Третього лютого 2019 року відбулася інтронізація глави Православної Церкви України (далі — ПЦУ), митрополита Київського і всієї України Епіфанія. Це було остання урочиста подія, яка офіційно завершує процес канонічного створення нового члена Вселенського Православ'я.
Таким чином, через півтора місяця після об'єднавчого собору та майже місяць після вручення Томосу, ПЦУ увійшла до другого етапу свого існування — власне помісного церковного життя, хоча і в умовах перехідного періоду. Однак попередній, перший період, який повинен був стати часом справжнього об'єднання, пройшов дуже важко та додав певний дисонанс в радість події, яку глава ПЦУ, владика Епіфаній, назвав «Другим хрещенням України, тому що ми отримали свою незалежну Українську Церкву».
У цій статті ми спробуємо зібрати і проаналізувати деякі факти, які проявилися у перші півтора місяці життя Православної Церкви України.
1. Бекграунд об'єднавчого собору як привід занепокоєння
Те, що підготовка і проведення об'єднавчого собору проходили дуже важко, не є новиною. Про це писали багато аналітиків і журналістів, починаючи з літа — осені 2018 року. На тлі цих матеріалів на особливу увагу заслуговують кілька програмних аналітичних статей головного редактора вельми впливового та наближеного до Вселенської патріархії порталу "ORTHODOXIA.INFO" Андреаса Лудараса: «Філарет: частина рішення або джерело проблеми?» [1] і «Православний світ — це не радянський союз, Ваше Блаженство!» [2]. Останній матеріал був опублікований практично за день до собору, що дає нам право висунути гіпотезу про важкий підготовчий переговорний процес, який не припинявся практично до його відкриття.
Загалом, негативні моменти проведення собору та виборів Предстоятеля почали потрапляти на сторінки ЗМІ вже на другий день і не зупинялися практично весь грудень, навіть в якості публічного обговорення і конференцій [3]. Було зрозуміло — кожен з учасників об'єднавчого собору зберіг власні претензії до партнерів, які повинні були зробитися предметом майбутніх переговорів. Природно, що більшість священиків та віруючих сподівалися на їх рішення саме у післясоборному процесі.
На жаль, остання половина грудня не виявила ніяких реальних ознак об'єднання. Київський Патріархат (далі — УПЦ КП) та Українська Автокефальна Православна Церква (далі — УАПЦ) не поспішали подавати документи на ліквідацію власної реєстрації, а ПЦУ — на державну реєстрацію. Архієреї УПЦ КП й УАПЦ не поспішали відновляти євхаристичну єдність, а в деяких храмах УПЦ КП продовжували згадувати патріарха Філарета саме як Предстоятеля (Святійшого Патріарха Київського і всієї України), хоча канонічно повинні були згадувати виключно «Блаженнійшого Епіфанія, митрополита Київського і всієї України». Також призупинилося спільне служіння Блаженнійшого Єпіфанія з патріархом Філаретом.
Природно, спікери колишніх УПЦ КП та УАПЦ, а також ті колишні представники Московського Патріархату, які перешили в ПЦУ, намагалися все «списати» на «труднощі перехідного періоду», висловлюючи сподівання: «після вручення Томосу все буде добре». Однак подібний бекграунд викликав певні негативні думки, що, на наш погляд, вилилося в дуже повільний процес приєднання до ПЦУ парафій Московського Патріархату в Україні (далі МПвУ).
Загалом, якщо провести певний аналіз занепокоєння кліру і віруючих ПЦУ в кінці грудня — початку січня, можна виявити кілька головних причин.
По-перше, сам текст Томосу тримався в таємниці. А об'єднання УПЦ КП, УАПЦ та частини МПвУ, незважаючи на всі красиві слова, було здійснене виключно під Томос. Ні УАПЦ, а тим більше частина МПвУ, не хотіли просто приєднуватися до УПЦ КП в її колишньому статусі. Разом з тим, досить велика частина архієреїв, священиків і віруючих УПЦ КП не погоджувалася на існування в якості екзархату, митрополії або автономії у складі Константинопольського Патріархату.
