя на внутрішні сили: 
    1. жертвами Хмельниччини переважно були не тільки й не стільки поляки, скільки полонізована та покатоличена давньоруська аристократія – замість сформувати нову україноцентричну об'єднавчу ідею і залучити їх, цю силу було, де-факто, помножено на нуль; 
    2. так само, Хмельниччина нас практично позбавила "наших" же українських (і україномовних) євреїв; їх з часом замістили прийшлі німецькомовні ашкенази, котрі українізувалися в мізерних пропорціях, здебільшого ж – русифікувалися; у вирішальний момент Визвольних змагань XXст. вони виявилися помітною інтелектуальною силою, котра, однак, не встигла або ж вагалася перейти на наш бік;
    3. значні селянсько-міщанські маси, а також низовики-запорожці, яким реєстрові козаки також мали б завдячувати успіхом 1648р., не отримали належної їм частки завоювань – ані економічно, ані політично; неінклюзивність вибудованої реєстровою козацькою старшиною системи влади вилилася у 1663р. (й пізніше) у так звані "Чорні Ради", де торжествував популізм і де на догоду груповому егоїзмові обділених верств до внутрішньої політики залучалися московські сили. Навзамін така зовнішня допомога винагороджувалася дедалі більшими поступками суверенітетом.
  2. Не плекати карго-культу шаблонних та домінуючих станом на сьогодні, але програшних у майбутньому рішень: 
    1. так, деякі автори (П.Куліш) закидають Хмельницькому приховане бажання започаткувати власну династичну монархію, почавши зі статусу васалів іншого, вже існуючого й визнаного в регіоні монарха – ним, зрештою, виявилася Москва, хоча так само розглядалися й варіанти з Османською Портою. Захисники такого рішення аргументують це тим, що, далебі, в тогочасній Європі не існувало інших альтернатив визнаного політичного устрою. Але це груба неправда: адже вже понад тисячу років як існували успішні республіки – Венеція, голландські Об'єднані провінції, Швейцарія і десятки, якщо не сотні, дрібніших міст-республік; за цю ідею, врешті-решт, таки ухопився Пилип Орлик, але тоді вже було запізно. З огляду ж на залучення до повстання широких верств населення, цілком справедливим було б заснування республіки одразу ж; ба більше – сама Річ Посполита була республікою. У цьому сенсі, з Україною трапився подвійний регрес – деградація з республіки в монархію, і відсовування з Європи в Євразію.
    2. релігієцентричність освіти – тоді як в усій Європі й навіть Московії повним ходом ішла секуляризація та технологізація. Україна в цьому сенсі надовго застрягла у прекрасному, шикарному, розкішному, але дедалі відсталішому церковному барокко – і печать цієї відсталості навіть від московитів ми несемо й досі, вважаючись архаїчними пасторальними селюками.

Якщо пробувати ідентифікувати карго-культи в нинішній ситуації, то вони також є. 

По-перше, це звичка "смітити" колосальним внутрішнім ресурсом – тоді (див. вище) було втрачено стару аристократію та "своїх" євреїв, а стурбоване позбавленням політичних прав вільне селянство було через 100 років потому закріпачено (попри формальну ініціативу Катерини II-ї, місцевим мовчазним бенефіціаром цього постала саме старшина, котра перейшла в поміщицький стан). Зараз, чималі пласти пасіонарної експертної громадськості так само марнуються – замість незалежного відбору, чимало посад заміщується (і заміщувалося) кандидатами з-поміж вузького кола родичів, знайомих чи колег по колишньому бізнесові.

По-друге, невідомо, чи належать до них євро-атлантична інтеграція – вочевидь, це залежатиме не лише від легкості входження України до відповідних структур, а й від спроможності еволюціонування тих структур до потреб часу. Поки що, недосяжність цієї мети у видимому горизонті перетворює їх саме на карго-культ, без того, щоб бодай періодично ставити під здоровий сумнів їх доцільність. Бо спрощена до вульгарності стратегія державного розвитку України звучить як "головне – увійти до ЄС та НАТО", маючи на увазі, що це не дасть нам розчинитися в російському світі чи залишитися "сірою зоною", міжцивілізаційним буфером.

При цьому, ми бачимо, як кожен день цієї війни чимдалі більше розчаровує у спроможностях НАТО, а суттєва депопуляція Польщі, Румунії та Болгарії – у тому, що в ЄС наша людність може розчинитися не гірше, ніж доти – у Росії. Дивлячись збоку, скидається на те, що ми збираємо у кулак останню нашу активну волю, щоб передати себе у пасивний, хоча й комфортний, васалітет від ЄС. Політичний клас може мати у цьому й свої вузькі інтереси і головним призом скоро стане політична боротьба за мандат у Європарламенті, щоб перебратися з Києва до значно комфортнішого Брюсселю. Так само й бізнес – щоб вийти на загальноєвропейські ринки й поступово змінити регуляторно некомфортну українську резидентність на щось сприятливіше. Наскільки від цього виграє чи програє (у довгому підсумку) власне Україна та наша українська цивілізація – питання явно не першого порядку.

У всіх вітчизняних євро-атлантичних інтеграторів, схоже, відсутній "План Б" – на той випадок, якщо НАТО виявиться не здатним протистояти сучасним та майбутнім загрозам, якщо країни-сусіди будуть наполегливо й успішно блокувати наше членство, і –, навіть коли нас туди таки візьмуть, – якщо ЄС не дасть ради власним бюджетно-фінансовим та міграційним проблемам, якщо його заскарузла бюрократія спричинятиме його технологічне відставання на фоні молодих "тигрів" та "драконів" з глобального Півдня та Сходу, тощо. Але це вже інша розмова й інша публікація.