Spoiler:

Текст дуже різкий і неоднозначний — в ньому буде наведено порівняння деяких елементів шкільного життя і життя концтаборів. Останні розглядаються на прикладі нацистських концтаборів, хоча подібні методи, в тій чи іншій формі, використовували всі тоталітарні режими, і радянський ГУЛАГ відрізнявся від нижче описаного не в кращу сторону. Водночас, я жодним чином не наполягаю на тому що аналогія правильна і наперед вибачаюсь якщо це когось образить, просто вважаю за необхідне публічно підняти ці питання і змусити читачів на хвилину задуматись.

В статті використовуються уривки з книги «Люди в концтаборі» Бруно Беттельхейма — психоаналітика, який пройшов ув'язнення в нацистських таборах. Переклад мій власний, вільний.

Спершу дуже коротко пройдемось по методах знищення особистості в концтаборах. На цьому етапі будь-які аналогії і збіги у вашій голові випадкові, я ні на що не натякаю.

  1. Ініціація: «переважно стандартна ініціація в'язнів відбувалась під час транспортування в табір... протягом всієї дороги до табору їх [в'язнів] неперервно катували... все це поєднувалось з процедурами, що викликали надмірну втому, наприклад, ув'язнених змушували годинами стояти на колінах...»
  2. Перетворення в дітей: «засобом регресії до дитячої поведінки була робота. Ув'язнених, особливо новачків, змушували робити абсолютно безґлузду роботу, наприклад, перекладати каміння з одного місця на інше, а потім назад. Чи рити ями руками, коли поруч лежали лопати… відношення до ув'язнених в таборі часто нагадувало відносини між жорстоким і деспотичним батьком і його безпомічними дітьми… в таборі найбільш ефективним методом виховання відчуття власної безпорадності були постійні погрози розправи»
  3. Колективна відповідальність: «всюди, де це було можливо, покарання було направлено не на окремого ув'язненого, а на групу, і вся група страждала разом з людиною, що накликала кару... тому саме в цілях групи було стримувати кожного, хто своїми діями міг їй нашкодити»
  4. Непередбачувані обставини: «групу чеських ув'язнених повністю знищили таким методом. На певний період їх виділили як „благородних“,таких, що мають право на певні привілеї, дали можливість жити у відносному комфорті, без роботи і поневірянь. Потім чехів раптом кинули на роботи в кар'єр, де були найгірші умови праці і найбільша смертність, водночас зменшивши харчовий раціон. Потім назад — до хорошого житла і легкої роботи, а через декілька місяців — знову в кар'єр на мізерний пайок і т.д. Дуже скоро вони всі померли
  5. Не бачити/не знати те, що не дозволено: „бачити і аналізувати те, що відбувається в таборі було абсолютно необхідно для виживання, однак ще більш небезпечно ніж привертати до себе увагу. Хоча часто і пасивного «не бачити, не знати» виявлялось недостатньо. Щоб вижити, доводилось активно робити вигляд що не помічаєш і не знаєш того, що СС вимагало не знати… знати лише те що дозволено властиво саме дітям. Самостійне існування починається зі здатності спостерігати і робити власні висновки... не бачити того, що важливіше за все, не знати, коли хочеться знати так багато — це найбільш деструктивна річ для формування особистості... насправді ситуація була ще складніша. Ув'язнений, що помітив знущання, отримував кару за це, але це було ніщо порівняно з тим, що його чекало, якщо він хотів допомогти потерпілому. Така емоційна реакція була рівносильна самогубству. І оскільки інколи не реагувати було неможливо, то залишався лише один вихід — не помічати“

І по результатах подібних методів. Автор досліджував ефекти на основі опитувань „досвідчених“ в'язнів з таборів:

Я особисто не так давно (порівняно) пройшов крізь школу. Вже сучасну, українську, за 10 років змін відбулось не так багато. І всього два роки тому мав змогу глянути на це вже з іншої позиції — вчителя.

„Ініціація“

Перший дзвоник. Діти, 6-7 років, протягом декілька годин, на спеці слухають абсолютно безґлузді промови, бо так прийнято. Потім вони приходять в клас і 99% промов вчителів починаються з „вітаємо вас в школі, тут ви проведете наступні n років вашого життя“ і зачитування прав і обов'язків.

Чорт візьми, невже так складно прибрати все зайве і просто одразу почати уроки, аби діти самі могли призвичаїтись і напрацювати свої комфортні правила? Про лінійки я взагалі мовчу, це варварство і знущання з діток.

