Ми так неодноразово цитували вираз Василя Стуса – «Коли в Москві стрижуть нігті, у Києві рубають пальці», – що, вочевидь, назріла потреба розглянути в деталях події, в яких він народився, – і не лише.
Приводом для написання цієї статті стало згадування інтерв'ю Володимира Семичастного декотрими російськими політоглядачами в екзилі. Інтерв'ю було записано 1992-го року, і основною сюжетною лінією тих одкровень, що давав цей ідейний (без сарказму чи перебільшення) компартієць, були паралелі й порівняння між тим, як деградував і корумпувався Хрущов та Брєжєв, відповідно.
Однак, нашу увагу у цьому інтерв'ю, котре Семичастний давав як колишній голова КДБ СРСР (1961-1967рр.), привернуло його стверджуння, що, мовляв, на його каденцію очільника тієї реінкарнації ВЧК-ОГПУ припали «ліберальні часи», і що, окрім процесу Синявського й Даніеля, «нікого тоді не переслідували».
Тобто, цей уродженець України щиро переконаний, що тоді не було інших репресій. Але це не відповідало дійсності, бо за два роки до кінця його каденції, наприкінці 1965 року Україною прокотилася хвиля арештів українських «шістдесятників»: з 24 серпня до 4 вересня 1965 року в Києві, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Феодосії кагебісти заарештували понад 20 представників української інтелігенції. Більшість із них згодом були засуджені за «антирадянську пропаганду та агітацію». Серед заарештованих тоді: брати Михайло та Богдан Горинь, Ярослава Менкуш, Михайло Осадчий, Ігор Ґерета, Ярослав Геврич, Іван Світличний, Святослав Караванський та Анатолій Шевчук (брат відомого письменника й літературознавця Валерія Шевчука).
Чи була діяльність тих українських дисидентів значно більш «екстремістською», ніж їхніх московських колег? Навряд чи – вони були митцями, публіцистами, письменниками й перекладачами. Той «кримінал», що їм вмінявся, центрувався навколо самвидаву та захисту тих, хто постраждав за звинуваченнями у ньому. Причому, у тому самвидаві публікувалися нібито «антирадянські» матеріали, що, в основному, критикували неефективність тодішньої системи та/або висвітлювали її злочини (доби сталінізму, здебільшого). Саме ж українське суспільство за мірками тодішнього цивілізованого світу лишалося лівацьким навіть у опозиційно-дисидентській його частині – відтак, переважаюча частка самвидаву, за суттю, лишень давала владі відсутній за умов жорсткої цензури зворотній зв'язок. Тобто, ті дисиденти, насправді, прагнули покращити ефективність тодішнього устроюі, відтак, були не анти-, а про-радянськими.
Лише незначна частка тих публікацій в принципі відкидала законність підстав існування подібної влади на українських теренах, наголошуючи на українській окремішності, нагадуючи про придушені Москвою епізоди української самостійності та закликаючи до відновлення національного суверенітету. Зізнаймося – безнадійна на ті часи мета. Однак і ця діяльність, якщо абстрагуватися від того, хто контролює цю територію і дати належну правову оцінку насильницькій інкорпорації колишньої УНР до складу СРСР, також не є кримінальною – навпаки, поборники самостійництва діяли в межах природнього права й навіть, строго кажучи, прагнули відновити міжнародне право як його було зафіксовано Версальськими угодами.
Однак, справжня інтеліґенція, чиєю визначною ознакою була здатність мислити, у т.ч. критично, не могла ставити перед собою подібних аж занадто ідеалістичних цілей (як відновлення самостійності України) – і, натомість, цей колективний розум активу нації брався за реалістичніші цілі. Тим не менш, це їх не рятувало від кримінальних переслідувань.
І тут ми маємо нагадати собі, що є кримінальним злочином, і так само визнати, що жодна з вищеперелічених дій дисидентів не підпадала під це визначення. Ба більше – жоден з заарештованих не відповідав портретові типового кримінального злочинця: корисливого, недалекого, егоїстичного індивіда, виключно матеріально вмотивованого чи психічно збоченого, але однаково заточеного на заподіяння соціуму шкоди – нічим не прикритої, біблейсько визначеної шкоди. Але так траплялося, що в УРСР по-справжньому кримінальні злочинці зазнавали менших незручностей, ніж ця інтелігенція.
Безвідмовним тестом на справжню кримінальність їхніх дій було б пропустити їхні дії крізь правничо-політичний контекст альтернативного устрою і визнати, що у позатоталітарному, позаколонаілістському контексті вони б ніколи не зазнали переслідувань: якби Україна була суверенна і незалежна, то й не треба було б закликати то її звільнення, а якби політичним устроєм передбачалася б свобода слова, то нікому з них не спало б на думку потайки друкувати обмеженим накладом сумнівної типографічної якості матеріали – вони б вільно змогли висловлювати їх через легальні ЗМІ чи книгодрукарні.
(фото — Історична Правда)
Про те, наскільки совіцька система була поблажливішою до справжнього, згідно біблейського визначення, криміналу, свідчив хоча б той факт, що епоху політичної та економічної свободи у переддень розпаду СРСР найбільш підготовленою зустріла саме організована злочинність – всі ці добре вгодовані зграї рекетирів, колишніх підпільних цеховиків, фарцувальників та контрабандистів, – започатковували свої «стартапи» і безперешкодно збагачувалися прямо на очах у титульних правоохоронців, тоді як політично активну інтеліґенцію розвал СРСР застав у добряче пошарпаному, знесиленому й знекровленому вигляді, а чимало з її найкращих представників взагалі до цього часу не дожили. Варто, до речі, на це звертати увагу – московська влада значно знекровила національні інтелігенції та про-самостійницькі еліти в республіках, тоді як російська і, зокрема, московсько-пітерська інтелігенція на момент старту лібералізації й реформ збереглася значно краще і, відтак, мала більше ресурсу на просування тих реформ в успішному напрямку.
