Дуже тішуся із початку походу Святослава Вакарчука у політику, і вважаю, що ця подія є не менш важливою і точно — більш благодатною для України, ніж перемога Володимира Зеленського на виборах президента.

До виступу Вакарчука конфігурація була відносно простою: ось Зеленський – класичний популіст, який тонко відчуває настрій народних мас і вміє говорити те і так, як подобається масам. Але при цьому не має політичного досвіду, має невідомий інтелект, малозрозумілу команду (із вкрапленням сумнівних персонажів) і не дуже зрозумілі моральні принципи. І проти нього – увесь традиційний істеблішмент. Як вчить історія, вислідком з цієї ситуації може бути або поступова інкорпорація і перетравлення «народного героя» традиційним істеблішментом (не без допомоги домайданної української влади та російських спецслужб) або радикальне протистояння, яке небезпечне фізичним розколом країни та припиненням її існування в сучасних географічних кордонах.

Тепер же ситуація докорінно змінилася – у політично активних українців, чи не вперше з 1991-го року, є вибір між двома дійсно НОВИМИ політичними проектами. Вступ у гру Вакарчука дасть альтернативу тим, кому неприйнятний Зеленський. Вакарчук – людина з неабияким інтелектом (кандидат наук), добре розвинутим смаком, практично бездоганною моральною репутацією, очевидний патріот (але патріот думаючий), людина з досвідом політичної та громадської діяльності, який спеціально рік вчився, уже в дорослому віці, на програмі, яка готує найвищу політичну та економічну еліту світу. Тобто він – ідеальна противага Зеленському. Звичайно, його партія набиратиме значно менше, ніж партія Зеленського, але для нашого суспільства головне – що вона буде існувати у політичному полі і одною своєю наявністю задавати планку і впливати на розподіл ваги в українському політикумі.

Своїм входом Вакарчук обнулив усіх політиків старого типу, які, можливо, сподівалися, побудувати свій образ по моделі «анти-Зеленський», типу Порошенка на недавніх виборах. Але тепер вони нікому не потрібні, окрім їхніх вітчизняних та закордонних друзів-спонсорів-господарів.

Бо у нас з'явився не просто «анти-Зеленський», а «кращий Зеленський». Можливо, вперше за багато років на парламентських виборах ми матимемо можливість вибирати не між гіршим і ще гіршим, а між кращим і ще кращим – між змінами від безсилля та гніву, малопродуманими і нахабними (але яскравими і видовищними), і змінами від впевненості у своїх силах, більш зрілими і вихованими (і також, сподіваюся, достатньо яскравими і видовищними). Іншими словами, нам пропонують обрати між панк-концертом та концертом симфонічного оркестру, і мене не може не радувати такий вибір.

Цілком очевидно, що поява Вакарчука та його команди вочевидь покращить і якість команди Зеленського, адже одне діло — змагатися з морально деградованими пузанями, циніками та істериками на утриманні олігархів, і зовсім інше – із харизматичними, молодими, підготованими людьми, які зробили самі себе і залежать тільки від себе.

Під час боротьби ми часто стаємо відображенням власного суперника. У цю пастку потрапив, зокрема, і Порошенко, під кінець терміну ставши трошки Януковичем, трошки Путіним. Це природно і закономірно. І саме тому важлива не тільки конкуренція в політиці, але й якість конкурентів.

Наш головний ворог – і на Сході, і всередині країни, і в Європі – Росія. Вона мінімум вдесятеро економічно сильніша і досвідченіша, але нам – для власного виживання – необхідно її перемагати. Зараз ми, українці, слабші, а значить, ми маємо бути винахідливішими, гнучкішими, швидшими. Усі, хто замислювався над стратегією країни, погоджуються, що нам потрібні нові, нестандартні підходи. Можливо, нова якість політиків дасть нам можливість нарешті навчитися перемагати.