По-друге, існувала певна недовіра до самого факту надання Томосу. Адже крім таємниці всіх переговорів та його тексту, що вже зазначалося вище, час надання неодноразово переносилося, хоча анонсувалося вищими представниками УПЦ КП та влади України.
Таким чином, підбиваючи підсумки періоду від завершення об'єднавчого собору та канонічного створення ПЦУ (15 грудня 2018 роки) і до урочистого надання Томосу про автокефалію у Константинополі (6 січня цього 2019 році), в українському православ'ї склалася парадоксальне положення: колишня УАПЦ та колишня частина МПвУ, яка приєдналася до ПЦУ, а також частина колишньої УПЦ КП, чесно виконували всі належні канонічні вимоги саме як члени ПЦУ. У той же час частина УПЦ КП, незважаючи на те, що ця Церква формально увійшла в ПЦУ повністю і самоліквідувалася, канонічно продовжувала своє колишнє існування.
2. Отримання Томосу, його представлення у регіонах та особисті амбіції — нові виклики
Урочисте вручення Томосу, яке відбулося в Константинополі 6 січня 2019 року, спочатку передбачало, що до складу офіційної делегації ПЦУ разом з її Предстоятелів увійдуть колишні керівники УПЦ КП і УАПЦ. Однак, як з'ясувалося вже 5 січня, вони на врученні Томосу були відсутні. «Як зазначається на сайті Львівської єпархії колишньої УАПЦ, митрополит Макарій говорить про непокору колишнього патріарха УПЦ КП, а сьогодні митрополита ПЦУ Філарета, який не бажає прийняти визнаний Вселенською Патріархією митрополичий устрій Православної Церкви в Україні, а саме не бажає зняти патріарший куколь. Саме це стало причиною відсутності Філарета і Макарія 6 січня у Константинополі на врученні Томосу про автокефалію ПЦУ» [4]. Трохи пізніше, на тієї ж самої підставі, митрополит Макарій відмовився бути почесним громадянином Львова [5].
Втім, найбільш неприємні моменти виявилися вже після отримання Томосу. І це не тільки принципове ігнорування патріархом Філаретом всіх богослужінь, на яких присутній Предстоятель ПЦУ митрополит Епіфаній, а й обставини представлення Томосу в регіонах України.
Так, у всіх містах, де представлявся Томос, біля Президента України Петра Порошенка знаходився: чи Блаженнійший Епіфаній, або патріарх Філарет. Жодного випадку, коли вони були на подібних заходах разом, не було. Більш того, присутності поруч з патріархом Філаретом уникали практично всі єпархіальні архієреї колишньої УАПЦ і МПвУ. Подібний дисбаланс у питанні єдності особливо було помітно у Львові та Вінниці, а публічні заяви колишнього глави УПЦ КП продовжували викликати занепокоєння великої частини віруючих ПЦУ.
Цілком природно, що нові виклики в справі досягнутого об'єднання не залишилися без уваги Константинопольського Патріархату. Вже 11 січня даючи інтерв'ю ВВС, архієпископ Памфільський Даниїл (Зелінський), екзарх Константинопольського патріарха в Україні, виявляє великий неспокій через дії патріарха Філарета: «Я думаю, владика Філарет зараз має шанс увійти в історію як один з будівничих помісної ПЦУ, як людина, яка протягом свого життя зробила величезну роботу і з великою честю і гідністю відійшла убік, ставши духовним дідусем цієї церкви. Або він має шанс зруйнувати все, про що говорить, що він будував усе своє життя. Вибір за ним» [6]. Однак обережний натяк офіційного представника Вселенського Патріархату, на превеликий жаль, не був почутий в середовищі колишньої УПЦ КП.
