(За слідами статті «Осіння депресія: погляд зсередини» Сергія Русова https://www.obozrevatel.com/lady/psychology/osennyaya-depressiya-vzglyad-iznutri.htm)
Автор цієї статті, яку я прочитала за допомогою Інтернету, критикує користування цим чудовим засобом сучасного спілкування. Він каже: «Багато людей, „живучи в мережі“, перестають контактувати між собою емоційно. Якщо раніше, „в до інтернетівську епоху“, щоб дізнатися, чи все гаразд у близької людини, треба було йому зателефонувати і поспілкуватися особисто. Сьогодні, завдяки соціальним мережам, побачивши, що людина зайшла до себе в аккаунт, багато хто вважає це сигналом, що з людиною все добре. А це, може бути, великою ілюзією! Інтернет, як це не парадоксально, віддаляє людей один від одного. В емоційному плані — це абсолютно інше, більш низька якість спілкування. Без візуального та емоційного контакту, такі комунікації стають сурогатними».
А, на мою думку, це зовсім не так. Почнемо з визначенням, що означає емоційне спілкування, яке базується на понятті — емоції. У Вікіпедії емоції (від лат. emovere — порушувати, хвилювати) розглядають як особливий вид психічних процесів або станів людини, які проявляються в переживанні будь-яких значущих ситуацій, наприклад, радість чи горе, страх або безстрашність, задоволення або лють і т.ін. У процесі живого спілкування виявляються багато інших емоційних станів, деякі можуть вести навіть до емоційних зривів, серцевих нападів і навіть вбивства партнера по спілкуванню, якщо той сказав слова, які не сподобалися іншому, так би мовити, співрозмовнику.
А чи можна таке статися, коли ти знаходишся в Інтернеті? Ні звичайно! Тут ти можеш спілкуватися виключно з людьми, які є твоїми однодумцями, і, замість негативних емоцій від живого спілкування, отримуєш позитивні емоції віртуального. А якщо хтось викликає емоції негативні, ти його просто блокуєш! Кращого неможливо було придумати. А яким джерелом інформації є Інтернет, наприклад, різноманітних блогів, статей, фільмів, музики, книг і аудіокниг. А книги можуть замінити будь-якого психолога (до якого автор відправляє читача), щоб врятуватися від тієї ж депресії. Жодне живе спілкування не дасть стільки нових знань та накопичення мудрості, як Інтернет.
А що означає «живе спілкування», за яке ратує автор? Він каже: «... щоб дізнатися, чи все гаразд у близької людини, треба було йому зателефонувати і поспілкуватися особисто». Виникає питання: а навіщо спілкуватися особисто або телефонувати? Кому це потрібно? Якщо людині погано (не беремо до уваги рідних), то навіщо мені про це комусь розповідати? Навіщо їм потрібна моя біда, мій біль? Ну, може бути, для того, щоб саме мою біду або мою проблему можна обговорювати, все дізнатися, а потім розповісти своїм іншим друзям. Тобто мій біль стає предметом для нескінченних пересудів і пліток, що може привести до жахливих емоцій, коли дізнаєшся через треті руки, що і як про тебе думають і говорять. Мало того, твої проблеми стають ніби живим серіалом для тих, хто з тобою спілкується. Вони тобі дзвонять і чекають, що ти про себе будеш розповідати, тому що ти їх повинен розважати своїм життям. Вони дуже потайливі, бо ніколи не поділяться своїми проблемами з тобою, зате вони «харчуються» твоїми емоціями, як комарі або клопи кров'ю.
Ще хочеться заперечити одне дуже сумнівне висловлювання автора: «А тому кажу всім: „Не захоплюйтеся одним лише спілкуванням в інтернеті! Шукайте будь-яку можливість говорити з тими, хто вам близький, і на ті теми, які по-справжньому цікавлять вас!“» На жаль, теми, які мене, наприклад, цікавлять, нікому не потрібні, з ким я можу спілкуватися, хоч в мережі, хоч живцем. А які теми розглядають люди в так званому «живому спілкуванні»? Адже всі говорять або про побутові проблеми, або про політиків, або про хвороби, або про зарплати чи пенсії, або про тарифи т.д., і т.п. А ще, якщо люди спілкуються дуже багато, то доходить до того, що вони починають згадувати події з їх минулого життя, повторюючи одне й те саме по сто і більше разів. А в темі політики, то тут доходить до того, що люди, з якими ти спілкувався багато років, навіть десятиліть, в умовах важливих потрясінь, виявилися твоїми супротивниками, вони стали на іншу сторону «барикад». Тут так зване живе спілкування неможливо вже ніколи.
В одному я можу повністю погодитися з Сергієм Русовим, що Інтернет — це не такий вже якісний засіб для спілкування. Десь прочитала, що в Фейсбуці спілкуються люди, які можуть формулювати речення, в Твітері — тільки слова, а в Інстарам — взагалі не вміють розмовляти. Тому залишається тільки «самотність у мережі», спілкування з розумними книгами, які допомагають впоратися з депресією і разом з тим дозволяють відкривати своїх справжніх однодумців, що свідчить, що ти не самотній в своєму такому неординарному мисленні. Звичайно, величезне щастя мати такого партнера по спілкуванню, який би міг з тобою розділити розуміння цієї накопиченої людством мудрості, а вона (мудрість) знаходиться в Інтернет у величезній кількості!