„Перетворення в дитину“

Нерівність у відносинах школярів і вчителя. Хто із вас чув ці фрази: „вчитель знає як краще!“, „не сперечайся з учителем!“, „не будеш слухатись — отримаєш двійку!“. Хто з вас не виконував безґлуздих завдань в школі? Впевнений, що, як мінімум, всі малювали безцільні настінні газети. Хто ніколи не чув: „до дня <необхідне підставити> потрібно щось підготувати.“ Хто з вас хоч один раз чув від вчителя для чого учиться те, що учиться? Так, відірваність програми від реального життя — це окрема історія, але просто поясніть дітям для чого. Хоч колись.

З болем згадую своє перше перше вересня. Після лінійки ми прийшли в клас, прослухали інструктаж. І, після перерви, почався урок малювання. Намалювати потрібно було яблуко, акварельними фарбами. Мені абсолютно не хотілось малювати яблуко, я не знав як користуватись аквареллю, вдома працював більше з олівцями і гуашшю. У мене повинно було бути гарне різнокольорове яскраве яблуко, але оскільки це акварель — вийшла просто дивна коричнева клякса, за яку мене вчителька відчитала, скрушно хитаючи головою. Як результат, акварельні фарби я ненавиджу досі, хоча обожнюю твори митців, створені з допомогою акварелі

„Колективна відповідальність“

Скільки разів я вислуховував лекції про те, що ми „поганий клас, не поважаємо вчителів, не хочемо вчитись“. А з іншої сторони ми не раз сиділи на перервах, затримуючись через те, що когось вчитель хотів покарати. За поведінку, здебільшого. Не знаю, якого ефекту вчителі хочуть такими кроками досягти — але виходить протилежне — ми не вчились, бо вже надто втомлені; ми ненавиділи вчителя за несправедливість; ми злились один на одного. Це те, чого хоче виховати школа?

Окрема історія зі старостами. Вам нічого не нагадує положення в соціумі школи цих учнів? Ви справді вірите, що це виховує відповідальність і лідерські якості? В кращому випадку ця дитина об'єднує клас в бажанні протистояти системі, в гіршому — отримує за весь клас і зриває потім на своїх друзях злість.

„Непередбачувані обставини“

наша країна це одна велика непередбачувана обставина. Наша школа „змінила“ моделей навчання більше ніж міністрів. У нас не було двох років з однаковими правилами ЗНО. У нас постійні зміни в програмах і вимогах. На нижчих рівнях ситуація ще складніша, адже тут накладаються ще і локальні рішення і людський фактор.

Якщо ж говорити не про систему, а про власне ситуації — у кого з вас не було ситуації, коли ви приходите в школу, а вам кажуть: „а у нас сьогодні контрольна“, „а нам на завтра треба підготувати виступ“, „а ви знаєте, що до завтра повинні бути виставлені всі оцінки“? Можливо той, хто це робить, вважає, що це „тренує“ стресостійкість дітей. Можливо це просто ефект ідіота. Але результати подібного підходу — поламані особистості, які приймають поступово, що від них нічого не залежить.

„Не бачити/не знати те, що не дозволено“

мені одразу згадується шкільний журнал. Який нікому не можна брати. Згадується „підсобка“ в класі, в яку ми вперше заглянули випадково через рік навчання. Згадується, як під час контрольної, коли вчителька знижувала оцінку хлопцю за списування (і всі спостерігали за цим) казала: „пишіть, не відволікайтесь, у вас мало часу“. Пам'ятаю, як пізніше, коли ми заступились за дівчинку, яка ніколи не списувала нам сказали що „ви звідки знаєте? це не ваша справа“. Багато згадується. І це мабуть самий болючий урок школи, все решту принаймні робиться часто несвідомо.

Це щодо учнів. Значно гірше доводиться вчителям:

„Ініціація“

Дуже коротко. вона не надто чітко виражена, хоча дотриматись всіх формальностей, аби поступити на роботу досить складно. Але в цьому є логіка, все ж робота з дітьми. Єдине, що згадується — це коли я в районному відділенні освіти подавав документи, вже все погодивши з директором школи, мене запитали, глянувши на диплом з КНУ Шевченка: „ви ж математик, вам не можна інформатику викладати в школі“. На що я, не довго думаючи, відповів, що: „ви можете не приймати мої документи і шукати іншого вчителя.“ Питання одразу відпали. Ну і „дружні“ привітання старших вчителів, які готові тебе молодого, недосвідченого всього навчити — це також варте уваги. Хоча частина вчителів це робили точно щиро.

„Перетворення на дитину“

Це, насправді, дуже важко для молодого вчителя. Від тебе нічого не залежить. Ти виконуєш море безґлуздої роботи — навчальний план, конспекти, звіти, журнал техніки безпеки. Зараз із цим простіше, та все одно надто багато. Пам'ятаю, як я з знайомою вчителькою після уроків вирізав листочки з написом '220 V', аби розклеїти біля всіх розеток в кабінеті. Заповнював з дітьми журнал техніки безпеки, який ніхто ніколи не перевіряв, але він мав бути. Хоча насправді мені не дуже дісталось від системи, я був просто викладачем, без класного керівництва чи гуртків, хоч і в кабінеті підвищеної небезпеки. Саме так, кабінет інформатики — це дуже небезпечна річ!