Ще одним свідченням стурбованості громадськості станом справ в ПЦУ є редакційна стаття на сайті «Релігія в Україні», що є одним з провідних релігійних сайтів, «Православна Церква Україна на порозі кризи через патріарші амбіції Філарета», в якій прямо говориться наступне: «Незважаючи на те, що об'єднана Православна Церква України (ПЦУ) щойно утворилася, її чекає серйозна криза, пов'язана з організаційними, зокрема кадровими питаннями» [7]. На нашу думку, одним з центральних матеріалів оглядової редакційної статті стало свідоцтво одного з архієреїв ПЦУ, владики Андріана (Кулика), який відповідає на дуже хвилююче питання про державну реєстрацію нової Церкви і перших зборів єпископату (архієрейського собору або синоду): «Ще не відомо. Нам би пережити 23-тє січня. Почесний патріарх став у дуже деструктивну позу. Таке враження, ніби він хоче все зруйнувати, бо не по його „хотєлкам“ виходить... Це внутрішня інформація. Хоча він озвучує своє бачення відкрито на проповідях і публічних виступах…». При цьому ієрарх, коментуючи причину появи свого коментаря, зазначає: «Мовчання під час того, як готується злочин, буде співучастю у злочині».
Слід зазначити, що стурбованість великої групи архієреїв і віруючих ПЦУ щодо збереження єдності мала під собою серйозні підстави. Вже вранці 19 січня 2019 року, на порталі диякона Андрія Кураєва, з'являється фото «Розпорядження» патріарха Філарета на бланку УПЦ КП, в якім він наказує, щоб під час богослужіння першим поминати його й тільки потім митрополита Епіфанія. Даний документ був виданий 16 січня 2019 року, а його вихідний номер "16" [8]. Останній факт дає право висунути гіпотезу про наявність ще 15 «розпоряджень» структури, яка канонічно була ліквідована ще 15 грудня 2018 року. Саме тоді було підписано офіційний документ про ліквідацію, який, згідно українському законодавству, повинен бути представлений у відповідну державну структуру протягом трьох днів. Але ми залишимо питання державної ліквідації та реєстрації, а зосередимось виключно на канонічних моментах, адже даний документ стосується саме їх.
Повинні відразу заперечити деяким «адвокатам» законності даного документа, які засновують свої докази саме на відсутності акту зняття з державної реєстрації УПЦ КП. Церква живе за точно визначеним канонам, які є загальними для всього Вселенського Православ'я, незважаючи на особливості державного законодавства різних країн. До того ж, якщо слідувати за логікою даних «адвокатів», вручення ПЦУ Томосу про автокефалію мало відбутися тільки після державної ліквідації юридичних осіб УПЦ КП та УАПЦ і реєстрації власне ПЦУ.
Канони передбачають, що кожен клірик (архієрей, священик, диякон і т.д.) може знаходитися тільки в одній юрисдикції. А кожна юрисдикція повинна мати тільки одного архієрея на посаді Предстоятеля, що, власне, і зумовлює порядок поминання під час богослужіння: Предстоятель завжди поминається першим. Не вдаючись в деякі особливості канонічного стану після 11 жовтня 2018 року, коли Синод Константинопольського Патріархату канонічно реабілітував клір УПЦ КП й УАПЦ та відновив свою Київську митрополію, розглянемо тільки стан після Київського об'єднавчого собору.
Так, згідно з соборному рішенню, УПЦ КП, УАПЦ та частина МПвУ об'єдналися в єдину канонічну структуру (ПЦУ) і вибрали свого Предстоятеля. Саме йому як «першому серед рівних» був вручений Томос про автокефалію ПЦУ. Навіть якщо гіпотетично уявити, що УПЦ КП (й УАПЦ) залишилися окремими канонічними одиницями в складі ПЦУ (на кшталт екзархату), у них все одно один Предстоятель — владика Епіфаній, що автоматично знімає всі питання щодо черги поминання на богослужінні. Тому з точки зору канонічного права: або об'єднання не відбулося, або патріарх Філарет не визнає вибір Помісного об'єднавчого собору і самовільно «призначив» себе Предстоятелем ПЦУ. Змушені погодитися: стан дуже небезпечне та може навіть спровокувати канонічну кризу.
