Говорячи про кращі практики соціального захисту, я наводжу приклади з життя європейських країн не тому, що «поклоняюся Заходу», як говорили радянські ідеологи.
Я завжди була патріоткою своєї країни, а з початком великої війни світ для мене повністю розділився на Україну і все решту. Крім того, я соціальний практик. Для активістів УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО КОНГРЕСУ ЖІНОК, який я очолюю, турбота про людей завжди була важкою і відповідальною роботою, а не забавою чи легким бізнесом.
Я змушена розглядати приклади західних країн, оскільки вітчизняна практика соціального захисту відверто застаріла і не заслуговує ані вивчення, ані аналізу.
Те ж саме можна сказати і про практичну благодійність, до якої я безпосередньо причетна. Британська організація Charities Aid Foundation надала дані щорічного світового рейтингу благодійності, в якому Україна посіла 111 місце, втративши шість позицій у порівнянні з попереднім показником.
Справа не в кількісних показниках, на папері все виглядає пристойно. На сьогоднішній день в Європі зареєстровано і активно працює понад 110 тисяч благодійних фондів, в яких працює понад 750 тисяч осіб, а в Міністерстві юстиції України зареєстровано близько 15 тисяч фондів. Тобто в ЄС один фонд припадає на чотири з половиною, а в Україні на три тисячі осіб.
Але ця порівняльна статистика дані навіть не наближаються до того, аби передати справжній стан справ. По-перше, лише мала частка всіх зареєстрованих вітчизняних фондів фактично займається благодійною діяльністю. Розпливчастість законодавства дає можливість реєструвати під знаком «фонд» організації, які практично не мають ніякого відношення до накопичення і перерозподілу благодійних ресурсів.
По-друге, існує висока ймовірність фінансових зловживань, оскільки в Україні (на відміну від європейських країн і США) податкова звітність благодійних організацій є секретною інформацією, її публічність не є обов'язковою вимогою. А благодійні суми, які часто ніде не декларуються, є досить високими, особливо в сфері медицини.
Як юрист, не можу не відзначити, що все починається з законодавства. Парламенти Європи прийняли понад 50 законів, які регулюють широкий спектр аспектів діяльності благодійних фондів, від цілей, на які можуть витрачатися благодійні кошти, до правил звітності та оподаткування.
Ці закони помітно відрізняються від країни до країни. Наприклад, для відкриття благодійного фонду на Мальті засновникам потрібно всього лише внести на його рахунок початковий внесок в розмірі 240 євро, в Австрії 70 тисяч євро, а у Франції від засновників можуть зажадати внести не менше 1 мільйона в статутний капітал фонду.
Головною проблемою країн ЄС залишається правова роз'єднаність. Поки що не розроблено жодного єдиного законодавчого документа, який би регулював діяльність благодійних організацій і дозволяв їм безперешкодно реалізовувати міжнародні проекти.
В Україні ситуація ще задовго до війни була помітно гіршою. Схоже, керівництво країни досі не готове повною мірою оцінити ту роль, яку благодійні фонди та організації або вже виконують, або здатні виконувати.
Європейці, н відміну від нас, чітко розуміють можливості благодійних фондів і активно ними користуються. Багато країн ЄС намагаються перекласти завдання і відповідальність за вирішення тих чи інших соціальних проблем на плечі громадських благодійних фондів і організацій.
В умовах дефіциту державного бюджету їм стає вигідно брати на себе індивідуальні зобов'язання, впроваджувати нові соціальні програми, розробляти і тестувати моделі вирішення тієї чи іншої проблеми.
Приклад поділу функцій соціального захисту населення вкотре продемонстрували Нідерланди. Між урядом цієї країни і благодійним сектором був укладений суспільний договір, за яким громадські організації брали на себе фінансування і реалізацію певних державних програм.
Асоціації благодійних фондів Нідерландів було запропоновано випробувати на практиці вирішення тієї чи іншої соціальної проблеми, узагальнити отриманий досвід і передати відпрацьовану модель державі для її подальшого широкого поширення.
Саме так в останні роки були розроблені і запущені програми професійного навчання проблемних підлітків, розвитку дітей в ранньому віці та ряду інших напрямків.