І це все при чіткому позиціонуванні, що я школі більше треба, ніж вона мені. Боюсь уявити як цей ефект ламає тих, хто зв'язаний з системою сильніше.

„Колективна відповідальність“

Цього зараз в школах серед викладачів небагато, проявляється хіба що серед викладачів перед кінцем семестру в погоні за журналами. І на планьорках, які я чесно по можливості прогулював. Насправді тут ключова біда в іншому, в школі немає чіткого розподілу реальних обов'язків. Зате бездоганно прописано хто які звіти має писати. Просто коли трапляється щось непередбачуване — доводиться закривати дірки тим, хто до цього геть непричетний. Вчитель інформатики — це такий класичний ІТшник з анекдотів, який повинен вміти все, від створення презентацій і до ремонту офісної техніки з допомогою магічних слів. Всі спроби пояснити, що тобі платять лише за викладання зустрічаються іронічною „колективною відповідальністю“.

„Не бачити/не знати те, що не дозволено“

Це, знову ж таки, найскладніше. І за рік перебування в школі таки дійшло до багатьох конфліктів, не дивлячись на те, що директор школи — природжена миротворець. Я доступно і детально пояснив своїй колишній вчительці, яка прийшла просити за медалісток зі свого класу, що ставитиму стільки, як вони заслужили. Дівчатка молодці, і у мене не було навіть сумнівів, що я їм поставлю гарні оцінки, але сам підхід до питання — це обурливо, негарно і дуже несправедливо. Всі про це знають, і всі мовчать. Те ж саме з виставленням оцінки в журнал. У всіх вчителів є „внутрішня бухгалтерія“, але всі роблять вигляд що в журналі сама актуальна інформація і підлаштовують оцінки, аби в останній момент можна було все виправити. У мене було за рік більше 5 зауважень в журналі від адміністрації, бо я цієї ситуації не приховував, бо ти або справедливий з дітьми, або дотримуєшся вимог. Я писав пояснювальну про те, що механічно в журнал виставив учениці не ту семестрову оцінку, замість того, аби змовчати, як інші, і перекрити помилку за рахунок оцінки за другий семестр.

А ще мені досі дуже соромно, але коли я недооцінив (в прямому значенні цих слів) роботу однієї з учениць і у неї вийшла нижча оцінка, ніж та, на яку вона розраховувала (і заслужила, щиро кажучи) — я написав їй письмову розписку, приблизно наступного змісту (він був більш молодіжний по формі) : „вибачаюсь, ваш вчитель помилився. прошу пам'ятати про те, що вчитель також людина і нагадувати про свої проблеми завчасно.“ Хоча винні в ситуації були ми обоє. Це було складно, однак інакше я поступити не міг. Розумію, що абсолютна більшість вчителів просто замовчали б це, заговорили свою совість і вже точно публічно це ніхто б не визнав. Бо цієї проблеми ж немає, вчителі ж — просто безпомилкові роботи.

Підозрюю що на вищих ланках управління освітою все ще складніше.

Тому надважливою статтею Конституції нової освіти буде:

Стаття 2:

Кожен має право на свою унікальну особистість. Основою освітньої системи є беззаперечна повага і довіра до кожного учасника навчального процесу.

Похідні правила зі статті:

Я щиро вірю, що світову війну програли всі держави, з усіх сторін — і нацистська Німеччина з союзниками і сателітами, і СРСР, і союзники. Однак в цій війні були і переможці — ті, хто залишились людьми незважаючи на потуги системи. Януш Корчак, який добровільно пішов до газової камери разом із своїми вихованцями, своєю жертвою підштовхнувши світ до прийняття Декларації прав дитини. Франкл, Беттельхейм та інші психоаналітики, що пройшли крізь пекло і зробили аналіз того що відбулось аби людство не повторювало помилок. І безліч інших безіменних героїв.

P.S. Передбачаючи коментарі хочу зазначити, що:

Так, я поганий вчитель, нічого не вмію, не знаю, невихований і дуже високої думки про себе. І агент Кремля на додачу. І у мене лише одне виправдання, я дуже поважаю діток і хочу для них кращого майбутнього.

Спільні риси — не ознака однакових цілей, питання лише в тому, що наслідки, з певною імовірністю, однакові. Перегляньте ще раз результати „виховання“ в концтаборах — і спробуйте самі знайти аналогії. Державі зараз треба ініціативні сильні особистості, а не слухняний робітничий клас, як при союзі.

І це в жодному випадку не критика працівників освіти, оскільки наш ворог — система, а не люди.

Запрошую до обговорення на особистій сторінці