Природно, що всі ці події та інформаційні викиди, викликали певне розділення у ПЦУ. З одного боку, були прибічники патріарха Філарета, у свідомості яких він залишався предстоятелем та безперечним авторитетом, з іншого — їх ідейні опоненти, для яких патріарх Філарет — виключно колишній глава УПЦ КП, нехай і дуже авторитетний. При цьому, на думку останніх, ПЦУ повинна жорстко дотримуватися текст Томосу та прийнятого на об'єднавчому соборі Статуту.
Наслідком цього поділу стало те, що парафії МПвУ, які вирішують перейти в ПЦУ, відразу вибирають «певну сторону поділу». Частина переходить до колишніх єпархій УПЦ КП, частина — УАПЦ, а частина хоче бачити своїм архієреєм виключно колишнього представника МПвУ (найчастіше їм стає митрополит Олександр Драбинко). Це явно не сприяє наближенню нормального канонічного життя ПЦУ за принципом «одне місто — один єпископ».
На жаль, на думку ряду експертів, не сприяли закріпленню єдності ПЦУ й деякі дії держави. Так, присвоєння звання «Герой України» виключно патріарху Філарету з ігноруванням колишнього глави УАПЦ, викликало не тільки жваве обговорення у соціальних мережах, а й відкритий демарш митрополита Макарія, який відмовився від ордена з більш низьким статусом, яким його хотіли нагородити. В результаті колишній Предстоятель УАПЦ залишився єдиним з головних архітекторів ПЦУ, які не відзначений державними нагородами.
Слід зазначити, що Предстоятель ПЦУ, Блаженнійший митрополит Епіфаній постійно намагався згладити конфлікти і налагодити діалог з колишніми архієреями УАПЦ і МПвУ. Судячи з інформації на офіційних сайтах і соціальних мережах, зустрічі Предстоятеля й цієї частини єпископату ПЦУ відбувалися досить регулярно, а митрополит Макарій (Малетич) навіть представляв владиці Епіфанію священиків Київської єпархії ПЦУ (правонаступниці Київської єпархії УАПЦ) [9].
Таким чином, можна зробити висновок, що навіть факт вручення Томосу не залагодив протиріччя та виклики об'єднавчого процесу, а підняв їх на новий рівень, загостривши їх. До акту державної реєстрації ПЦУ прийшла серйозно розділеної на два табори, незважаючи на спроби Предстоятеля ліквідувати протистояння.
3. Протиріччя офіційної реєстрації, парадокс інтронізації та питання легітимності першого синоду ПЦУ
Уже до половини січня 2019 року стало зрозуміло, що затягування процесу державної реєстрації ПЦУ, а також проведення першого Синоду (або архієрейського собору) спричинене серйозними суперечками різних груп єпископату ПЦУ. Питання постійно відкладалося, інформація про переговори архієреїв була відсутня у громадському інформаційному просторі. Тільки 30 січня 2019 року, за кілька днів до інтронізації митрополита Епіфанія, відбулася офіційна державна реєстрація ПЦУ, яка викликала багато питань не тільки в Україні, але і у Вселенському православ'ї.
Так, основним питанням протиріччя був той факт, що в офіційних документах державної реєстрації першої стоїть назва «Українська Православна Церква», а назва відповідно до Статуту і Томосу, «Православна Церква України» подано як додаткова [10]. Цей факт явно суперечить не тільки рішеннями Київської об'єднавчого собору, а й власне Томосу Константинопольського Патріархату про надання автокефалії. Тому не дивно, що вже незабаром з'являється стаття відомої української журналістки і аналітика Катерини Щоткіної «Всупереч Томосу. Як з подачі Філарета з'явився двійник УПЦ» [11]. Коментуючи метаморфози ще однієї назви в документі про офіційну реєстрацію ПЦУ, журналістка зазначає: «По дорозі „загубилася“ ще одна грецька ініціатива — яка стосується назви нової української церкви. Якщо пам'ятаєте, на Фанарі наполягали на назві Православна церква України — ПЦУ. Саме під цією назвою церква була представлена публіці після об'єднавчого собору. Але зареєстрована в Мін'юсті вона була під дещо іншим назвою: „Київська митрополія Української Православної Церкви (Православна церква України)“ — УПЦ (ПЦУ). Фактично двійник Київської Митрополії Української Православної Церкви, тієї, яка Московського патріархату, УПЦ МП. Цікаво, це теж „Погоджено з Вселенською Патріархією“? Або це вже не має значення — Томос дали, а далі ми самі вирішимо, як жити і як називатися?»
