Геополітичні коридори всередині Російської Федерації

Існує проблема  внутрішньої замкнутості потенційно незалежних країн з нинішнього складу РФ. Цю реальність політичні й економічні географи викарбували у потенційно науковий концепт «геополітичних коридорів» (перший вжиток терміну приписується Полові Гоблу). Навіть при першому, побіжному погляді на мапи цих «коридорів» виникає версія, що відсунутість національних не-російських автономних утворень (за рідким виключенням) від суміжних країн чи виходів до морів є штучно і навмисно створеною для ізоляції та майбутнього повного «перетравлення» тих територій. Частково ж – наслідок цілком природніх демографічних процесів, коли майбутню залізницю (напр. Транссиб) будують прийшлі робітники-великороси (чи мігранти з інших нацокраїн), потім уздовж уже збудованої залізниці швидко виникають один за одним робітничо-заводські-станційні селища (теж населені мігрантами), і так виникають ці коридори — Оренбурзька область, КВЖД (в Маньчжурії), Астрахань від Казані розділяється смугою українських переселенців, і так поволі утворюється «оспівана» імперцями «чєрєзполосіца», на яку вони, якщо що, будуть вказувати як на кінцевий, «убивчий» аргумент неможливості виділення цих потенційно незалежних держав «в натурі» з тіла імперії.

Перелік чинних, колишніх та неявних коридорів

Якщо опиратися на мапу, долучувану до відповідної статті на «Вікіпедії», то перелік основних коридорів станом на сьогодні буде наступним:

    1. Мостовський район (відділяє Адигею від решти гірських кавказьких республік), на мапі — Адигейський коридор (№ 1);

    2. Астраханська область (розділяє Калмикію й Казахстан, а також гарантує контроль Москви над потенційно міжнародним річковим судноплавним коридором – Волгою), на мапі за № 2;
    3. Кувандикський (відділяє Башкортостан і решту республік Ідель-Уралу від Казахстану) – № 3 на мапі;
    4. Кудимкарський (відділяє республіку Комі (Коміму) від масиву республік Ідель-Уралу) – № 4 на мапі;
    5. Ненецький (блокує вихід Коміму до моря, який вона колись мала) – № 5 на мапі;
    6. Бодайбинський, від назви ключового міста Бодайбо (відділяє потенційно незалежну республіку Саха від сухопутного кордону з потенційно незалежною Бурятією, а далі — Монголією та Китаєм) – на мапі за № 6, нині адміністративно  належить до північних частин Іркутської області та Забайкальського краю.

Насправді, можна ідентифікувати ще більше коридорів – причому, як таких, що блокують потенційно незалежні країни на території РФ, так і саму майбутню деколонізовану Московію від своїх же потенційних ексклавів.

Також, варто згадати вже декотрі застарілі коридори:

1. КВЖД — (див. більше на чудовому відео Сергія Смірнова з «Медіазони») – цей коридор мав би (якби не розвал Рос.Імперії в 1917р.) відрізати Маньчжурію від решти континентального Китаю);

   

2. Осетія (і досі чинний коридор, до певної міри підсилений штучною передачею Моздоцького району, котрий розділив доти суміжні Кабарду й Інгушетію; традиційно використовувався Російською Імперією для сполучення з та контролю над Грузією та Вірменією; з втратою Росією своїх позицій на Південному Кавказі так само поволі втрачає сенс. Невідомо, чи залишаться у складі Осетії Моздоцький район , як і традиційно інгуська частина Пригородного району на південь та схід від Владикавказу). 

Додаткові коридори

Не представлені на основній мапі, але там само об'єктивно присутні ще низка коридорів.

    1. Джугджурський (відділяє республіку Саха від виходу до Охотського моря), за назвою однойменного гірського хребта;

    2. Карелія (за проголошення незалежності перетворює Мурманську область на екслав, типу нинішньої Калініградської області);

    3. Не лише Кувандик, а й уся Оренбурзька область є коридором: враховуючи сумнівну історію з багаторазовими перекраюваннями тамтешньої адміністративної мапи, де вони  навіть бували частиною Казахстану, а також поліетнічний склад населення (татари, казахи, українці, башкорти);

    4. Не лише Мостовський район, а й усе Чорноморське узбережжя Краснодарського краю є колишніми етнічними черкеськими землями й, таким чином, є коридором, що відділяє потенційно незалежну Черкесію від виходу до Чорного моря, який належить їй цілком по праву;

    5. На противагу Мостовському районові, потенційно все ще збереглися райони компактного проживання приморських шапсугів (колишній Шапсузький національний район), який розтинає закавказьку частину Краснодарського краю у декількох місцях і відрізає РФ від Абхазії. (мапа)

    6. Значні території Іркутської області, котрі відділяють колишній Бурятський Усть-Ординський автономний округ (незаконно скасований) від основної Бурятії;

    7. Аналогічно, теж чималі території Забайкальського краю, що відділяють інший автономний округ – Бурят-Аґінський (теж нещодавно і протизаконно скасований) від основної Бурятії;

    8. Так само, у разі проголошення незалежності Калмикією, Астраханню та рештою Північного Кавказу, на коридор перетворюється вже Ростовська область – на цій доволі вузькій горловині триматиметься решта того, що залишиться (і якщо залишиться) від РФ на Північному Кавказі та прикавказькому степу. Як з безпекових, так і з логістичних міркувань, безперервний масив незалежних від РФ суб'єктів, що являли б собою сухопутний міст між Україною (а далі — Європою) і Казахстаном (і далі — усією Центральною Азією) був би не просто цілком бажаним, а життєво необхідним, причому – для обох макрорегіонів. Від прикордонного переходу Должанський на крайньому південному сході Луганської області до Калмикії – усього якихось 250-300км. 

