5d9a14c00d164.jpg

Мій товариш колись влучно зауважив: наших людей можна майже 100% ідентифікувати закордоном за простою ознакою. Ця ознака – незручність. Завжди буде якийсь незручний аксесуар чи елемент одягу, що буде дошкуляти нашій людині, чим буде видавати її з-поміж абсолютно практичних Західних пересічних. Те ж саме в нас стосується державних сервісів, особливо відцифрованих елементів. І в цьому звіринці центральний монстр все ж цифровий супровід набуття найсвітлішими умами країни наукових ступенів. Парадоксально: найінноваційніша галузь відцифрована у найархаїчніший спосіб. На додачу, згадаємо, що цифрова грамотність простих громадян вищим рівнем має схему «скинь по вайберу», що у підсумку дозволяє дуже скептично дивитись на заплановану урядом цифрову революцію.

Чи справді реалістично ми оцінюємо перешкоди успіхам загальної діджиталізації? Чи справді революція – це реалістичний шлях? Вже дуже простий простий кейс з цифровим супроводом наших науковців показує, що ніт.

Скасування старої процедури об'яви про захисти дисертацій у спецвипуску газети «Освіта України» за гроші здобувача, та запровадження натомість лише електронного оприлюднення [http://bit.ly/2n4viLx], стала знаковою подією. Наукова спільнота (в тому числі, і я) реагувала емоційно та позитивно. Лише поодинокі скептики зауважували, що підхід до вирішення проблеми дивний та явно поспішний. Бо спочатку треба внести зміни у відповідну нормативну базу, а потім розсилати листи від МОН. Так, є «Положення про спеціалізовану вчену раду» [http://bit.ly/2VoUABb], де сказано, що оприлюднення має бути в друкованих виданнях. Вимога даного положення є однозначною, а юридична сила – вищою, тому скептики були праві. Схоже, в МОН поспішали відзвітувати хоч чимось у зв'язку зі стартом масової діджиталізації міністерств і відомств з 1 жовтня, проголошеної Кабміном [http://bit.ly/31OSFIq]. І от вже в цьому прикладі ясно видна більшість наших реформаторських проблем. Ми спіткнулись на дрібниці, а змін потребує практично все.

У вже згаданому положенні про спецради багато цікавих моментів, але один не втримаюсь і процитую.

«…компакт-диски типу CD-R або CD-RW з файлами, що містять:

Тут прекрасно усе: «і кокарда, і ісподнєє». CD-R, так. А ім'я файла – file.xls; це ж логічно, чого вже. Такий вінтаж веселить лише на початку і дуже недовго. Бо коли наука як найбільш інтелектуальна та інноваційна діяльність впорядковується найбільш недолугим та неінноваційним способом – це не дає жодного шансу на належне місце науці та інноваціям у суспільстві. От і вся суть нашого ставлення до цих речей; весь, як-то кажуть, хрін, до копієчки. І необхідність замінити цей треш вже не нагальна – кричуща.

Це очевидно усім притомним працівникам освіти і науки, і пропозиції щодо вдосконаленні звучать регулярно. Як тут не згадати досить резонансні свого часу ідеї Сергія Штовби [http://bit.ly/2oVvFIW]. Поза сумнівом, пан Сергій правий і за формою, і за змістом. Та його ідеї й зараз лишаються все такими ж революційними, і жодних серйозних зрушень. Чому? Я б виділив дві групи проблем, що перешкоджають реалізації. Перша – юридична, а друга – технічна або, швидше, архітектурна, якщо вже в другу заходити зі сторони першої.

Відмінити автореферат, чи інші паперові документи та залишитись при цьому юридично бездоганним проблематично. Мова тут не лише в тому, щоб через Ctrl + F знайти в системі https://zakon.rada.gov.ua потрібні слова та замінити їх іншими. Тут є проблема діджиталізації взагалі. Чому, наприклад, в розвинених країнах Заходу, де цифрові технології впроваджені куди глибше, паперові носії і не думають зникати з публічного обігу? Певно є тут юридична причина. Бо загальнодоступність та публічність розуміється буквально. Будь хто за мінімумом технічних засобів має отримати доступ. Наприклад, прийти у публічну бібліотеку і отримати друковану версію. Так і з дисертацією чи авторефератом: завжди можна сказати, що існування лише електронної версії обмежує доступ, оскільки зумовлює залежність від мережі, комп'ютера, електрики та навичок користувача. Тому електронна версія на додачу до паперової – дуже гуд, а от замість паперової – вже ні. Нарешті, є проблема примусу до того чи іншого цифрового формату або комерційного продукту. Цікаво, але саме в нині чинній редакції нормативної бази (див. цитату вище) наразі в нас просто пекельне пекло: нам нав'язують застарілий та непропрієтарний цифровий формат від компанії Microsoft. Це вже зараз Libre Office та G-Suite більш-менш нормально працюють з .doc та .xls. А раніше – тіко піратський MS Office, тіко хардкор. Де тоді були всі нинішні борці проти корпорацій та комерціалізації науки? Отож…