Ми не полінувалися та взяли коментар у прес-служби Константинополя щодо назви ПЦУ: «Ніякої зміни назви, або можливості її інтерпретації (УПЦ — авт.), Священний Синод Константинопольського Патріархату не приймав»
Фактично, як вважають експерти, під впливом патріарха Філарета та без згоди помісного або архієрейського собору, або навіть Синоду ПЦУ, зроблена спроба перегляду не тільки постанов об'єднавчого собору, а й власне текст самого Томосу про автокефалію ПЦУ. І хоча поки Вселенська Патріархія мовчить, з коментарів ряду архієреїв та співробітників Константинопольського патріархату у соціальних мережах, можна висунути гіпотезу, що «лічильник щодо можливості призупинення Томосу запущений». Взагалі-то про небезпеку самовільного зміни назви керівництво ПЦУ попереджав відомий богослов, архімандрит Кирило (Говорун) ще в кінці грудня 2018 року. [12]. Тому тут цілком доречна думка аналітика Катерини Щоткіної: «Назва УПЦ абсолютно очевидно — місце пристрасті. Не в останню чергу особисто патріарха Філарета, який до останнього наполягав саме на УПЦ. По-перше, спадкоємність УПЦ КП. По-друге, він за цю назву з 1992 року воює і раптом віддати? Тим більше головним конкурентом і „кривдникам“? Тільки через те, що Вселенський патріарх дуже хочеться згладити кути і взагалі весь процес легітимізації української церкви перед вселенським православ'ям? Дивно, але, здається, у ПЦУ впевнені, що все це — згладжування конфліктів і легітимізація ПЦУ — проблеми Вселенського патріарха, а зовсім не наші. Наша справа — святкувати перемогу і ділити трофеї» [11].
Певні ознаки проблем мала й інтронізація Предстоятеля ПЦУ Блаженнійшого митрополита Епіфанія, яка відбулася в Софійському соборі Києва 3 лютого 2019 року. Так, в інтерв'ю «Радіо Свобода» від 2 лютого владика Епіфаній анонсував присутність на цьому святковому заході патріарха Філарета [13], але той раптово захворів та був відсутній. Природно, 90-річний чоловік дійсно може захворіти, але той факт, що це сталося саме у день інтронізації, а до цього він теж жодного разу не служив з владикою Епіфанійєм, дає можливість виникнення різних думок. Тим більше — патріарх прибув на перше засідання Синоду ПЦУ, яке відбулося 5 лютого, і без проблем витримав його.
Але найбільш критики викликав перший Синод ПЦУ, який відбувся 5 лютого 2019 року в приміщенні митрополита на території Київської Софії. Практично не було рішення, яке б не викликало питань: від способу призначення його членів до певних незрозумілих рішень.