Інші коридори 

Про усі вищеперелічені коридори ми говоримо, бо вони унаочнені – себто, досі існують відповідні суб'єкти федерації (республіки) з неросійською титульною меншістю чи й навіть більшістю, ми дивимося на їхні межі й автоматично бачимо ці коридори. Або ж досі існує етнічна статистика, яка наноситься на мапи, і ми по ній також бачимо ці коридори.

Але варто також згадати про те, чого ми не бачимо: це вже давно асимільовані або ж зведені до статистичної похибки етноси, включені до імперії (чи навіть ще доімперських її частин) настільки давно, що вже ніхто їх там не малює:

    1. Архангельська область, як розсікає доти мовно-етнічний фінно-самоєдський континуум: вона розділяє Карелію від Комі широкою смугою ~ 500км завширки, але вона не завжди була такою широкою: в часи Новгородської республіки почалася торгівельно-мисливська експансія, яка рухалася вздовж річки Північна Двіна з басейну верхньої Волги до Білого й далі — до незамерзаючих портів чи пристаней Баренцевого моря. Ті землі населяли вепси (яких лишилося декілька відсотків), чудь та інші фінські народи, що утворювали державу, яка називалася Б'ярмією чи Б'ярмаландом. Вузька смуга новгородських поселень вздовж річок, озер та волоків, що утворювали той торгівельний шлях, поступово розрослася до приблизно того, що зараз є Архангельською областю;

    2. Поволжя від Татарстану до Астраханської області: загарбані ще в XV-XVI ст. Іваном Ґрозним та його попередниками землі народів ерзя та мокша «вливалися» до імперського тіла (тобто, асимілювалися) якось повільно і, як бачимо, цей процес не завершений і досі. Тож, щоб розділити один від одного їх, казахів, волзьких татар та  астраханських татар, імперія влаштовує кампанію з активного переселення на середню Волгу українців, німців та інших немісцевих народів і аж в другій половині XIXст. (!) імперія нарешті «зшиває» цей мішок по всьому периметру (джерело мап тут);

    3. Абхазія: після примусового виселення й винищення (в ході черкеського геноциду) корінних, споріднених з черкесами абхазів, їх залишається лише 17% від колишнього населення, і імперія «заповнює» цю «вакансію» понтійськими греками, вірменами, естонцями (!). Але найбільш потужним міграційним потоком до спустошеної Абхазії стихійно скеровуються найближчі й найвелелюдніші сусіди — грузини. Грузинські еліти теж грали тут свою партію, розраховуючи на інкорпорацію Абхазії демографічним явочним порядком, але, як бачимо, поки що вони цю партію програли росіянам – колись грузини становили майже половину (45.7%) населення і були на першому місці, але зараз — лише 17.9%, та й те, в основному, завдяки окупованому Галійському районові Менгрелії. Таким чином, Абхазія була та залишається запасним узбережним коридором (поруч із Осетією) для Росії на Південний Кавказ.

Як створювалися коридори

Неважко здогадатися, що усі ці коридори є на 100% штучно витвореними. Вони є і знаряддям, і доказом імперської стратегії інтерналізації новозагарбаних провінцій водночас. Інтерналізація (себто, ізоляція всередині з відсуванням від зовнішнього кордону) коринніх нацменшин є необхідним прийомом в умовах, коли територіальна експансія імперії відбувається швидше, ніж ідуть природні процеси асиміляції тих народів, що населяють поглинуті території. Перед остаточним поглинанням чергової загарбаної провінції – байдуже, чи була там власна державність, чи квазі-державницькі (племінні) структури чи й навіть сусідня імперія, – цю територію потрібно запхати у «мішок» з тонкої оболонки імперського етносу. Це як запакувати свіжоурване майно, щоб воно не валялося розсипом, а щоб лежало як чітка одиниця поклажі, з тавром чи лейблом нового власника (який це щойно «легітимно вкрав») і ніхто не смів більше на нього претендувати.

