Коли на Заході починали використовувати мегабіти та мегафлопси як показники рівня розвитку, в совку продовжували користуватись тисячами тон сталі-чавуну на одиницю населення і щиро раділи, що ось-ось – і наздоженуть капіталізм. Ні, питання не в тому, що Заходу сталь та чавун не потрібні, або того добра там мало виробляється. З цим все дуже гуд. Та чавун-сталь ллють століттями, тому навряд чи варто робити цей результат високою метою та самоціллю. Натомість, коли ти вводиш у обіг мегафлописи з прицілом на перетворення їх у терафлопси – ти розширюєш горизонт. Тоді твоя сталь є більш високої якості, її виробництво є більш екологічно чисте, і вона витрачається більш економним способом на більш прогресивні та соціально значимі цілі. Більш того, ти не розвалюєшся як недолугий соціальний експеримент не проіснувавши 80 років.
Бо наявність природних ресурсів, здатність їх видобувати та здатність вибудовувати якість життя – речі, що перетинаються у дуже малій частині.
Не в перше і не в останнє кажу: справжня якість життя починається з вірних уявлень про основи природничих та суспільних законів, про механізми та про причинно-наслідкові зв'язки. Вірні уявлення необхідні навіть для формування адекватних реальності власних бажань та потреб. Так, коли ти хочеш збудувати смарт-будинок – ти повинен знати про системи керування, сонячні панелі, вітряки, теплові насоси тощо. Тобі немає потреби знати скільки алкаш-сусід може нарубати дров за пляшку самогону та як «виписать-порішать» «ЗІЛ» курного вугілля. Коли в тебе бензопила – тобі потрібно знати куди й чим заправляти та як часто змащувати її вузли. Анекдотична екзотика типу скільки можна напиляти дров не завівши її, може бути цікавою чисто академічно, але на практиці – навряд. Однак, пиляти деревину бензопилою вручну – справа смішна, та не така небезпечна, як спробувати прикрутити грубу для вугілля до теплового насосу.
Механічно-побутові аналогії, думаю, зрозумілі всім, хто вміє читати. Та коли мова заходить за соціально-економічні механізми – чомусь навіть дуже освічені люди з дуже серйозним виразом обличчя впадають в недолугу еклектику пиляння дров незаведеною бензопилою. І не бажають при цьому навіть підозрювати про комізм ситуації. Практично хрестоматійним прикладом «експлуатації незаведеної бензопили» є архаїчне ставлення наших громадян до природніх ресурсів як до вищої цінності для всього навколишнього світу.
Здавалось, оця зацикленість на ресурсах має якусь логічну вихідну точку. Типу, все ж виробляється з ресурсів. У фантастичних романах прибульці намагаються захопити Землю саме заради ресурсів. І тут відбувається підміна понять та міфологізація так само як у випадку з бензопилою. Ми бачимо руків'я, бачимо гострі зубці ланцюга… і готові брати та пиляти. Вперто не хочемо визнавати наявність двигуна та необхідність заправки. Ми часто не здатні ані оцінити реальне значення природних багатств для себе та рівень їх внутрішньої капіталізації, ані зрозуміти реальне ставлення до цих багатств інших. Свій газ чомусь треба за безцінь спалити для обігріву не житла, а переважно, атмосфери, але свою землю продавати – зась. Нікому, навіть собі. При цьому як колись радянських людей гріла думка, що їх усі бояться, зараз «маленьких вкраїнців» тішить думка про надзвичайну зацікавленість Ротшильдів та Соросів в багатствах неньки України. Але ми, типу, бідні, але горді і не дамо, ні. І це дає можливість відчути власну перевагу і навіть… якусь вищу заможність. Воістину бідність – це бідність устремлінь.
Землю, наші родючі чорноземи, скуплять німці та вивезуть вагонами-камазами, бо продовольча криза близько. Звісно, нікому не цікавий досвід гідропонних господарств Ізраїлю та Японії. Лише хардкор з нашими вбитими дорогами та непрозорим правилами гри. Запасів вугілля на Донбасі – на 100 років, через 50 воно буде безцінним. Звісно ж, ні вітро-генератори, ні сонячні панелі, ні термоядерний синтез актуальними через 50 років не будуть. Вугіллячком будемо «Тесли» заправляти, так. Незаконний ринок бурштину – декілька млрд. доларів на рік. Слова прем'єра, між іншим. Звідки такі цифри, коли рекордний експорт зернових приніс 2018 року аж… 7 млрд. доларів? Масштаби ж бізнесів зовсім непорівнювані. Це ще крутіше 4000 доларів на місяць вчителям… Чорт забирай, зневага до порядку величин в економічних оцінках стала системною вже на вищому рівні. Здобули, чого вже… Мільйон чи мільярд – яка різниця? Ми – багаті, от лише руку простягни.
