З цікавістю спостерігаю за дискусією про теперішню економічну політику уряду та про економічну політику відбудови.

Душею я, звичайно, солідарний з лібералами, які закликають до зниження податків, зменшення регулювання, вільної конкуренції і таке інше.

Разом із тим, не слід забувати, що нам треба розділяти економічну політику воєнного часу і післявоєнного часу.

Під час воєнного часу, особливо під час війни з переважаючим ворогом, розумним та природним заходом є мобілізація усіх ресурсів країни задля перемоги. Людських, матеріальних, фінансових тощо. При цьому мобілізація – це і є зосередження, централізація, тотальна уніфікація і стандартизація (для полегшення управління).

При чому централізація саме в руках держави, бо ресурси потрібні в першу чергу армії, яка є державною структурою. В крайньому її вираженні мобілізація – це перетворення всієї країни у логістично-постачально-сервісно-фінансовий підрозділ збройних сил. З аналогічним рівнем вертикального управління. Так, та сама командно-адміністративна економіка.

Саме так виграла Другу Світову війну Великобританія – за кілька місяців перетворившися з ліберально-капіталістичної країни на централізовано-соціалістичну.

І найбільше постраждали від того саме ті британці, які найкраще почувалися в довоєнний капіталістичний період – аристократія, землевласники, капіталісти, приватні корпорації, привілейовані чиновники тощо. Саме їм довелося – нарівні з усіма іншими громадянами – купувати обмежений набір харчів по карточках, витрачати бензин у межах місячного ліміту, відмовитися від інших свобод і переваг вільного ринку та власного соціального статусу.

Дрібний бізнес – лікарі, торгівля тощо – також значною мірою перейшов під управління держави, яка, з одного боку, забезпечувала усім мінімальну зайнятість, а з іншого – зобов'язувала надавати послуги тим, хто в умовах вільного ринку не міг би собі дозволити такі послуги чи товари. Якби цього не сталося – значна частина населення Великобританії просто би вимерла з голоду і від хвороб.

Державі було діло до всього – у тому числі до особистого життя громадян. Жінок, наприклад, заохочували проявляти патріотизм шляхом завагітнювання та народжування дітей – як прямого акту війни проти Гітлера. За це держава забезпечувала посилені норми харчування для вагітних та гарантований медичний догляд.

І виходячи з такого поняття мобілізації, Україна ще навіть не мобілізована і не переведена на військові рейки. Значною мірою наша економіка та суспільство – це досі економіка та суспільство мирного часу.

І тут дійсно варто поставити питання про можливість продовження ліберальної політики під час (і значною мірою – після) війни.

Чи може існувати вільна і справедлива конкуренція між виробником, у якого завод неушкоджений і робочий, і виробником, завод якого знищений війною? Чи може бути вільна конкуренція на ринку праці між удовою з трьома дітьми та молодою жінкою чи чоловіком без родини? Чи можна взагалі говорити про вільний ринок, коли близько 50% приватної економіки зупинилося чи зруйновано, але при цьому та сама економіка має працювати для забезпечення потреб армії та населення країни?

Ви можете спитати – а як же ми можемо довіряти нашій владі централізовано керувати нашою економікою, якщо вона відома своєю як мінімум неефективністю і некомпетентністю і як максимум — крадійством та зрадництвом?

Я знаю, як на це питання відповіли британці – вони сформували уряд національної єдності, де прем'єр-міністром був лідер правлячої партії, а віце-прем'єром – лідер опозиції. Таким чином, вони вмонтували політичний контроль прямо в уряд і забезпечили довіру до нього від усіх верств населення.

І тут ми теж поки що відстаємо від британців.

Але навіть якщо уявити утворення уряду національної єдності в Україні, то залишається питання, з якого почався цей допис: яку Україну має будувати цей уряд? Соціалістичну чи капіталістичну? В якій сфері додати свободи, яку навпаки – централізувати? По суті, що краще відповідає інтересам національної безпеки?

У мене немає для цього відповіді. Окрім одної: нам усім треба вчитися розмовляти одне з одним і домовлятися. Вміти розуміти світогляд людей, який відмінний від нашого. Вміти допускати думку про те, що ти можеш бути неправим – навіть якщо на 150% впевнений у своїй правоті. Вміти чути українців, які не мають голосу (ті ж самі англійці ретельно відслідковували стан думок і життєвих потреб громадян шляхом програми постійного соціального спостереження). Перевіряти почуття цифрами та фактами.

(Це непроста задача. Історія і практика Другої Світової війни сповнена парадоксів. США та Великобританія воювали за свободу — особисту та економічну закрема — і при цьому засобом їх перемоги було безпрецедентне в їх історії обмеження свобод і ринкових відносин. Британський уряд, очолюваний аристократом і консерватором, запровадив найширшу в історії систему соціального забезпечення та підтримки найнезаможніших громадян країни).

І в першу чергу це стосується тих, хто має вплив на інших людей. Об'єднання і мобілізація країни починається з об'єднання і мобілізації еліт. Саме вони випрацьовують у собі практики і методи домовляння. Саме вони виявляють і погоджують цінності національного консенсусу.

Так, нам усім потрібна перемога. Але перемога яка? Заради чого? І США, і Великобританія у перші дні війни чітко сформулювали для своїх громадян не тільки проти чого вони воюють, але і за що. І саме це давало їм грунт і сили для внутрішньої єдності та мобілізації.

І саме еліти  транслюють і впроваджують ці цінності та практики до громад і спільнот на яких вони впливають – політичних прихильників, читачів й глядачів соціальних мереж, працівників бізнесів та підприємств, аудиторій телеканалів, підлеглих у держустановах тощо.