Кожен навіть найупоротіший яструб прекрасно розуміє: метою боротьби є встановлення міцного миру та припинення кровопролиття. А кожен замполіт середньої руки куди краще від Сунь Цзи знає, що маніпулювати темою миру заради досягнення загарбницьких цілей не просто можна, а конче необхідно. Якщо розглядати війну в економічній площині – збитки та негативні суспільні наслідки, що змогла Україна через міжнародні інституції нанести РФ, істотно більші від власних економічних збитків. Більш того, саме ми змогли конвертувати втрати в куди яскравіші суспільно-економічні імпульси. Та зараз у РФ чудова спроба відігратися на вістах і розбудувати собі плацдарм для подальшої агресії. Підхід простий – віддати спустошений Донбас задля спустошення всієї Української економіки.
Тога миротворців дуже бажаний трофей для будь якої влади. Які б гріхи за нею не водилися, досягнення миру, особливо в гібридних та замаскованих під громадянське протистояння конфліктах, поза сумнівом, буде індульгенцією. Та й з загальнолюдських міркувань прагнення миру є зрозумілим. Для нинішньої влади зараз момент для цього вкрай вдалий після обміну полоненими. Також нова влада стоїть перед складними економічними викликами, подолати які, на перший погляд, можна за рахунок економічного потенціалу тимчасово окупованого Донбасу. Вустами Ігоря Володимировича окреслюються молочні ріки від реінтеграції Донбасу: «мы восстановим кооперацию, и вместе будем развиваться гораздо быстрей». Спікери ще й досі потужних донецьких промислових еліт не поступаються вангуючи безпрецедентне іноземне фінансування Донбасу щойно військове напруження вщухне: «Вся Украина озолотится на восстановлении Донбасса». Ще й термін видумали: «донбасооптимізм». Та перше місце на конкурсі щасливих казкових сторіз впевнено виборюють пабліки Шарій-стайл типу «Легітимного», де феї та єдинороги від'їлись до повної втрати зовнішньої естетики.
Ні, я як громадянин України лише за об'єднання країни та спільне економічне зростання. Та є одна бентега: не можу позбутися відчуття, що мені надійшов черговий і-мейл з Лагосу від мільярдера, який хоче надіслати усі мільярди саме мені. Тіко я йому маю надіслати саме зараз декілька сотен баксів на формальності… По перше, завзяття, з яким просувається «донбасооптимізм» та «повернення суб'єктності Донбасу та усьому Південному Сходу» реінкарнує свіжі примари «Новоросії» та більш ранні примари «віджиму» всього живого бізнесу в Україні донецькими «елітами» епохи раннього Януковича. По друге, біля витоків вологих мрій про шалені іноземні інвестиції простежуються більш прозаїчні інтенції. Як-то кажуть, стару кішку не можна навчити новим трюкам. І коли до того стара кішка просто пиляла бюджет через субвенції-дотації, то які підстави зараз вважати, що все раптом стане по іншому? Давайте подивимось на історію економічного розвитку старої кішки (закреслено) Донбасу простим хазяйським поглядом. Чому відбулося руйнування економічних зав'язків? Який сенс колективному Трампу вкладати в нас кошти на порядок більші, ніж до того? В даному випадку в деталях історії, яку слід освіжити, не лише диявол. В них Альфа і Омега, Свята Трійця та все Аллахове воїнство.
Як казав мудрий Канеман «Оптимізм всюдисущій, невикорінюваний, але дуже витратний». Так і «Донбасооптимізм» матиме один наслідок: величезну дірку у бюджеті України. Напевно, це і є його метою.
Думка про те, що Донбас – індустріальне серце України, має всі підстави на існування. 25% валютного експорту до 2014 року забезпечували саме Луганська та Донецька області. Що породжувало вже куди менш правильну думку: «Донбас годує Україну». Якщо точніше: неправильну від слова зовсім. По перше, основний бізнес регіону – вугілля – в більшості випадків збитковий через малу товщину вугільних пластів та велику глибину залягання і шалену купу екологічних проблем під час видобування. Не дарма Росія в Ростовській області в своїй частині донецького кам'яно-вугільного басейну закрила практично всі шахти. По-друге, найсмачніші технологічні ланцюжки замикались в Дніпрі, Запоріжжі, Харкові. Тобто, без підприємств поза Донбасом в інших областях України цінність Донбасу різко зменшується. По-третє, Донбас не так довго був у рангу «годувальника» з точки зору балансу податків та дотацій. Протягом практично десяти років з невеликими перервами, Донбас отримував дотацій більше, ніж сплачував податків. За дивним збігом ці періоди приходились на президенство та прем'єрство Януковича (2002-2005, 2006-2007, 2010-2014). Психологічно це справляло враження: заводи працюють, дороги та Донбас-арени будуються в той час коли всякі Суми-Харків через великий податковий тиск виглядають трошки підтоптаними. Донбас багатий, решта – ні. Значить, ми їх годуємо. Така собі логіка, за якою не селянин годує пана – а пан селянина.
