Кого б ви не обрали, за кого б не віддали свій голос у цьому паноптикумі під назвою українські вибори, який би єлей не заливали у ваші передпенсійні вуха кандидати, що прям мріють стати народними обранцями та денно і нощно турбуватися про український народ, запам'ятайте – достойної державної пенсії у вас не буде.
А щоб ви не сильно розстроювалися, скажу, що в наших краях її ніколи і не було.
Для початку змотаємося на хвильку у минуле, щоб зрозуміти, що таке пенсія і що це насправді досить нове і прогресивне явище в історії людства. Пенсія до 19 ст. існувала, але отримували її переважно високі військові чини та інші захисники «отечества», всі інші розраховували виключно на себе або сподівалися на допомогу рідних.
Перші універсальні пенсії для широких верств населення з'явилися у Германії за Отто фон Бісмарка. Щоб отримати допомогу, здобувач мав досягти сімдесяти років і бути недієздатним – так собі охоплення, погодьтесь, особливо при середній тривалості життя ледь більше ніж п'ятдесят років.
З часом пенсії з'явилися у всіх европейських країнах, а у країнах Азії, навіть у таких прогресивних, як Південна Корея та Японія, тільки у кінці 20 ст.
«Так то у клятих капіталістів» – зараз же почнуть голосити любителі найбільш «соціально-орієнтованої» країни у світі – «А от при СРСР...»
Armoracia rusticana вам – більшовики відразу після захоплення влади відмінили всі пенсії, що існували при Російській імперії. Поступово почали їх вводити для членів правлячої партії, працівників стратегічних підприємств, потім, на середину 20 ст. – для всіх інших. Пенсії для населення об'єднували універсальність нарахування по віку та наявності стажу і неможливість прожити на копійки, що виплачувала країна рад, навіть зважаючи на невибагливість савецких людей.
Але у СРСР існували і власні «недоторкані» – колгоспники. Ці раби комунізму змогли отримати пенсію лише у 60-х роках, а її максимальний розмір був у десять разів нижчий, ніж у інших. А шо? Хочеш їсти, пензлюй обробляти «приусадебный участок» після цілого дня роботи у колгоспі, рівність як вона є.
А хто хотів мати нормальну пенсію за вислугою років, йшов працювати у партпрацівники та силові структури, що стояли на стражі комуністичного раю.
Як бачите, з тих часів нічого не змінилося, і сучасна Україна живе у парадигмі давно зниклої імперії.
От тут ми і підійшли до головного, чому пенсійна система України, являючись плоттю від плоті пенсійної системи сконалого совка, є нежиттєздатним виродком, що існує лише завдяки штучній підтримці.
Існує три види пенсій:
– Солідарна, при якій живемо ми з вами. При цій системі працюючі громадяни обкладаються податком, з якого держава виплачує пенсії тим, хто досяг пенсійного віку чи має інші привілеї. Інших пенсійних накопичень громадяни не мають. Ці видатки йдуть або напряму з бюджету, або з Державного пенсійного фонду, який займається інвестуванням.
Як, наприклад, державний пенсійний фонд Норвегії, що має активи понад 1 трлн доларів. Як ви здогадуєтесь, нічим подібним український пенсійний фонд не займається, являючись лише розподільником бюджетних надходжень.
Головна проблема солідарної пенсії – вона перестає працювати у сучасному світі. Солідарна система була створена при абсолютно інших співвідношенях працюючих та пенсіонерів, і право на неї мали не всі. З кожним роком населення старіє, тривалість життя збільшується і співвідношення зміщується у бік непрацездатних. Раніше в середньому, на одного пенсіонера припадало до семи робітників, а зараз – максимум три.
– Накопичувальна, при ній працівник відкладає на свою пенсію за допомогою недержавних пенсійних фондів (НПФ). Мінімальний процент відрахувань, як правило, задається державою і може бути збільшений за згодою майбутнього пенсіонера. Виплачувати внески може як сам робітник, так і його роботодавець.
Пенсійні фонди створюють у державі так званий ринок «довгих грошей», який дозволяє інвестувати ці кошти у проєкти з довгим терміном окупності та прогнозованими прибутками, що робить економіку країни конкурентоздатною, а громадян більш соціально захищеними.
– Змішана, коли одна частина пенсій виплачується державою, а інша – НПФ.