Україна має досвід такої співпраці. Наприклад, фонд «Відродження» спільно з Міністерством юстиції відкрив юридичні консультації для малозабезпечених громадян по всій Україні. Але це поодинокий приклад, і навіть виконавчий директор МФ «Відродження» Євген Бистрицький визнає, що те, що сталося — це не система, а скоріше виняток з правил.
Інший активіст, президент Міжнародного благодійного фонду «Карітас України» Андрій Васькович, вважає, що причиною ситуації, що склалася, є небажання держави втратити монополію в соціальній сфері. Створюється видимість залучення благодійних фондів та організацій до вирішення соціальних проблем, а конкретних механізмів практичної реалізації такої співпраці немає.
Робота благодійних фондів та організацій в Україні та країнах ЄС відрізняється не лише законами та структурою, а й характером фінансового змісту. Наприклад, в Німеччині (за даними Німецької ради благодійних організацій) приватні пожертвування становили понад 5 млрд євро на рік, і це не фінансова роздача великого капіталу, а результат масової участі німців в благодійності.
Практично кожен третій житель Німеччини (більше 29 відсотків) перераховує гроші на рахунки благодійних фондів, різних гуманітарних і церковних організацій. В середньому розмір приватного пожертвування в Німеччині невеликий, близько 35 євро на людину. Але це свідчить про воістину народний характер німецької благодійності.
Цікаво, що найбільші внески надходять від місцевих пенсіонерів. Німці старше 70 років набагато частіше жертвують гроші на благодійність, ніж інші громадяни, і більше 40 відсотків всіх пожертвувань гуманітарні організації та фонди отримують саме від них.
У нашій країні всі роки незалежності заведено було згадувати про щедрі пожертвування олігархів, людей, які привласнювали цілі галузі народного господарства, а потім стали милосердно допомагати пограбованим ними співгромадянам долати життєві труднощі.
До основного списку меценатів у різні роки входили Віктор Пінчук, Рінат Ахметов, Дмитро Фірташ, Вадим Новинський, Ігор Коломойський, Костянтин Жеваго та Петро Порошенко. При цьому зять Кучми вважав за краще підтримувати не українські дитячі будинки, а модні московські театри.
Білл Гейтс, Марк Цукерман та Ілон Маск заробили свої статки завдяки інтелектуальним «ноу-хау» розробкам, Уоррен Баффет та інші відомі мільярдери теж заробили гроші публічно. Їхня благодійність не викликає підозри.
В Україні ж всі великі капіталісти з'явилися в результаті грабіжницької приватизації, енергетичного шахрайства та корумпованих зв'язків з політичною владою. Тому благодійність наших багатіїв, на відміну від західних мільярдерів, є своєрідною самозахистом від можливих соціальних заворушень і потрясінь.
Українські олігархи жертвують багато грошей на культуру, освіту, дитячі будинки, школи-інтернати для людей похилого віку та церкву. Але при цьому вони мінімізують доходи, затримують оплату енергоносіїв і перерахування податків, отримують мільйонні пільги для своїх підприємств, затримують зарплати працівників і наживаються на корумпованих держзакупівлях.
Крім того, на відміну від західних капіталістів, вони переводять гроші на благодійність не за рахунок прибутку, а за рахунок викачування коштів з інших галузей економіки. На додачу, їм вдається прямо чи опосередковано використовувати для цієї мети кошти державного бюджету, тобто народні гроші.
Особливостями української благодійності протягом усіх років незалежності були непрозорість, відсутність підзвітності, закритість та використання коштів у політичних цілях. Все вищесказане не могло не позначитися на ставленні українського суспільства до інституту благодійності. Коли Фонд «Демократичні ініціативи» (спільно з соціологічною службою Центру Разумкова) проводив загальнонаціональне опитування на цю тему, лише 21% респондентів підтримав діяльність благодійних фондів та організацій.
Нинішня ситуація має відійти в минуле разом з іншими спотвореннями довоєнного українського суспільства. Механізми, запропоновані європейськими соціальними організаціями, народні за своєю суттю та надзвичайно ефективні.
Ґрунтовно вивчити їх, адаптувати до норм українського життя та запустити в роботу – головне завдання Українського Національного Конгресу Жінок та інших громадських організацій, які зробили своєю соціальною місією турботу про людей.
