«Жодного оподаткування без представництва» — із цим гаслом англійські колоністи в Америці у 1774-му році обрали власний парламент і у 1775-му почали війну за незалежність від Великої Британії.
Проблемою колоністів було те, що англійська демократія на той момент поширювалася тільки на територію Англії. Американські колонії не мали представників у Парламенті в Лондоні, але підлягали усім законам, і, зокрема, усім митним і податковим зборам на користь Лондона. Черговий податок обурив колоністів, і вони забажали, щоби їх голос був почутий. Парламент не почув. Чим усе закінчилося – загальновідомо.
Мені здається, ситуація в Україні трохи нагадує ситуацію американських колоністів. До пори до часу українська держава і значна частина українських підприємців існували в окремих реальностях – підприємці тримали доходи в офшорах, а держава оподатковувала на особистому рівні тих, до кого могла без особливого напруження дотягнутись. При цьому значна частина тих, кого оподатковувала держава, отримували гроші від самої держави – різноманітні держслужбовці, лікарі, вчителі, військовослужбовці, працівники державних і комунальних підприємств тощо.
Підприємці або декларували (і оподатковували) мінімальні доходи, або взагалі не декларували нічого. У якийсь момент покупка кіпрського офшору (і відповідної податкової схеми) була для українського бізнесмена приблизно такою же звичною справою, як покупка нового автомобіля або шкіряного дивану до робочого кабінету.
При цьому значна частина цих бізнесменів декларували і сповідували повну аполітичність і громадянську пасивність. Держава і будь-які державні справи – окремо, а моє життя і бізнес – окремо. Умовний середній бізнес (як і велика частина його працівників) не платив податки, але й не ходив на вибори. Відповідно — і не мав свого політичного представництва в Верховній Раді. Усім було відомо, що на виборах голосують пенсіонери. За гречку.
Таким чином, у кращих радянських традиціях українські політики і держслужбовці робили вигляд, що вони виконують державні функції, а бізнес робив вигляд, що сплачує на це податки.
Війна 2014-го року трохи похитнула цей світ байдужості – коли виявилося, що держава конкретно не справляється із захистом кордонів і бодай базовою колективною безпекою – і бізнесу довелося терміново скидатися на армію грошима, часом, здоров'ям — а то і життям.
Але, здається, роки за три усе повернулося на круги свої.
Аж раптом у 2020-му році виявилося, що держава нездатна забезпечити епідемічну безпеку і лікування навіть для державних лікарів, не кажучи вже про захист і лікування широких верств населення. Бізнес знову напрягся, скинувся, організувався. Але знову розглядає це як тимчасовий захід і вже готується на вихід з цієї справи.
І тут сталася ще одна подія. Тепер – принаймні, на рівні прийняття закону – держава висловила побажання, щоби усі нарешті почали платити податки. Не з бізнесу, не з обороту, не з доданої вартості – а зі своєї особистої кишені.
І саме тут прийшов момент істини.
Так, десь рік піде на відладку системи. Але потім доведеться-таки платити.
Хтось виїде з країни.
А хтось залишиться.
І згадає. Що його податки дають йому право на представництво. Якщо вірити американським колоністам 18-го століття, звичайно.
І можливо, у нас нарешті з'явиться партія середнього класу. Яка, можливо, створиться спочатку для одної-єдиної мети – щоби скасувати Закон № 466. Саме так трапилося і в Америці — спочатку колоністи (очевидно, що усі небідні люди) зібралися тільки для того, щоби написати англійському королю прохання про скасування нового податку.
Але коли ти заходиш у політику, то ти розумієш, що простих рішень там не існує. І що ти не можеш зайти і вийти. Ти повинен завжди бути присутній в політиці.
Звичайно, що займатися політикою і служити на державній службі – це не діло для бізнесмена. Не його зродна праця, як сказав би Сковорода. Бізнесмени створені для іншого – вони шукають можливості для заробітку, ризику, прибутку. Але фраза «немає податків без представництва» має додатковий підтекст. Якщо ти хочеш контролювати податки – ти не просто маєш право на представництво, — ти мусиш мати свого представника у владі. Або сам бути таки представником.
І так, можливо, одна частина України знову відкриє для себе іншу частину. І можливо, у нас створиться не лише політична, але й економічна нація. Зрештою, «економіка» перекладається з грецької як «управління господарством». І в нашому спільному господарстві давно вже час навести порядок – у наших спільних інтересах.
На фото: Український ІТ-підприємець Іван Петренко ділиться з друзями своїми враженнями від Закону № 466. Адвокат Джеймс Отіс за дорученням бостонських торговців оскаржує в суді Массачусетса закон про необмежене право митних органів проводити обшуки у будь-яких торгових приміщеннях. 1761 рік, Бостон, Провінція Масачусетської Затоки, Королівство Англія. Торговці, до речі, той суд програли. А за 14 років вони взялися за мушкети.
