Дистанційна освіта попри всі недоліки наразі залишається єдиним механізмом отримання освіти взагалі. Мало підстав припускати, що цього навчального року учні ще раз зустрінуться у класах. Успішність дистанційки потребує колективних зусиль. І коли опанування цифровими навичками є основною персональною проблемою вчителів, то проблемою №1 державних установ є забезпечення доступу до найбільш зручних засобів дистанційного навчання. Просто транслювати уроки від найкращих вчителів Києва на центральних телеканалах – це навіть не третина вирішення проблеми. Звісно, на думку тих, хто не вірить у цілющу силу телевізора, до яких чиновників МОН долучати я б не поспішав.
Від учора стартував грандіозний проект – «Всеукраїнська Школа Онлайн», який передбачає трансляцію відео-уроків у телеефірі основних національних каналів. Перша Леді у простому охайному платтячку фактури дуже схожої на фактуру халатику голови президентської прес-служби, особисто анонсувала подію (https://bit.ly/2y1STSf). Віддаймо належне: після зашквару з молоком у школах, зараз її наявність у імпрезі і вдала, і доречна, що реабілітує Першу Леді у очах громадськості. Здавалося б, молодці чиновники, впорались з викликом, зробили «по уму», хай хоч і через місяць. Та 20 років віддані роботі на науково-педагогічній ниві не дають приєднатися до бравурних реляцій.
Питання починаються відразу. По перше, чому теми уроків подаються у припущенні, що місяцю карантину не було взагалі? Адже багато вчителів на виконання вказівок МОН та управлінь освіти проявляли чудеса цифрового героїзму і таки намагались тягти програму. Держава відповіла в кращих традиціях: ігнором. «Я вас туди не посилала», ага, і починаєм все спочатку. По друге, як це не дивно, процес навчання передбачає потужний і швидкий зворотній зв'язок. Або як його називають педагоги зі стажем «пекло домашніх завдань». Що на цю тему нам скаже телевізор, або офіційний YouTube канал Міністерства? Домашки в коменти кидати? Чи надсилати поштою в редакції каналів? По третє, як бути зі шкільними вчителями? Просто вирахувати з їх навантаження години телеефірів?
Та головне, базисне питання: чому в головах чиновників сидить модель телевізора? Говорячи науковою термінологією, чому лінійна модель спілкування домінує над транзакційною під час продукування рішень? Постала проблема карантину, через місяць (!) державна машина видала рішення в стилі «гора і миша». Телевізор, або його просунута версія – YouTube канал – як універсальний засіб від усього. І біда не лише у тому, що діти – це категорія, яка відрізняється від типового глядача ТСН. Біда у тому, що процес навчання відрізняється від процесу споживання новин. І навіть найкращих лекцій від найкращих вчителів не достатньо. Так повноцінний навчальний процес не збудуєш. Відповідно, технічні засоби його забезпечення у форс-мажорний карантинний період мають бути іншими.
І цих засобів було створено досить багато. Платформи підтримки курсів та масова онлайн освіта давно і впевнено завойовують прихильників. Дистанційна освіта має низку серйозних вад, та на тлі перспективи канікул тривалістю 6 місяців, ці вади різко втрачають свою переконливість. Залишається лише проблема вибору оптимальної платформи для дистанційної карантинної освіти. Інструмент має бути якомога більш простим, знайомим якомога більшому загалу і дешевим (ідеально безкоштовним). Одним з кращих кандидатів тут є Google Classroom – частина Google for Education: «безкоштовний інструмент для шкіл та університетів з найкращим у своєму класі рівнем безпеки, гнучкою системою управління доступом та політикою доступу» (https://bit.ly/2XfKxkz). На додачу бонусом іде нормальний сервіс відео-зв'язку Google Hangouts Meet. Доступ користувачів – за наявність акаунта (по простому – поштової скриньки) Google. Лише програмку на смартфон з Play Market затягти, якщо, звісно робота виключно з ПК не влаштовує.
Як викладач, скажу, що пакет Google for Education мають майже всі притомні університети в Україні і досвід його застосування в університетах досить значний. Як батько студента скажу, що сучасний студент з Google Classroom – «на ти». Як батько двох школярів скажу, що пробну версію Google Classroom з персональних акаунтів почали використовувати вчителі. Виходить по-різному і цифрові компетентності вчителів вражають дисперсією. Та претензій до вчителів тут найменше. Високе начальство впоралось: сказало «викручуйтесь самі дистанційно, але не забувайте про звіти». Державний підхід відразу простежується, як і затребувані компетентності кризових менеджерів. Не вистачає лише відеоролика з Першою Леді. Дійшло до стандартних у таких випадках речей: вчителі із залишків батьківських коштів купують додаткові послуги до своїх персональних акаунтів. Наприклад, місце на Google Drive, бо надто швидко забиваються персональні акаунти відео-звітами про вивчені віршики. Google Hangouts Meet виявляється найбільш адекватний з усіх відео-сервісів, а він є лише в корпоративній версії... Але для цього точно потрібне МОН? Чи роль держави проявиться потім, у аудиті використання батьківських коштів та у бадьорому рапортуванні про виявлену корупцію у вигляді куплених вчителями персональних послуг собі?
А може МОН потрібне для того, щоб через місяць нарешті почесатися і таки скористатись безкоштовним пакетом Google for Education? У чому принципові проблеми? В університетах вистачає досвідчених викладачів та технічних працівників, що б допомогли і з навчанням шкільного персоналу, і з розгортанням системи. Коли б до нашого ректора звернулись по допомогу – ми зробили б усе можливе, бо притомні універи дбають про своє реноме у школах. Сервера? Так щось і так є, щось можна купити, щось IT-шні фірми спонсорською допомогою передадуть. Чому ні? Маски-гречка – на ура, а тут ні? Кошти? А телеефіри точно дешевші? Вчителі будуть опиратись? Ну так, самим платити і розбиратись – то куди простіше.
Зрозуміло, що гіпотетичною наявністю ресурсів все не обмежується, і задача складна. Потрібен план, що передбачатиме інвентаризацію наявних засобів та рівня компетентностей вчителів. Можливо, забезпечення їх комп'ютерами. План, що відповість на питання яким школам давати власні корпоративні акаунти, а де організувати доступ через спільні акаунти, надані міським, районним, обласним управлінням освіти, інститутам ППО (хоч якась буде користь з цих атавізмів з від'ємною ефективністю). Потрібен план вебінарів для навчання вчителів. І це як мінімум. Так для цього і є в державі державні установи, а не для того, щоб сказати «вирішуйте свої проблеми самі, а ми перевіримо», а коли що не так – «я вас туди не посилала».
Найбільш віддані прихильники всепропальської філософії зараз скажуть, що все тлін і bottle-neck тут наявність Інтернету та комп'ютерів у школярів та їх батьків. Частково вірно, та це вже зовсім інша історія. На даний момент важливо надати можливість для тих, хто засоби має. Бо саме ця категорія і дбає про освіту дітей, чим забезпечує майбутнє; і сплачує левову частину податків, чим забезпечує сьогодення. З податків, до речі, платяться немаленькі зарплати чиновникам. Платяться за те, щоб громадяни не платили за доступ до освітніх сервісів, які мають бути безкоштовними. Про конституційне право на освіту вже й не згадую.