а) Персональний склад. Нагадаємо, що в Статуті ПЦУ відзначається, що синод складається з 13 членів. Природно, що у нього на постійній основі входить Предстоятель ПЦУ, а на час перехідного періоду — ще 3 постійних члена, що представляють основні групи, які об'єдналися в ПЦУ (УПЦ КП — патріарх Філарет; УАПЦ — митрополит Макарій; МПвУ — митрополит Симеон). А ось тимчасові члени, які підпадають під ротацію, повинні обиратися за прозорим принципом, який визначається часом архієрейської хіротонії. Навіть положення Томосу про автокефалію ПЦУ, а також прийнятого їй Статуту, чітко визначають, хто повинен увійти до керівного органу церкви. Всі ці документи виписані так, щоб склад Синоду унеможливив узурпацію влади однією або кількома церковними групами. Однак, ні прозорості підготовки засідання Синоду, ні зрозумілості призначення його тимчасових членів, виконано не було. Навіть постійні члени Синоду, відповідаючи на питання журналістів перед його початком, обурювалися таким ходом подій. Так, «митрополит Львівський Макарій і митрополит Вінницький і Барський Симеон, розповіли, що до останнього не розуміли ні статусу зібрання, ні його порядку денного. І у вівторок вони разом прийшли до митрополичого будинку на території Софії Київської. „Перше засідання Синоду нової церкви… порядок денний не знаємо… Щодо посад, то зі мною ніхто не говорив. Ми навіть не знаємо, хто буде членами Синоду сьогодні“, — зізнався Симеон у вівторок вранці „Главкому“»[14].
Практично відразу після опублікування персонального складу Синоду ПЦУ з критичними зауваженнями виступили кілька архієреїв ПЦУ, що найцікавіше, саме зі складу колишньої УПЦ КП. Наприклад, єпископ Андріан (Кулик) зазначив: «Можу поділитись лише загальними думками архієреїв ПЦУ. Не дивлячись на те, що Філарет зі СВОЇМ синодом (синод бувшого КП) вирішили в`їхати у новостворену Православну Церкву України, по суті це виявився синод Філарета з додатком трьох голосів, разом взятих, від інших Церков України. Так от!, щоб не бути багатослівним, хочу сказати, що архієреї ПЦУ не вважають синод 5-го лютого повноважним» [14], а голова Волинської єпархії ПЦУ, митрополит Михайло доповнює: «Згідно зі Статутом і Томосом я повинен бути членом Священного синоду. Але мене на засідання не запросили, я на ньому не був. Я не маю гадки про те, що це було зібрання, яке відбулося 5 лютого» [15].
Правда, становище спробував виправити колишній керівник прес-служби УПЦ КП, архієпископ Євстратій (Зоря): «Митрополит Епіфаній консультувався із Вселенським патріархом, його представниками. Ніякого порушення Томосу. Ніякого порушення Статуту в цьому немає. Такий склад Синоду відповідає тому порядку, який є і в Константинопольській патріархії і який запроваджений Статутом Православної церкви України»[14]. Однак один з авторитетних експертів з питань української автокефалії, архімандрит Кирило (Говорун) дуже жорстко спростував усі доводи владики Євстратія та закінчив свій коментар так: «„Призначення“ ж членів Синоду на власний розсуд не дозволяють собі навіть у тих Помісних Церквах, де норми соборності давно стали просто риторичною формою» [16].
б) Незрозумілість деяких рішень Синоду. Серед організаційних та кадрових рішень, які прийняв перший синод ПЦУ, три викликали певну незрозумілість і критику. Це визначення статусу патріарха Філарета; надання вікарію Київської єпархії, наміснику Миколаївського кафедрального собору, архієпископу Агапиту статусу єпархіального архієрея, а також призначення протоієрея Олександра Трофимлюка головою Управління духовної освіти і богословської науки
Так, патріарх Філарет призначається керуючим архієреєм «Київської єпархії у складі парафій та монастирів м. Києва (за виключенням Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря м. Києва), які до 15 грудня 2018 р. перебували у його підпорядкуванні як Патріарха Київського і всієї Руси-України» [17 , журнал №1]. З одного боку, до патріарха Філарета застосований той же принцип перехідного періоду «хто з чим прийшов, той з тим і залишається», як і до інших архієреїв. Але, як справедливо зауважує Катерина Щоткіна, «керівним архієреєм церкви, згідно титулу (і просто логікою речей), є митрополит Київський — він зовсім не випадково так називається. Якщо вже так вийшло, що Київською єпархією керує не він, то де його єпархія? На це питання Синод не відповіли» [11].
