Квітень багатий на дати, події, думки і висновки. Нагадування від ЛСД та меморіз власного профілю FaceBook вже встигли сформувати відповідне тло. Звільнення Сумщини та Київщини 22 року і відчуття Перемоги оперативної, що ось-ось перетвориться в Перемогу стратегічну. Пів країни на повному серйозі слухали Арестовича і його «два-три тижні максимум». І вірили йому через стрес та повну непідготованість до жахіть війни. Очікування і надії контрнаступу 23 року. Квитки на концерт Антитіл в Ялту, і міць нових бригад, озброєних сотням одиниць Західної броні. Ще зовсім інший образ майстер-сержанта Маркуса. 24 рік дав гнітюче відчуття тупику позиційної війни та неможливості повернути втрачені території. Почались розмови про заморозку, перехід в режим АТО та вибори. Підійшло усвідомлення того, що Західна підтримка може припинитися, та почався пошук внутрішнього ресурсу наносити ворогу втрат у асиметричний спосіб. Весна 25 року для сумчан принесла флешбеки початку війни з частковою окупацією області. Ворог успішно розвивав свій наступ, вибивши наші підрозділи з Курщини. Наші літачки у небі тоді дуже гріли душу. Усвідомлення, що вони рятували нас від більшої катастрофи, прийшло пізніше.

Хочеться думати, що про квітень 26 ріку напишу у ключі стратегічного перелому на нашу користь. По перше, зі створенням Сил безпілотних систем ми виграли поточний раунд стратегічної гонитви в сфері безпілотних систем. Разом з адаптацією до ворожої тактики інфільтрації зараз маятник знову суттєво хитнувся в нашу сторону. По друге, через колапс ворожої ППО як системи, ми вже робимо не просто асиметричні діпстрайки дронами, а тотально виносимо цілі галузі ворога нашими комбінованими атаками. Синергія двох зазначених факторів лишає ворогу дуже мало можливості вчергове наростити сили та знову повернути собі ініціативу. Але вторинною ознакою перелому є хаотичні удари ворога шахедами просто по нашій міській забудові. Що дещо знижує радість від позитивних очікувань.

В контексті терору мого міста, надзвичайно болючою є дата 13 квітня 2025 року. Дата, коли загинуло 35 сумчан від ворожих Іскандерів та були зруйновані два корпуси мого університету. Для мого професійного життя це був певний злам. Так, десь ми вчергове згуртувались та вчергове показали вже майже записну стійкість. Як колись казав мій добрий друг: «Ми з тобою — роботи, зроблені із м'яса та металу». І ми це показали, звісно. І ще не раз покажемо. Однак, ми втратили дуже важливий ресурс, втратили можливості робити нашим дітям і нашому місту добро та користь. Втратили можливості жити і працювати більш якісно. Ці удари були здійснені з цинічним розрахунком зробити місту якомога більш боляче. І треба визнати, ціль значною мірою досягнута.

Сьогодні буде багато сказано на цю тему слів. Слів, що повернуть кожного з нас в минулорічний букет емоцій. Тридцять п'ять обірваних в одну мить життів: діти, вчителі, робітники, музиканти, пенсіонери... кожен був частиною життя нашого прифронтового міста. Кожен робив свій внесок у його стійкість. Тоді ставив собі питання: чи є у ворога розрахунки про той відсоток винищення та витискання цивільних з міста, щоб місто вмерло? Звісно, цивільних цілей на порядки більше ніж засобів ураження, тому терор в промислових масштабах ворогу наразі недоступний і навряд чи буде доступний. Але психологічна компонента дуже спрощує задачу. Згадаю страшну порожнечу в душі, яка виникала після кількох годин роботи на Конгрес-Центрі. Масштабні руйнування підступно вповзають в тебе і підточують волю до життя. І це досить універсальна для всіх нас історія. Бо Українцю для повноцінного буття треба краса і затишок. І вразити це є також їхня ціль.

І ось зараз, рік потому, терор змінився, але лишився терором. Тим самим підступним терором проти кращого в наших серцях. Ворог знає: вбити віру і надію найважче. Але шукає тактику це зробити. Також небезуспішно. Бо, справді, тиск від рандомних ударів шахедами у рандомний час, великий. Дзижчання чутно на кілометри, і кілька разів на день майже кожен сумчанин допускає думку «а чи не за мною летить на цей раз?». У такий спосіб ворог, у тому числі, намагається нівелювати зростання нашої геополітичної ваги та зупинити спроби застовпити наші технології на Близькому Сході. Звісно, нашому ворогу потрібно, щоб попаяний нарід забув про просту істину: збиваючи дрони у своєму небі, війну не виграти ніколи. Звісно, ворогу потрібно, щоб нарід звинувачував свою владу у тому, що відправила сотні спеців закордон. Хоч саме такі рішення реально наближають Перемогу, бо дають для неї ресурс нам, і забирають ресурс у ворога.

Колись для себе зрозумів, що мені судилося стати живим втіленням прислів'я: «Найтемніша ніч перед світанком». І коли мене поплавить зовсім – значить, Перемога близько. Дійсним доповідаю: ще не поплавило. Ще, як і личить справжньому роботу із м'яса і метала, демонструю стійкість і креативність. Та триматися стало не просто важко, а дуже важко. Прямо критично. Тому Перемога, таки, близько. Не завтра. Не цього року. Та для часового масштабу колоніальної війни, які тривають десятиліттями (а наша війна — саме колоніальна), просто неймовірно близько. Майже поруч. І задача як завжди одна, як завжди проста, як завжди важкоздійсненна: дожити. Протриматися рівно на один день більше, як Ронін каже.

То ж до робОти, мої рОботи.

РОботи із м'яса і металу!

 

https://www.facebook.com/share/v/1J737bcCdz/

https://www.facebook.com/share/v/18KNsajJQ9/