Відомий аналітик аналітик та співак Ігор Мізрах відповів на запитання нашого кореспондента, щодо останніх подій в нашій державі. Не обійшли ми в розмові, і трагічні події, зокрема ті, в яких загинула верхівка МВС, а також кілька звичайних українців, пише Цензор.нет.
КОРЕСПОНДЕНТ — Ігоре Аркадійовичу, ми планували розмову з вами заздалегідь, але так вийшло, що вона відбувається у день трагічної авіакатастрофи у Броварах. Сьогодні вранці гвинтокрил ДСНС з керівництвом МВС на борту впав на територію дитячого садка, забравши життя десятків дітей та дорослих. Що ви про це думаєте?
ІГОР МИЗРАХ — Є нещасні випадки, які відмовляються приймати і розум, і серце — настільки вони безглузді, неправильні та неможливі. Катастрофа у Броварах якраз із розряду саме таких. Силовий міністр на службовому борті — це символ надійності та порятунку. А коли він гине разом із дітьми та цивільними власної країни це криваве безглуздя, від якого ниє в грудях.
КОР. — Ви теж звернули увагу на якийсь зловісний символізм того, що сталося?
І.М. — За бажання його, звісно, можна знайти. Напередодні Хрещення, хрест вертолітних лопатей, жертовні невинні діти... Але я давно перестав грати в дешеву містику і бачу в катастрофі не знак Неба, а величезне людське горе, страшну смерть дорослих та діток. Залишимо шаманські ігри нашим ворогам. Я, до речі, не сумніваюся, що російські коментатори говоритимуть про те, що сталося, в дусі злорадного містицизму.
КОР. — В ці хвилини всі обговорюють причини катастрофи. Поділитесь своєю версією?
І.М. — У мене немає версії і бути не може. Немає нічого огиднішого, ніж химерні міркування диванних експертів про причини біди, яку вони побачили по телевізору. Можу висловитися лише загалом. На моє переконання, силові міністри мають літати на нових українських гелікоптерах, а не на списаних французьких. Але це, як то кажуть, емоційна оцінка, про справжні причини аварії мені нічого не відомо.
КОР. — Ігоре Аркадійовичу, я сподіваюся, що авіакатастрофа в Броварах все ж таки не скасує нашу розмову, так би мовити, не вплине на наші давно намічені плани.
І.М. — Вплине. У такі дні ми дивимося на все — і на самих себе також — через призму того, що сталося. Так би мовити, через темні окуляри горя. Але на запитання я, звісно, відповім. Запитуйте.
КОР. — Спасибі. Не можна не помітити, що рік війни приніс вам більше популярності, ніж кілька попередніх мирних років. Як ви це поясните?
І.М. — Взагалі-то, я так не вважаю. Звичайно, вам зі сторони видніше, але особисто у мене війна не асоціюється з успіхом та популярністю.
КОР. — Я виходжу з об'єктивних фактів. Вас дедалі частіше читають, обговорюють і навіть цитують. Ви написали дві книги, а ваші аналізи стали майже обов'язковою частиною українського інформаційного потоку. Ви випустили два пісенні альбоми, а останню пісню записали разом з Оксаною Білозір. Що це, як не прорив?
І.М. — Це мій спосіб життя. Я завжди жив стрімко, не відкладаючи на потім ані статтю, ані пісню, ані зустріч із цікавою людиною. Можливо, війна надала всьому, що я роблю, особливої чіткості і продуманості, і все діло саме в цьому. Але все, про що ви кажете, це результати внутрішніх процесів, природна потреба поділитися зі світом емоцією, висновком чи ідеєю.
КОР. — Я прочитав вашу «Хроніку холодного березня» на одному диханні…
І.М. — Дякую.
КОР. — Дякую вам. Це книга про перші дні війни, про ваші особисті зустрічі, враження і навіть бої. До неї питань немає. Але друга книга, наскільки я розумію, це щось на кшталт автобіографії, так? Що змусило вас написати її, страх смерті?
І.М. — Я не те, що дуже боюся смерті, під час війни її боятися не заведено. Хоча, мабуть, можна й так сказати. У березні, про який ви згадали, було кілька моментів, коли я пожалкував про те, що не залишив особистих записок, які зможуть прочитати мої діти, друзі та всі люди, що житимуть після нас. Так і з'явився «Сентиментальний турбодизель серця» чесна книга про мене та часи, в які я жив. Тепер мені в цьому сенсі набагато спокійніше.
КОР. — А пісні?
І.М. — Що пісні? Пісня — це застигла емоція, яка хоче вирватися на волю, у великий світ. Вона не питає, з'являтися їй чи ні. Я перші півроку мовчав не тому, що змушував себе, а тому, що пісні не виникали, не починали звучати в мені і вимагати виходу. Це процес чарівний та загадковий, я ним не керую. Ніхто не керує, мабуть.
КОР. — Багато хто помітив, що ваші аналітичні публікації стають все більш подобними до політичної програми. Ви плануєте зайнятися практичною політикою?
І.М. — Про це рано говорити, поки йде війна. Аналітика, якщо вона чесна і об'єктивна, завжди передбачає цілісність бачення і скидається на зразок програми. Саме тому вона є незамінним розділом загальної політології, її штабною мапою та робочим інструментом. А щодо суті вашого питання, то в тривожні березневі дні та ночі я шкодував не лише про те, що не написав автобіографічної книги. Є вчинки, які можна відкладати лише до певної межі.
КОР. — Я вас почув, Ігоре Аркадійовичу. До речі, про війну. Ви одним із перших сказали, що вона тільки починається, а через тиждень після цього цю фразу почали повторювати десятки експертів та блогерів.
І.М. — Я не думаю, що вони всі повторюють мої слова. Усвідомлення реальності приходить до різних людей різними шляхами та у різний час. Але якщо оцінка сумлінна, то висновок різних спікерів буде однаковим або дуже близьким за своєю суттю.
КОР. — А що підштовхнуло вас до висновку, що війна буде довгою та важкою?
І.М. — Загальна оцінка ситуації, зведення з фронтів, аналіз дій та заяв противника, рівень залучення країн, які підтримують нас і союзників Росії. Весь спектр оцінок, необхідний для розуміння загальної картини і формулювання обережних висновків. Вся аналітика, одверто кажучи, заснована на спільних правилах, а популярними ті чи інші матеріали робить стиль викладу та переконлива образність. Ще, звичайно, важливою є інтуїція.
КОР. — А де відбудеться головна битва війни? І коли настане перемога? Що про це каже ваша інтуїція?
І.М. — Не ображайтесь, моя інтуїція розмовляє зі мною по секрету і дуже не любить, коли я ділюся з ким-небудь її підказками. Крім того, під час війни я навчився не заглядати в майбутнє, а йти вперед крок за кроком, як це роблять на фронті. Наша нас не залишить, її треба не передбачити, а прожити, наповнюючи кожний день змістом і любов'ю. Давайте так і будемо діяти. Як то кажуть, переможемо — побачимо.