Війна внесла серйозні корективи в економічні розклади. Лише за 2014 рік було фізично знищено близько 600 великих та малих підприємств. Багато закрилося потім, обладнання порізали на брухт або законсервували. Спеціалісти виїхали та працевлаштувались в інших містах України чи Росії, більшість з них не повернеться. Ті підприємства, які були частиною ланцюжків виробництва, що замикались на підконтрольній території, звичайно, мали найкращі шанси на виживання. Варто зауважити, шансами скористались не всі. Запоріжжя та Дніпро частково знайшли собі інших, надійних постачальників. Росія не інтегрувала індустрію ОРДЛО у свою структуру. Далі банального мародерства (натурального, а не те, про яке розповідали «плюси» під вибори) не пішло. Тим не менше, багато підприємств до 2017 року продовжували належати українським власникам. Вони працювали, направляли свою продукцію в Україну, сплачували ЕСВ, податки і… військовий збір, від чого у ідейних «новоросів» несамовито підгорало. Це давало підстави вести торгівлю та виконувати пенсійні зобов'язання перед власниками паспортів України, що залишились у ОРДЛО. Більш того, такий розклад показував ЛДНР їх економічну неспроможність та залежність від України, а такі трохи дивні економічні зв'язки спочатку гальмували падіння ВВП України, а з 2016 року почали навіть грати певну роль у його зльоті.
І от саме на момент подолання наслідків криз 14-15 років патріотам надумалось влаштувати редути-блокади та перекрити товарообіг. Зупинити, так би мовити, «бізнес на крові». Попри велику медійну розкрученість, блокада була трохи дивною: перекривались лише декілька гілок залізниці та автомагістралей. Решта – їздь-не-хочу. Час від часу блокадників тіснила нацгвардія, а «зрада», бо «патріотів зливають» лилась з «кожного утюга». Врешті-решт «пси Аброськіна» таки спакували той двіж, що не завадило Росії та їх маріонетковій владі в ЛДНР брутально забрати практично всі підприємства, що належали українським власникам. В купі з проблемами з ПриватБанком це коштувало Україні сотень мільярдів гривень та півтора-два відсотка росту ВВП. Саме останнє і було метою всього двіжа, якщо подивитись у широкій перспективі. Ну і невеличкою моральною сатисфакцією Москві став факт, що все це було зроблено за допомогою патріотів.
Звичайно, в таких умовах поведінка офіційного Києва була абсолютно прогнозованою та адекватною: блокада, але вже справжня. Який сенс продовжувати поповнювати телефон, який в тебе відібрали гопники? Звісно, блокада написала «в гору» всім: ОРДЛО, Москві і Києву. Україна змушена була шукати інших постачальників та ринки. Жителі непідконтрольних територій пізнали що то за лайно продукти з Росії. Росія була змушена збільшити дотації на утримання ЛДНР. Але кожна сторона написала й вістів. Росія збільшила товарообіг з Україною, бо «продавала» нам вугілля. ЛДНР збільшили свою «незалежність», або приналежність до «матушкі Русі». Україна активніше переорієнтувалась на інші ринки та зменшила залежність від непідконтрольних їй територій.