Технічна або архітектурна проблема полягає у відсутності єдиного рішення та питань надійності всіх можливих рішень. В нас немає єдиної цифрової інфраструктури, яка надійно зберігає та дозволяє легко знаходити все те, що потрібно. І немає такої інфраструктури в межах системи освіти і науки. Так, було б, ніби, непогано мати величезного цифрового монстра, який би здійснював інформаційну підтримку всіх процесів на всіх рівнях: від деканатів до міністерства загалом. Бо загальні витрати на утримання такої системи були б істотно меншими, ніж купи сервісів різного призначення та масштабу. Однак, і проблем та ризиків від системи-монстра було б дуже багато: безпека, захищеність, стійкість тощо. Далі, розробити «монстра» навряд хто візьметься, бо ніхто не візьметься навіть написати притомного технічного завдання. Ні в кого не вистачить уяви розписати що і як має працювати, бо відточені механізми, які прийдеться автоматизувати у реальності… відсутні! Тому, поки кажемо: «Ні синку! Це фантастика». І зараз нам залишається лише система незалежних т.з. мікросервісів, що можуть приєднуватися один до одного за певними загальними правилами-протоколами. Бо такі мікросервіси можна розробляти та впроваджувати потихеньку, і це не буде заважати критично іншим бізнес-процесам. На додачу, мікросервіси можуть мати версії для мобільних платформ. І, так, я пропоную звернути увагу на реалістичний – еволюційний шлях.

Саме тут час повернутись до проблеми об'яв про захисти у режимі нереволюційних змін нормативної бази. Захист – публічний захід, а дисертація – відкритий документ (виключення у військових науках, але то інша історія). І всі унормовані заходи мають на меті цю публічність забезпечити: донести до більш ширшого загалу про факт захисту та надати всім бажаючим можливість ознайомитись з доробком дисертанта. Далі, рішення щодо присудження має бути відкритим, а сама дисертація разом з супутніми документами розміщеною на зберігання відповідною службою – т.з. УкрНТЕІ. Більш того, остання, якщо я не помиляюсь, таки має свої електронні сервера-сховища. І навіть є вже веб-інтерфейс введення. І ці речі просто треба трошки розвинути та підштовхнути у вірному напрямку. Зробити державні сервіси людськими: зручними та корисним.

Дійсно, декілька текстових інпутів, та інпутів для файлів дисертації, автореферату та усіх статей, здатні вирішити проблему надсилання, оприлюднення та розповсюдження інформації. При цьому формат файлів – виключно відкритий та універсальний .pdf або аналог за характеристиками з можливістю текстового пошуку. Проблема цифрового формату та залежності від конкретного софту у такий спосіб практично вирішиться. Для спрощення технічних вимог та вирішення проблеми з відповідальністю, нехитрі дії заповнення цих інпутів можна зобов'язати робити секретаря спецради та роздати кожній спецраді по аккаунту. Порівняно з часом на оформлення атестаційних паперових справ, роботи тут практично не додається. А якщо це замінить архаїку з тими усіма вищенаведеним файлами на компакт-дисках – то вдастся досягти основної мети діджитальних інновацій – спрощення роботи підзвітним особам. Не елементарна, однак і не складна фронт-енд задача далі – виставити все це красиво та впорядковано у веб-просторі. Можна на сайті МОН, можна на сайті УкрНТЕІ – не важливо. Все: проблема доступу, прозорості та публічності вирішена на якісно новому рівні. А після захисту аналогічно можна оприлюднити фонограму або відеограму просто через посилання на перший ліпший відеохостінг. Для інших додаткових даних про дисертацію та процес захисту можна передбачити аналогічну процедуру збору текстових даних замість кошмару з file.xls, що транспортується у папці на компакт-диску.