І українські, і російські оглядачі не без об'єктивності констатували, що горбачовська перебудова і гласність знайшли раніший та активніший відгук саме серед громадськості російських мегаполісів – Москви, Ленінграду, тощо – тоді як Україна вважалася «тихим пасивним болотом». І після проголошення незалежності, саме Російська Федерація виявилася в авангарді ринкових реформ, тоді як Україна вперто трималася УРСР-івської зашкарублості в економіці і робила реформ запізно, замало й нехотя, відстаючи від РФ на 5, 10, а у певних сферах — і на більше років.
Приклад України ілюструє, настільки хибним є домінуюче на Заході стереотипне припущення, що збереження єдиної РФ сприятиме демократизації, а у випадку суверенізації її суб'єктів, далебі, на місці «демократичних» регіонів неодмінно постануть авторитарні диктатури. Ця хибність виправляється елементарно – наявнісю уваги до тих регіонів та тих подій і процесів, що там відбуваються.
І уваги цієї бракує зараз, так само, як її бракувало і щодо України тоді. Повертаючись до прикладу, з якого ми почали цю статтю – процес проти Синявського й Даніеля викликав неабиякий резонанс на Заході, у тіні якого, попервах, потонули розпочаті навіть раніше за нього арешти української інтеліґенції. Лише в 1966р. почали з'являтися в західній пресі свідчення про арешти Світличного й Дзюби, і до 1968р. дещиця матеріалів таки досягла уваги західної авдиторії. Однак, студенські «революції» 1968р. уже міцно й назавжди перетягли увагу самого Заходу виключно на власні процеси. До речі – у вельми слушний і зручний для совіцького керівництва момент: жорстоке придушення «Празької весни» 1968 року помітною мірою вдалося провернути у т.ч. завдяки аналогічним заворушенням на самому Заході.
Семичастний, будучи ідейним комуністом і ленінцем, міг і не звертати уваги на репресії в УРСР чи інших союзних республіках – тамтешні КДБ запопадливо діяли на випередження, цензуруючи тотальніше, ніж московські цензори, і репресуючи жорсткіше, ніж згідно московських мірок.
У пост-радянський період, схожа механіка спостерігається в дії правоохоронних та силових органів внутрішніх колоній РФ – суб'єктів федерації (республік та автономних округів) з не-російським титульним населенням. Саме в цих «республіках» з'являється таке явище, як «електоральні султанати» – себто, бажаючи зцементувати свою владу над регіоном, місцева адміністрація (причому, здебільшого автохтонна, не російська) демонструє супер-лояльність московському автократові, даючи надвисокі показники підтримки чинного президента та його правлячої партії на виборах, аби, навзамін, в Москві не ставили під питання їхню «відповідність обійманій посаді» та щедро давали фінансові субсидії. Що, у свою чергу, ще більше зцементовує панування чинних еліт в регіонах, зупиняє їх ротацію та, відповідно, створює враження неготовності тих суспільств до демократії чи навіть природній непритаманності їм інших форм правління, ніж жорстка централізована автократія місцевих князьків. Мовляв, це ж чеченці/інгуші/татари/башкири/<підставте інший варіант> – чого ще від них чекати, «дикари-съ». І, у продовження цієї фрази, ніби на залякування прогресивних слухачів із Заходу, цей дискурс розгортається в наступний постулат: ось, якщо, боронь Боже, дати їм суверенітет і незалежність, на їхньому місці обов'язково, неодмінно постануть такі автократії, диктатури та сатрапії, які вам, далебі, годі й уявляти. Мовляв, лише на нас, просвічених великоросів, єдина надія – бо лише під нашою батьківською десницею ми тут можемо забезпечити бодай якусь подобу демократії на північно-євразійському просторі.
Але, те ж саме можна було стверджувати й щодо України кінця 1980-х — початку 1990-х. І український приклад наглядно довів (хоч і з затримкою), що лише давши народові незалежність ви дізнаєтесь насправді, наскільки егалітарним і демократичним може бути його суспільство та той політичний лад, який воно вибудує, якщо його не спотворювати колоніальним гнітом.
Попри ті сатрапії, що ми їх спостерігаємо в республіках Північного Кавказу, Поволжя чи Сибіру (найяскравішим прикладом є кадирівська Чечня), знавці історії тих народів вам обов'язково нагадають, наскільки егалітарними, або ж дрейфуючими у бік егалітарності й квазі-демократії були політії Північного Кавказу чи квазі-держави степу й сибірських кочовиків — _до того_, як їх силоміць поглинула Російська імперія.
Акцент цієї статті – на тому, як працюють механізми спотворення пріоритетів правоохоронної системи у поневолених метрополією колоніях.
Однак, побічним продуктом і логічним висновком сформульованих тут тез, вимальовується ще одна ідея – генезису раннього українського державництва (особливо, силових та правоохоронних органів) у перші декади після відновлення незалежності. Але про це детальніше буде вже у наступній статті.