Та не дає спокою питання: чому санкціями проти Ірану є… ембарго на купівлю їхньої ж нафти рештою світу? Як же так? Нафта ж – безцінний ресурс, бери зараз з дисконтом, завтра не буде. Чи не заради нафти американська воєнщина цинічно бомбардує з безпілотників мирні людожерські режими в бажанні встановити свою демократію? А відповідь проста як життя колорадського жука.
Не можна сказати, що світова резервна валюта – то легко й без клопоту. Та стан речей, коли твій долар можна отоварити в будь-якому куточку планети принаймні, питання з ресурсами вирішує більш ніж переконливо. Не було жодного випадку, щоб чи розвинена країна, чи диктаторський режим, чи прости-господи, ІГІЛ, відмовлялися продати ресурс за папірці, що друкується федеральною резервною системою США. Приватна контора, до речі. Тоді який сенс заради ресурсів вести вкрай виснажливі загарбницькі дії, ціна яких абсолютно захмарна, а ефективність множиться на нуль дешевими і простими партизанськими заходами? Який сенс влаштовувати революції в інших країнах, коли в їх результаті до влади приходять некеровані фанатики, або корупціонери, і твої видобувні компанії в цій країні будуть завжди в зоні ризику? Який сенс плести дипломатичні інтриги, коли ти тримаєш дулю в кишені, а проти тебе їх – десять? Достатньо всього на-всього сказати: «Шановні іноземні партнери! Ось вам долари» – і вони ще й організують доставку. А тобі натомість треба просто ввімкнути верстат. Підхід не абсолютний, звісно. Та аналогів, рівних йому за ефективністю, просто немає. Чистий ресурс – тобі, проблеми видобутку – іншим. Таким чином, умовному Заходу нема проблем здобути будь-який ресурс, коли він на планеті є.
Натомість, умовний Захід має іншу, куди більшу, проблему. Для зростання економіки мають з'являтися нові ринки збуту вироблених товарів та послуг. Але біда у тому, що собівартість товарів (послуг), що виробляє (надає) Захід, має досить низьку ресурсну складову, але досить високу інноваційну та складову оплати праці. Рівень життя на Заході високий, відповідно, рівень оплати праці, також, високий. А, значить, ціна товарів та послуг буде також немаленькою. І от пошук можливостей розширення ринків збуту приводить до простої думки. Немає проблеми вигідно купити ресурс або у відвертих аборигенів, або у країн, що у силу різних причин мають слабку економіку. Натомість є проблема продати їм товари власного виробництва (хай і з їхніх ресурсів), бо зазначеним категоріям купити цей товар немає за що. І тоді внутрішній ринок Заходу перенасичений, продажі не зростають, настає рецесія, що сама себе заганяє в кризу. Саме тому умовний Захід зацікавлений, щоб токсичних та бідних країн на мапі було якомога менше. Натомість умовному Заходу цікаві великі економіки, що зростають. Чисто з внутрішньо-економічних причин: бо вони здатні купити у Заходу товари, технології. Або взяти кредити, щоб стати ще більш розвиненими та багатими. Ігри з нульовою сумою не приносять прибутку, задоволення, вони не вирішують глобальних питань, не слугують прогресу й прибуткам. А, дуже навіть, навпаки. Скільки б там не було торгових війн, окремих деструктивних дій та силових придушень ексцесів, світова економіка тримається виключно на загальному зростанні. І падіння навіть дрібноти може потягти на дно рецесії гігантів, бо занадто земна кулька маленька та кругленька.
Тому єдиний ресурс, який справді цікавий Заходу – це адекватні освічені люди, які здатні і в рідній країні навести лад для вигідної співпраці з нею, і ще й експортувати у колективний Захід з себе кращих. Скільки б ми не іронізували з грантових активістів, але різнорівнева грантова підтримка людського потенціалу у інших країнах як по академічній лінії, так і по лінії громадянського суспільства, є дуже давньою та дієвою фішкою Заходу. Ну, і підтвердженням глобальної ставки Заходу саме на людський потенціал. І ресурс багатократно зростає у ціні з огляду на зворотну сторону медалі: здатність людини руйнувати світ навколо. Цю здатність варто контролювати та намагатись нейтралізувати 24 на 7.
Якість нашого людського капіталу, або рівень освіти, етики, доброзичливості, креативності, здоров'я та економічної активності, насправді є ключем і нашого добробуту та загальної якості життя. Бо між природними ресурсами і виробленими з них товарами та інфраструктурою, насправді, прірва, яку можна заповнювати дуже різним вмістом. Можна бути черговою Венесуелою з величезними покладами нафти та відсутністю безперервного електропостачання. А можна бути Японією – одним з лідерів хай-теку з кількістю природних ресурсів рівно на 24 години роботи промисловості.