Далі, підключенням стандартних інструментів форуму типу "Disqus", можна організувати обговорення. Ідею з онлайн-голосуванням та підрахунком вподобайок тут реалізовувати не треба. Та користь реальному захисту буде у тому, що левову частку роботи експертним комісіям та Атестаційній колегії МОН зроблять активні представники громадськості. Так, буде багато флуду і бруду. Проте, рішення все одно залишаться за уповноваженими особами в рамках встановлених та чинних норм. Притомному спеціалісту не важко буде відрізнити обґрунтовані підозри від необґрунтованих через конфлікти інтересів чи особисті причини. Плюс модерація – і ризик перетворення на інструмент «охоти на відьом» зменшиться до прийнятного рівня.

Проблема плагіату у такий спосіб хоч не вирішиться, але отримає потужний додатковий інструмент для вирішення. І на відміну від гігантоманських національних репозитаріїв, цей сервіс буде простішим та надійнішим. Менше документів і менше користувачів, що мають право їх завантажувати зменшить кількість проблем та критичних ситуацій. Якраз вдаримо по найпринциповішій частині проблеми плагіату: плагіату у дисертаціях. Популярність сервісу зробить гарну проіндексованість його документів пошуковими машинами. Це плюс до машинного пошуку текстових запозичень. Крім того, добрі люди нариють пруфи та викладуть їх на загал.

Жодних революцій у нормативній базі чи хрестового походу на тверді копії. Натомість реалістичність, зручність, корисність. І безцінний досвід правильної діджиталізації – діджиталізації, що допомагає по життю.

Найскладніше, звісно передбачити можливе масштабування та розвиток майбутньої «екосистеми мікросервісів». Найлогічніше інтеграцію планувати через… профіль науково-педагогічного працівника (НПП). Так, я критикував цю ідею. Визнаю, передчасно. Саме як ключ доступу до наших мікросервісів та як спосіб їх інтеграції, такий профіль має сенс. Подібні профілі і так вже є, наприклад, в ЄДЕБО та в системі «Наука в університетах». І розвинути цю ідею на більш високий рівень технічно нескладно. За великим рахунком, тут потрібний універсальний логін-пароль до наявних і майбутніх сервісів, а також, дані CV, як-то трудовий стаж, здобутки-регалії, публікації тощо. В найпростішому варіанті, профіль може бути непублічним і недоступним для редагування господарем (редагуватиметься лише пароль та і-мейл, наприклад). Дані ж заноситимуться іншими відповідальними особами. Наприклад, про дисертацію – секретарем спецради, про трудовий стаж – у відділі кадрів за місцем роботи. У такий спосіб не буде жодних революцій і додаткових проблем з цифровою безпекою та особистими даними. З ЄДЕБО подібна робота вже робиться. У більш складному варіанті гнучкість профіля НПП може зрости і якусь частину даних його господар зможе редагувати. Наприклад, зможе підтягувати публікації з інших профілів (Scopus, Publon). Ідеально розглянути можливість «гібрида» з ORCID, коли буде «державна» частина профілю, що застосовуватиметься для доступу до державних сервісів, та персональна від ORCID, що буде застосовуватись на розсуд господаря. Гнучкість та інтегрованість з іншими продуктами можна обговорювати-розвивати. І поки всі ці думки (що важко назвати моїми) не містять революційних речей та не потребують значних змін нормативної бази.

Найбільшу користь простим НПП їх профілі дадуть критично зменшивши час заповнення однакових форм (але в різних місцях) з даними про себе. Це стосується більше активних, так. Також це збільшить прозорість конкурсних процедур та спростить процедуру збору інформації про кафедри, факультети, університети. Акредитаційні справи «схуднуть» на десятки відсотків. МОН хоче боротися зі зрівнялівкою – буде йому інструмент підтримки. Поганенький звісно, та інші – ще гірші; а зрівнялівка, таки, є зло.

Не можна розглядати всі ці пропозиції як частину технічного завдання чи, навіть, як план дій. Швидше, це логіка, якою варто послуговуватися під час діджиталізації: йти від запиту та корисності, і від простого до складного еволюційним шляхом. Успіх неможливий без реального запиту від користувачів та відчуття, що результат справді несе спрощення в професійних дрібницях. Тому варто почати з невеликих речей, де відчутного прогресу можна досягти малою кров'ю. Перші успіхи покажуть напрямок подальшого розвитку. Революційна ж гігантоманія є натомість важким та ризикованим шляхом.

ми у телеграм https://t.me/prosvita_challenge
ми у фейсбук http://fb.me/Prosvita.Challenge