Тепер ви зрозуміли, де собака порилась? Чому пенсії не буде?Використання виключно солідарної системи, оця вічна «шаріковщина» – «Взять все и поделить.»
Український пенсійний фонд глибоко дотаційний, вливання в нього з держбюджету перевищують десятки мільярдів. Інвестування не існує, бо яке інвестування з дірявими портками. Недержавні пенсійні фонди стоять в одному ряду з казино, спробувати можна, але пам'ятайте – казино ніколи не програє.
Солідарна система може працювати лише за деяких умов, а саме:
– постійного економічного зростання;
– стабільної демографічної ситуації з незмінним приростом населення.
Але ці поняття є несумісними, як тільки зростають доходи населення, то відразу падає народжуваність, адже вартість виховання дитини зростає. Кількість працюючого населення падає, для збереження рівня пенсійних виплат доводиться збільшувати податки, що може призвести до падіння темпів економічного зростання.Ось таке замкнене коло.
Берем Україну, стабільний економічний розвиток присутній лише в еротичних снах українських реформаторів, а з демографічною ситуацією взагалі темний ліс при густому тумані. За роки незалежності ми втратили понад 10 млн населення. На 1989 рік кількість пенсіонерів у УРСР складала майже 11 млн при 29 млн працездатних, на 2020 рік їх вже більше ніж 11 млн, а працюючих, що сплачують податки до пенсійного фонду, теж трохи більше ніж 11 млн. Падіння за тридцять років майже у три рази!
На які пенсії можна сподіватися? Так, у нас є тіньова економіка, але вона абсолютно не приймає участі у наповнюванні пенсійного фонду.
І це при тому, що зараз економічно активне населення, що з'явилося при демографічному зростанні 80-х років. Коли основний тягар ляже на плечі людей з демографічної ями 90-х, ситуація стане ще більш критичною.
У 2021 році на соціальний захист пенсіонерів планується витратити близько 20% Держбюджету, що складає більше, ніж разом витрати на освіту та медицину. І ці видатки будуть тільки зростати зі зменшенням працездатного населення, що переходить у категорію пенсіонерів, тікає за кордон чи просто вмирає через напівдохлу медицину.
Держава буде намагатися збирати ще більше податків, направляючи кошти на контролюючі органи (бюджет МВС вже прирівнявся до бюджету Міністерства оборони – і це у воюючій державі), що призведе до ще більшого відтоку населення.
«Капітане, як справи?
Все добре, тонемо»
Ми фізично не зможемо втримати навіть наявні пенсії через колапсуючу економіку, що летить сторчака у демографічну яму.
Західні економісти наголошують, що солідарна система є перерозподілом від молодого працюючого населення до пенсіонерів, вона існує для сьогодення у збиток майбутньому. Розвинуті держави ще можуть підтримувати солідарну систему через постійний приплив емігрантів, через постійне збільшення працездатного населення завдяки таким донорам, як Україна. Нам же сподіватися немає на що.
І населення України це чудово розуміє. Згідно з опитуванням тільки 10% сподівається, що держава може забезпечити їх в старості, майже 90% розраховують лише на себе або на родичів, як у середньовіччя, хе-хе.
От ми підійшли до «самого вкусного», чи зможуть українці відкласти собі на пенсійне забезпечення? На мою думку – ні.
Недержавні фонди фактично не працюють, їхні вкладники не мають впевненості, що вкладені кошти «доживуть» до періоду виплат, пенсійне законодавство не збираються реформувати, фондового ринку в Україні фактично немає, інвестувати немає куди.
Лише декілька років тому українці отримали можливість інвестувати у західні ринки, але поріг входу занадто великий для жебракуватого населення з низькою фінансовою грамотністю.
Банківські депозити не покривають навіть рівень інфляції, та й існує вірогідність, що черговий ігорьвалериевич грохне банк з вашими вкладами, поставивши чергового голобородька розказувати, що гірше не буде.
Що ж залишається? Вкладати в нерухомість, сподіваючись, що бурятські танкісти до неї не доїдуть і він, наш рятівник – «приусадебный участок». Не хочеш здохнути від голоду на пенсії – пензлюй обробляти рідну земельку, поки її не вивезли вагонами, як постійно бідкаються вкраїнські політики.
Ну і на крайняк, розвинуті західні демократії завжди готові прийняти працьовитих, невибагливих робітників...
