Ми в Україні порівняно недавно прийшли до необхідності позитивної ретроспективної рефлексії на спадок радянських (окупаційних) часів. Варто розцінювати це як додатковий прояв зрілості та дорослішання нас як політичної нації та визнання заслуг тодішніх керівників: неоднозначність постаті того таки Скрипника, вигідна про-українськість Шелеста та критика Щербицького за його русифікаційну політику (зокрема, див. ось цю розвідку Історичної Правди — Петро Шелест: комуніст чи націоналіст? | Історична правда, але не лише — є ціла низка документалок, кожна зі своєю пропорцією критики й визнання).
Але, як не дивно, у декотрих з російських національних автономій, попри порівняну з нами малочисельність, неспівставність ресурсів та статусів (бо ж там нікому так і не вдалося здобути реальний суверенітет), активна громадськість також поволі доростає до аналогічних рефлексій. Таких рефлексій, особливо високоякісних – дуже мало, але тим цінніші ті з них, що таки з'являються у публічному просторі.
Одним з артефактів подібної рефлексії є онлайн-лекція про кабардино-балкарського очільника Мальбахова: керівник-епоха, за версією лектора – найдовший 1-й секретар серед АРСР РФ (на посаді — майже 30 років, 1956-85рр.). Насправді, набільшим «довгожителем» при першій посаді аналогічної нацавтономії слід вважати тувинського Салчака Току, де-факто «правителя» совіцької Туви ще з 1932р. по 1944р. (у її «незалежному» варіанті) і з 1944 по 1973рр. уже після найзагадковішого самоприєднання до СРСР, але то вже трохи інша історія, про яку ми теж обов'язково напишемо.
Феномен Мальбахова полягав у тім, що саме він є хрестоматійним прикладом північно-кавказького керівника рівня АРСР:
- Ідейний комуніст (і ідеальний також);
- Створив розгалуджену клієнтелу, котра пережила його і досі, де-факто, є діючим каркасом, на якому тримається кабардино-балкарська влада;
- Показав приклад, як треба лобіювати інтереси малих республік в Центрі (тобто, у Москві), який у нього перейняв Горбачов (що дозволило тому, врешті-решт, посісти найвищу посаду в Союзі);
- В умовах хисткості й потенційної небезпечності республіко-центричної позиції, тим не менш, зміг захистити кабардинські інтереси й витиснути максимум можливого задля розвитку краю;
- Сприяв (чи, радше, власне сам і створив) доволі стійку систему балансів та владних квот у, за інших обставин, етнічно-конфліктогенному регіоні.
На підтримку п.5 вище: Кабардино-Балкарією досі керує клан Кокових – саме Мальбахов свого часу помітив та «підняв» Кокова.
Саме такий шаблон республіканського правління перейняли решта північно-кавказьких республік – від Адигеї до Дагестану, де він, власне, також був доречним і досі зберігся (через мультиетнічність кожної з цих республік та, відповідно, необхідність міжетнічної владної рівноваги). Єдиною республікою, де було зруйновано аналогічну систему республіканських еліт, є Чечня, і на те є свої зрозумілі причини, бо у вирі двох воєн жодна еліта не втримала б своїх керівних позицій.
Додатковий бонус: на відео не лише доповідач, а й кадри кабардино-балкарської кінохроніки.
Ілюструється, як навіть настільки малозначуща АРСР могла лобіювати власні інтереси за рахунок хисту та особистісних зв'язків керівництва: комусь може здатися, що подібна аномалія є виключно реліктом таких екзотичних (та вимерлих) систем, як СРСР. Але подібна ж тактика працює і в сучасних міжнародних відносинах, та може бути (і напевно вже є) реплікована в рамках інших інтеграційних об'єднань як от, наприклад, ЄС. Першим-ліпшим прикладом, що спадає на думку, був президент Мадейрянської автономії Алберту Жоау Жардем: такий самий рекордний термін при владі (30 років), надзвичайно успішний «вибивач» фінансування туристично-інфраструктурних проєктів для рідного острова, шлейф чиїх корупційних справ тягнеться і досі, і чий спадок для Мадейри виявився контроверзійним, загнавши автономію в непідйомні борги (кому цікаво – дуже раджу опрацювати це питання самостійно).
Матеріал пізнавальний для того, щоб зрозуміти, чому і чим владні системи у республіках Північного Кавказу настільки відрізняються у порівнянні з іншими регіонами РФ, але, тим не менш, цілком вписуються в канву принципів представницького правління.
Також, бонусом слухач дізнається:
- Інтеграція після депортації балкарців у КБР відбувалася м'якше, без конфліктів (тут різкий контраст з Чечено-Інгушетією);
- Квотування посад між етносами (діє й зараз, і про це згодом буде окремий матеріал);
- Кабарда, попри давніші контакти з Москвою (1957р. вони святкували 400-річчя «возз'єднання з Росією», тоді як в УРСР буквально роком раніше святкували тільки 300-річчя), спромоглася уникнути як наскрізного проникнення росіян у етнічні еліти, яким він був у нас, так і повного їх витіснення (як у Грозному, де аж до 1990-х більшість містян складало прийшле населення);
- Вибудовані Мальбаховим патронажні мережі виявилися напрочуд стійкими та здатними зводити нанівець будь-які спроби Москви «накинути» КБР власного «парашутиста» чи «варяга» — так, поставлений одразу після Мальбахова Єлісєєв нічого не зміг з ними вдіяти.
Описаний (тут і у відео) спосіб організації державно-адміністративного управління поліетнічним регіоном був відтворений, як мінімум, у двох інших черкеських АРСР/АО – Адигеї та сусідній Карачаєво-Черкесії (КЧР). Також, він же (де-факто) склався у Дагестані. Чечено-Інгушетія до 1990-х була вийнятком з цього ланцюга – там корінне населення зазнало повної депортації (а не часткової, як в КБР/КЧР), і чиї російські еліти так і не спромоглися вибудувати аналогічну систему, повлатившись за це, разом з прийшлим російськомовним населенням, повним вигнанням на початку 1990-х. У Північній Осетії – особливий випадок, і ми його також обов'язково опишемо.
Мальбахов став саме таким, яким його знає історія, оскільки вчасно й вдало відрефлексував і зробив висновких з попередніх репресій проти кабардинських совіцьких еліт. До прикладу, один з раніших керівник республіки Калмиков був значно радикальнішим, і поплатився за це. Мальбахов мусив, аби вижити і, водночас, вберегти сяку-таку кабардинсько квазі-державність (хай і обмежену), стати саме тим Мальбаховим, яким його тепер знає і досі шанує тамтешня політико-громадянська спільнота.
Цікаво, що прямих українських аналогів цим двом постатям немає – Скрипник одразу був поміркованим і таким, що якщо й літав, то «тихо-тихо й низько-низько». Після Голодомору й репресій 1930-х, жодної по-справжньому націоналістичної постаті (чи то відверто, чи то приховано) серед українських керманичів не те що республіканського, а й навіть обласного рівня, не простежується. Але, тим не менш, варто було трапитися слушній годині проваленого серпневого путчу, і серед цих совіцьких до кісткового мозку керманичів раптом «знайшовся» Кравчук, чиї амбіції вдало лягли в канву проголошення української державності.
Так само прихована самостійність РФ-івських республік, нацокругів (а, можливо, країв та навіть окремих областей) може в певну годину «Ч» виявитися значно вищою і амбітнішою, ніж здається – і перевершити несподіваністю навіть українську незалежність 1991р.
