Становлення Китаю у новітній історії, його економічне зростання не може не захоплювати. Всього лише за пів століття з аграрної, відсталої країни, якій нав'язували свою волю інші держави, Китай перетворився на другу економіку світу, що агресивно просуває своє бачення майбутнього. Давайте розбиратися, що ж дозволило досягти такого зростання і чи можливо перенести це на наші реалії.

Історію розвитку сучасного Китаю можна розділити на два періоди:

– з кінця Другої світової війни по 1978 рік – планова епоха, коли Китай намагався створити комуністично-планову систему, як у Радянському Союзі, а саме – централізоване керівництво, розбудова важкої промисловості(індустріалізація), колективізація та урбанізація. Ідейним керманичем цього періоду можна вважати Мао Дзедуна. Як і всі марксисти-ленінці КПК (Комуністична партя Китаю) вирішила втілити ці грандіозні плани не шляхом реформ, а шляхом експлуатації власного населення.

Здобутки тієї епохи були на поганеньку трієчку, а от наслідки були катастрофічні – голод, в якому загинуло до 40 млн населення та так звана «культурна революція», кількість жерт якої невідома, але теж нараховує мільйони.

– з 1978 по теперішній час – епоха реформ.

Вже за декілька років після смерті Мао група, яка дістала назву Вісім Безсмертних Комуністичної Партії Китаю на чолі з Ден Сяопіном починає змінювати планову економіку на ринкову.

Реформи відбувалися поступово, почали з сільського господарства – збільшили закупівельні ціни, ліквідували колгоспи, дозволили сімейні господарства та продаж надлишків понадпланового виробництва, потім дозволи недержавне промислове виробництво, поступово реформи дійшли і до державного сектору. Економіка Китаю все більше пертворювалася з планової на ринкову, на початку 90-х років фактично було скасоване державне планування, збільшувалися закордонні інвестиції. Менше з тим, це все не позбавило КПК її керуючої ролі, саме партія задавала вектори розвитку економіки, не забуваючи про ідеологічне наповнення.

Особливістю китайської економіки є те, що її не можна розглядати як цілісну, виділяють 31 «китайську економіку», які розбиті по регіонах і інколи є інтегровані більше зі світовою економікою, ніж одна з одною. Така модель має назву – регіональний децентралізований авторитаризм, в ній кожен із елементів не доповнює один одного, а конкурує між собою, як у транснаціональних корпораціях. Саме ця особливість дозволила Китаю добитися такого успіху. Але, як кажуть, є одне але – децентралізація є сугубо економічною, в полічиному плані Китай – типова авторитарна держава. Щоб побудувати кар'єру, китайським політикам не достатньо виграти у регіональній конкуренції, потрібно ще мати зв'язки з керівництвом КПК і частенько ще й походження – так так наше улюблене кумівство.

На сьогодні Китай є другою економікою світу з потенціалом зайняти перше місце, при цьому не будучи багатою країною. В Піднебесній десятки мільйонів бідних людей, ВВП Китаю на душу населення у 2018 році був всього лише у три рази більший, ніж український і менший за російський, на хвилиночку! Хоча здавалося б, де Китай, а де Україна з Росією.

Китай добився неймовірних темпів зростання економіки засобами, що відрізняються від методів західних держав.

Економіст Бранко Міланович називає китайську модель – еталонним політичним капіталізмом, яку характеризують відсутністю верховенства права, ефективною недемократичною бюрократією, сенси розвитку формуються правлячою елітою. Тобто КПК дозволяє економіці розвиватися, коли розвиток не суперечить генеральній лінії партії, заохочує лояльних та карає тих, хто намагається конвертувати капітал у політичну владу.

В цьому заключається ахіллесова п'ята такої моделі, без подальшої демократизації суспільства Китай може досягти межі свого розвитку.

Дотепер більшість банків є державними і змушені кредитувати неефективні виробництва, валюта — юань знаходиться під значним державним управлінням, а рух капіталу є обмеженим. Це призводить до зниження ефективності інвестицій та збільшення розміру корпоративного боргу, формуються так звані економічні бульбашки.

Китайці досі не позбулися родових травм комуністичного походження – міста-привиди, де ніколи не жили люди, а вулиці освітлюються для нечисленних диких тварин, мости, що ведуть у порожнечу, інфраструктурні проєкти, які ніколи не окуплять вкладені кошти – це все наслідок неефективного авторитарного державного управління.

Китай все більше загрузає в корпоративних та державних боргових навантаженнях, але не хоче, чи не може зменшити вал проблем через демократизацію суспільства.

Піднебесна не зможе стати світовим домініоном без корінної транформації своїх принципів, навіть якщо скопіює, а фактично вкраде всі світові технології та розробки. Чи відбудуться такі трансформації? Не відомо. Поки Китай лише використовує новітні технології для збільшення автократії, тут і тотальне стеження за населенням, і введення паспортів благонадійності, і закриття Інтернету, і табори для цілого народу – уйгурів.

І Джордж Мартін, як же в цікавій історії без інтриги в стилі Джорджа Мартіна і його «Гри Престолів.»

Китайську модель управління завжди характеризувала змінність керівництва. Поточний керівник готував собі заміну, хай з невеликого кола обраного, але все ж. Теперішній правитель – Сі Цзіньпін, схоже, вирішив покласти цьому край, внаслідок зміни законів він став фактично імператором Китаю з довічним управлінням.

А інтрига в тому, що після Другої світової війни Китай був під протекторатом СРСР і що Сі Цзіньпін є сином Сі Чжунсуна – найближчого соратника Гао Гана, якого називали «маленький Сталін» та який запропонував у свій час справжньому Сталіну зробити Китай частиною СРСР. Група Гао Гана мала серйозний влив в тодішньому Китаї і лише смерть Сталіна дозволила Мао Цзедуну репресувати та частково знищити це угруповування, а Китай внаслідок численних перипетій став тим, ким став. Як будуть надалі розгортатися події, не передбачити, напевно, і Джорджу Мартіну.

Зможе Китай стати Гегемоном, а Сі Цзіньпін правителем, що завершив шлях довжиною у століття, чи Китай знову чекає занепад, як при правлінні династії Цін, невідомо, але буде цікаво, я гарантую, хоча дракони будуть лише як символи.