Від свого імені та від імені деканату.
Кожного вечора я закінчую роботу та ховаю повністю заряджений ноутбук в «тривожний наплічник». Всі файли – у хмарі. Все факультетське – на спільному факультетському диску. Щоб раптом що – справу продовжили колеги. Всіх не вб'ють. А в наплічнику давно папка з документами, необхідні ліки, гроші, заряджений павербанк, мульти-тул, термос і навіть талісман сім'ї – маленький плюшевий лев Євгеній. Заряджаю повністю телефон. Все кладу біля ліжка, а сплю напіводягненим. Це називається дисципліна. Вона рятує життя. Вона зберігає душу і розум. Вона дозволяє жити повноцінно і планувати. Вона дозволяє вірити у майбутнє.
Майбутнє. Воно мирне. У майбутньому ми будемо жити і працювати. Кохати та смажити шашлики. Подорожувати та примножувати свої статки. Розвиватися та безтурботно дивитися на зорі. У майбутньому працює економіка. Банки дають кредити. Компанії платять податки. Спеціалісти отримують зарплату. Держава фінансує соціалку. В живій економіці є тисячі важливих ланок. І зростання ВВП ґрунтується на дрібних вдосконаленнях та працездатності кожної з них.
Сучасна економіка базується на освіті. І без працездатних університетів в нас нічого не вийде. Нам конче необхідно запускати освітню машину зараз. Поки не втрачено її працездатність. Бо від простою втрачається кваліфікація, і люди знаходять собі інші знаття. Цього не можна допустити. Бо це бомба під економіку, що зірветься вже через рік-другий. Від куль та снарядів вбережеться 90% населення. А від економічних негараздів: нестачі якісної їжі, води, тепла та ліків 90%, навпаки, не вбережеться. І це також смертельна небезпека, що коштуватиме комусь життя. Долар по 120 вбиває не гірше «Градів».
Минув шок війни. Суми перейшли в фазу позиційних боїв. В місті є електрика та зв'язок. Так, кожної ночі будуть кошмарити артилерією наші опорники. Але це не підготовка атаки. Це спроба перешкодити розвідці та диверсіям від наших захисників. Немає сил для атаки. І навряд чи вже будуть, навіть якщо стягнуть резерви. Ми всі зрозуміли, що наш універ — то не просто будівлі. Сервери сховали в підвали, перенесли на численні хмари закордоном, дали доступ працювати службам віддалено. Налагодили різні варіанти електронного документообігу. Печатки служб роз'їхались по домівках працівників. Налагодили нову мережу комунікацій. Фізичне знищення кампусів не знищить нашу працездатність. Ми можемо і будемо працювати. Із Сум, із Львова, чи Братислави. Ми все одно СумДУ. І ми можемо вчитися та навчати. Ми будемо битися за нашу економіку. Це наша війна, і ми не схибимо.
Звісно, важко будувати розклад. Звісно, плюси ствольної поруч не додають вогню креативності. Звісно, не всі напрацювання карантину ми зможемо застосувати. Звісно, не усі курси мають повноцінні дистанційні версії з відео-лекціями та механізмом інтерактивності. Та це все наживне. Ще раз кажу: деканат готовий допомагати, і навіть надавати власні рішення як каркас для ваших. Звісно, не всі студенти в Сумах, Львові чи Братиславі. Хтось і в Тростянці чи в по селам, де стоять загарбники і немає зв'язку та електрики. Не все вийде. Та треба починати зараз. Треба шукати можливості де лише можна. Від кафедри до кафедри, від курсу до курсу накопичуючи та примножуючи досвід. І справа не лише в тому, що треба випустити магістрів та бакалаврів, бо МОН не знає як їм далі платити стипендію. А більше у тому, що життя країні починається з життя університету. І поки живий – треба жити.
Так, будуть невдачі і проколи, зумовлені обстрілами та недоліками, що тягнуться ще з мирного життя. Будуть чесні помилки. Однак, підтверджені факти недбальства та саботажу, факти небажання вчити та вчитися не залишаться без реакції. Декан, який зараз в тер-обороні це обіцяє. Перший заступник, що також зараз там, особисто вручить повістку, він вже готовий. Всі засоби будуть задіяні для справедливості. Це обіцяю вам я споглядаючи на лева Євгенія у тривожному наплічнику. Бо дисципліна рятує життя. Бо не можна, щоб хтось віддавав життя, а хтось халтурив перебуваючи у теплі та ситості. Це як мародерство, це злочин. І, якщо треба, будуть міри як до викладачів, так і до студентів. Факультет буде безжальним. Критикувати, обговрювати та пропонувати — можна. Халтурити, розводити паніку та чинити саботаж — ні. Факт прийняття можливої власної смерті вже завтра дарує легкість рішень, вимикає зайву рефлексію, позбавляє довоєнної сентиментальності. Маю право так думати та говорити, бо одним з перших брав у руки шуруповерт і лагодив побиті шибки в бібліотеці. Разом зі своїм сином. Бо організовував та брав посильну учать у заходах збереження матеріальних цінностей та налагодженні нових комунікацій. Бо залишаюся тут поруч із моїм Університетом тут і зараз.
Знаю, останній абзац Ви сприйняли негативно, бо побачили в ньому погрози. Це нормально. Тому зауважу й інше. Наразі ми всі – одна команда. Наша взаємозалежність наразі велика як ніколи. Межа «ми та вони» завжди була умовною. А зараз майже зникала. Немає викладачів та адміністрації. Немає студентів та викладачів. Є громадяни країни. Які хочуть жити по совісті та справедливості. То ж давайте це робити прямо зараз. Прийшов час і майже все залежить від нас. Тут і зараз. Не у протистоянні. А у взаємній допомозі.
Ми витягуємо цю війну. Ми будемо ще кохати та Їсти шашлики. Розберемо тривожні наплічники. І лев Євгеній повернеться на подушку.
#СумськаПартизанськаРеспубліка
#СумськийПартизаньськийРух
#StopRussia
#StopRussianAggression
#RussiaInvadedUkraine
#RussiaInvadesUkraine