Коли говоримо про «коридоризацію», то не може не бути згадано інший подібний прийом – знамениту російську «чєрєзполосіцу». Це трохи інше – добровільно-примусове розселення впереміш представників різних етносів, як «імперських», так і порівняно недавно колонізованих, але у цього прийому є подвійне чи навіть потрійне дно:

1. На побутовому рівні самих представників тих етносів, декларується приваблива для тих причина розселення – дешева (чи безкоштовна) земля. Для ерзя, волзьких татар чи українців, котрі традиційно були селянськими націями, екстенсивне розширення власних господарств вбачалося фермерами як чи не єдиний спосіб розбагатіти або хоча б подолати матеріальні проблеми наростаючого малоземелля на батьківщині;
2. На міжнародну публіку декларується дещо інша, але не менш благовидна причина – мовляв, освоюємо й цивілізуємо доти безлюдні простори. При цьому, як правило, замовчується, що ті простори або населяла якась кочова людність (як от ногаї чи сибірські татари), або ж цілком осіла, яку було зігнано чи винищено (черкеси Західного Кавказу й Східного Чорноморського узбережжя) і знелюдніли вони вже безпосередньо внаслідок їх «приєднання» до імперії;
3. Ну і, у шкіряно-дубовій тиші міністерських кабінетів, усі розуміли справжню роль цієї «чєрєзполосіци» – це перетворення корінного колись населення на внутрішніх мігрантів і створення етнічних плавильних казанків повсюдно, де в багатоетнічному середовищі неминуче муситиме запанувати якась лінґва франка – і нею, як правило, стає російська. Хоча попервах між переселеними на Кубань запорожцями й черкесами-залишенцями нею якийсь час була українська, а між ерзя, удмуртами, башкортами й татарами – татарська.

Черезполосіца слугує дещо іншій меті, ніж коридоризація, але для формування «мішковини», що географічно замикає новоприєднану територію, цілком згодиться й черезполосіца – зовсім не обов'язково формувати її виключно з великоросів, бо ж таких «мішків» багато, а великоросів – мало (нагадаймо, що навіть натягнута імперська статистика станом на кінець XIX-початок XXст. визнавала, що великороси не становлять понад 50%-ї більшості). 

Як вирішувати проблему коридорів?

Подібну ж тактику застосовували й інші імперії, але, у багатьох випадках, вона їх не врятувала.

Так, у Латвії та Естонії перед здобуттям незалежності, станом на 1991р. була мало не російська більшість, але це не завадило їм «мовчки» відновити незалежність у до-анексійних кордонах.

Австро-Угорська імперія активно застосовувала тактику «черезполосіци» — особливо, у Бачці й Банаті. Аналогічно, у Болгарії та Північній Македонії й досі зберігаються виниклі за часім османського панування чималенькі турецькі етнічні анклави – але їх наявність ніяк не допомогла султанові втримати ці території; як, до речі, й Греції не вдалося зберегти контроль над грецькими узбережними анклавами в Анатолії.

У інших частинах світу, прикметним є приклад Зімбабве, де усіх білих фермерів-колонізаторів виселили мало не в один день (лишимо за дужками, яким чином це було реалізовано й скільки індивідуальних злочинів при цьому було вчинено).

Прямо зараз, на наших очах відбувається де-африканеризація Південної Африки — колись доволі потужні смуги розселення європейських колонізаторів (фламандців, валонів, німців та британців) перетворюються з широких смуг на тонкі нитки, а самі африканери «репатріюються» в Нідерланди, Бельгію, Велику Британію чи США.

У випадку з коридорами на території чинної (поки що) РФ, існують об'єктивно високі шанси на користь їх «розсмоктування» між новопосталими незалежними суб'єктами, але не без регіональної специфіки:

1. стосовно коридорів на Півночі, Сибіру чи Далекому Сході, колись під різними приводами зманена туди російська «більшість» (чи меншість") потроху сама "репатріюється" до тепліших і етнічно російськіших суб'єктів РФ – колишні стимули вже втрачено, і натомість залишился лише втома від холодного клімату, спартанського побуту тих "комсомольських" містечок та супутня їм психічна депресія; такими є Бодайбинський, Охотський, бурятські коридори;
2. у південніших не-російських регіонах, не на користь етнічних великоросів грає демографія – корінні етноси (кавказці, башкорти) характеризуються вищою народжуваністю, відтак, до прикладу, Оренбурзька область як коридор може "розсмоктатися" явочним порядком, а черкеси, дагестанці й вайнахи можуть потіснити слов'янське населення з суміжних районів Краснодарського й Ставропільського країв;
3. аналогічне може (і має) трапитися з Астраханською областю.

Так само, як усі хитрощі й неймовірні зусилля адміністрації Угорського королівства, яке впродовж декількох століть займалося примусовим чи стимульованим переміщенням власного угорського, а також хорватського, русинського, словацького й румунського населення, намагаючись зреалізувати хитрий план застовпити за своїм доменом чимпобільше навколишніх територій, які ніколи не були етнічно угорськими, – усі ці хитрощі зійшли нанівець після 1918р. Тріанон, який мадяри й досі поминають як найбільшу національну катастрофу і на вівтар "виправлення наслідків" якого приноситься в жертву не лише здоровий глузд, а й демократичне майбутнє розвитку самої Угорщини, – є насправді нічим іншим, як покаранням і платою за подібну хитрозробленість.

Усі перелічені вище історичні приклади "відмотування назад" штучних територіальних "досягнень" колишніх імперій слугуватимуть прецедентами на підтримку забезпечення стійкої та сталої незалежності й життєздатності майбутніх незалежних держав Північної Євразії.