Надання архієпископу Агапиту статусу «єпархіального архієрея» виключно через «визначає статус монастиря» також викликає багато питань, оскільки, згідно з сайтом монастиря, в ньому налічується лише 10 ченців, включаючи самого владику [18]. Та і загалом, поняття «вікарій» і «єпархіальний архієрей» є взаємовиключними. Вікарій — це помічник правлячого єпископа, який сам не має статусу керівника єпархії. Надання вікарію статусу єпархіального архієрея є явною канонічною новацією синоду ПЦУ. На думку деяких експертів, даний крок був здійснений виключно для того, щоб включити архієпископа Агапіта до складу першого Синоду (згідно зі Статутом ПЦУ, членами Синоду можуть бути виключно керівні єпархіальні архієреї). Також незрозуміло: як будуть використовуватися дані права після його виключення з членів Синоду на підставі чергової ротації.
Не менш питань викликало і рішення про призначення протоієрея Олександра Трофимлюка головою Управління духовної освіти і богословської науки [17, журнал №6]. Ми не будемо робити аналіз наукової компетентності о. Олександра, як це намагався зробити диякон Андрій Кураєв [19], але ПЦУ має досить велику кількість архієреїв-вчених, з докторськими ступенями, які є гідними такого призначення. Критики справедливо відзначають, що сама ієрархічна структура Церкви може народити проблему, коли о. Олександру доведеться давати науковий аналіз роботи якогось архієрея.
Загалом, аналіз першого Синоду досить добре коментують слова митрополита Макарія: Є одна особа, яка далі не здається і керує так, як йому подобається і все. Я сказав (на зібранні) свою думку, як колишній предстоятель, щоби такого більше не було, бо ніхто ні з ким не радився (щодо призначень членів Синоду, — «Главком»)", — продовжує Макарій критикувати патріарха Філарета. Митрополит навіть не виключає оскарження ухвалених рішень. "Тут багато наслідків є. Є архієреї, хай звертаються, якщо бажають, до вселенського патріарха. Це їхнє право"" [15].
На нашу думку, всі перераховані вище проблеми і виклики, які можуть привести до непередбачених наслідків для ПЦУ, навіть до припинення справи Томосу, добре розуміє Блаженнійший митрополит Епіфаній, ставлячи "збереження єдності, яка була досягнута на Об'єднуючому соборі" своїм першим завданням [20] .
4. Переходи парафій та вірних у ПЦУ
Перехід парафій та віруючих МПвУ в ПЦУ почався практично відразу після об'єднавчого собору. Однак, не в останню чергу через описані вище проблем, він проходить не так активно, як очікувалося спочатку. Спробуємо розглянути питання більш детально.
а) Перехід парафій. Форма переходу парафій на сьогодні прописана в законодавстві України – через рішення більшості парафіяльних зборів. Однак, оскільки індивідуальне членство у православних парафіях відсутнє, у селах практично відбуваються збори мешканців, на яких і виноситься рішення. У містах та селищах все відбувається повільніше, бо ініціаторами переважно виступають священики та (або) парафіяльної актив. [21] На сьогодні, якщо вірити інтерактивній карті переходів [22], у ПЦУ перейшло близько 300 парафій. На превеликий жаль, все ж більшість приходів переходять без священиків, які залишаються в МПвУ. При цьому останнім часом, після надання Томосу, швидкість переходів збільшилася. Найбільш переходять парафії у Центрі та на Заході України.
Природно виникає питання: коли ПЦУ перевершить МПвУ за кількістю парафій і наскільки затягнеться перехід?
На сьогодні, якщо відкинути парафії на окупованих територіях (Криму і Донбасі), а також формальні парафії (які фактично мають тільки державну реєстрацію), МПвУ має в Україні близько 8500 — 9000 парафій (ПЦУ — 6500-7000). З наявної на сьогодні швидкістю переходів, до кінця поточного року можна очікувати переходу від 800 до 1200 парафій. Однак тут слід зробити кілька зауважень:
По-перше, навіть перехід більшості парафії з МПвУ в ПЦУ далеко не завжди де-юре ліквідовує парафію МПвУ. Якщо є бажаючі, вони без перешкод мають можливість зареєструвати нову парафію МПвУ або здійснювати релігійну діяльність без реєстрації.