На поточний момент все якось владналось, народились досить потворні схеми товарообігу, люди звикли. Не можна сказати, що відновлення економічних зав'язків З ОРДЛО та пожвавлення торгівлі з РФ – апріорі погані кроки. Торгувати? Ок! Це ж не задарма віддавати, додаткові ринки збуту нам не завадять. Продавати при цьому треба більше, а купувати бажано якомога менше. Бо коли ти продаєш – ти забезпечуєш свої підприємства роботою, себе податками та військовим збором. А якщо купуєш – то навпаки. Але є низка але. Як саме Ігор Валерійович збирається «відновлювати кооперацію»? Що пропонується взамін окрім гарячої згоди ватажків ЛДНР на відміну блокади й відновлення зав'язків? Забране повернуть просто так, і юридично все буде пристойно? За зруйноване заплатять? Буде відповідальність? Кремль вже зацікавлений в нашому економічному зростанні? Компроміс – то обопільні кроки назустріч. Натомість, одностороннє послаблення – то капітуляція. Капітуляція, де кінцевою метою є повернення Донбасу в Україну з точки зору ще більше доїти бюджет, але залишання в Росії з точки зору цінностей та зовнішньої політики. Примарою постає минуле: нескінченні субвенції в Донбас, на які плекається жалюгідна та фейкова ідентичність, антиукраїнська істерія, «Путін, ввєді войска» та «Хватіт корміть Украіну». І весь цей бенкет має сповна оплачувати Україна. Де профіт і яка мета? Бо тієї залежності від Донбасу вже нема. Та й Донбас вже не той.
Це нагадує ситуацію, коли нерадивого родича докоряють крадіжками в домі, він, розрюмсаний пафосно йде, а потім повертається хворий з боргами та …вимогами гасити борги і лікувати його на додачу.
Так, можна вчергове спрямувати у Донбас бюджетні українські ріки. Та якого милого в цей процес мають впрягтись Америка з Європою? Приміром, МВФ дає кошти Україні під реформи, що збалансують бюджет та забезпечать зростання ВВП. ЄББР дає кредити під конкретні інноваційні проекти. І там, і там Україна не в змозі вибрати свої ліміти: не можемо ми до кінця в реформи, а наші інноваційні проекти – то пиляти гроші на всякій маячні типу «країна в смартфоні». Закупівлю ліків подешевше через міжнародні організації, що нав'язала нам проклята Доктор-Смерть, вже хочем відмінити. Недовго грала музика, так. Бо необхідні реформи та проекти – то колективна Уляна Супрун, яку ненавидить наше совкове мракобісся. А в ОРДЛО передумови куди гірші. Так, Захід може викотити справді жирні програми під тотальну вестернізацію Донбаса. З жорстким і прозорим конкурсом, під дуже конкретні речі. Але в це Донбас не вміє і не захоче. А для Росії це – страшний сон і такі вливання перекриються бурятським танкістами. Наївно думати, що спрацює шантаж і Захід відкупиться, аби лише не було війни. Там і гроші рахувати вміють, і Леніна читали, і цитату про капіталістів та мотузку пам'ятають дуже добре. Бо мир в Донбасі на умовах Росії – це чергова війна, але вже не в Донбасі, а в Європі. Маховик розкручений, кураж перемоги потребуватиме нових перемог.
Та все ж коли Захід наважиться вкласти в нас кошти, більші, ніж ми заслуговуємо, то в рамках України буде вибір. Подивіться на чудову останню інфографіку в недавній статті журналу «Тиждень.ua». У нас більш ніж вистачає регіонів, ВВП яких суттєво зріс в доларовому еквіваленті порівняно з 2013 роком. Та серед них немає Донбасу, який далеко не весь окупований і вже споживає масу кредитних ліній. То куди в Україні за таких обставин колективний Трамп вкладе свої гроші? Як би ви вчинили на його місці, коли б гроші були ваші? Отож :) Тут слід визнати, Енріке Мендес може бути правий, що Україна «озолотиться». Та при чому тут Донбас?
Той «оптимізм», про який намагаються розказати, за замістом і наповненням є чистої води «інфантилізм». За простою та головною ознакою: ставлення до відповідальності. Відповідальна людина чітко розуміє не лише що вона хоче від інших, а й що вона може і хоче ДАТИ іншим. Нічим не мотивовані вимоги до особливого власного статусу в частині мови і зовнішньої політики не компенсуються широко розкритою кишеню для дармового харчу. Цим лише підкреслюється інфантилізм. «Донбасоінфантилізм». Не варто говорити про жертви та компенсації за страждання. Винуватець у жертвах та стражданнях знаходиться праворуч на мапі, що досить легко довести.
ми у телеграм https://t.me/prosvita_challenge
ми у фейсбук http://fb.me/Prosvita.Challenge