По-друге, досить велика кількість храмів МПвУ у Києві, а також обласних та районних центрах, належить єпархії МПвУ, юридичним особам, на правах приватної власності або довгострокової оренди. Тому віруючим, які колективно залишили МПвУ, іноді легше зареєструвати нову громаду та побудувати храм, ніж воювати власне за перехід.
По-третє, якщо розглядати Центр, а особливо Схід України, багато парафій МПвУ — це виключно священик з храмом та пачкою документів, якому єпархіальне управління виплачує зарплату. Власне, саме приходу там немає, крім 5-10 осіб на зарплати.
Таким чином, в українських реаліях формальна кількість парафій не є достатньо ілюстративним. І тут ми підходимо до ще одного варіанту — індивідуальним переходах віруючих.
б) Індивідуальні переходи віруючих з МПвУ в ПЦУ. Вже після 11 жовтня 2018 року, коли на Синоді Константинопольського Патріархату відбулася канонічна реабілітація кліру колишніх УПЦ КП і УАПЦ, почалися досить масовий відходи віруючих з МПвУ, а після надання Томосу він значно збільшився. Особливо це стало помітно у міських храмах МПвУ, коли на свято Різдва Христового та Богоявлення, їх відвідали на порядок менше віруючих. Подібну тенденцію підтверджує і соціологія. Так, на кінець січня 2019 року, віруючими ПЦУ себе вважала 44% православних українців; віруючими МПвУ — 15% [23]. При цьому загальна тенденція свідчить про збільшення віруючих ПЦУ саме за рахунок тих православних, які не вказали своєї юрисдикції, бо процентну кількість віруючих МПвУ приблизно можна порівняти з кількістю постійних прихильників проросійських партій на президентських та парламентських виборах.
в) Особливості переходів. Оскільки у перехідний період канонічний процес переходу священиків і (або) парафій не прописані в документах ПЦУ, а в ряді областей одночасно існують єпархії колишніх УПЦ КП, УАПЦ та навіть одна єпархія колишньої МПвУ, спостерігається певна цікава тенденція: Велика частина парафій, які переходять разом зі священиками (або деякі священики МПвУ зі Сходу України без парафій), намагаються уникнути приєднання до колишніх архієреїв УПЦ КП та переважно приєднуються до колишніх архієреїв МПвУ або УАПЦ. При цьому, якщо цих варіантів немає в "рідній" області, перехід здійснюється без урахування канонічних кордонів існуючих єпархій. Наприклад, під омофором митрополита Олександра (Драбинко) перейшов священик з Луганської області, а також парафії зі священиками у Львівській та Івано-Франківській областях. Чи зробиться ця тенденція при масових переходах "хронічною" та як з неї буде безконфліктно виходити ПЦУ після перехідного періоду, поки сказати важко.
г) Переходи з УГКЦ. Вже на самому початку об'єднавчого процесу та переговорів з Константинополем про надання автокефального статусу, досить велика частина греко-католиків вимагала приєднання УГКЦ до даного процесу. При цьому дане рух мав певну організацію і залучив досить відомих політиків [24]. Подібна тенденція не була випадковою, адже сама УГКЦ виникла на Галичині тільки в кінці ХVII — початку ХVII ст. виключно як відповідь на анексію Київської православної митрополії Російською Православною Церквою. Не вдаючись в історичний аналіз і перипетії долі, можна сказати, що на сьогоднішній день для більшості українських греко-католиків основним (іноді навіть єдиним) фактором ідентичності УГКЦ є "український характер церкви та патріотизм". До певного часу, найбільш дієвим фактором, який стримував віруючих УГКЦ від переходу в УПЦ КП та УАПЦ, була невизначеність долі даних юрисдикцій, бо вони перебували в канонічній ізоляції. На противагу, УГКЦ мала цілком правомочний статус як частина Католицької Церкви. Однак після об'єднавчого собору, визнання його результатів Вселенським Патріархатом та надання Томосу, становище змінилося і, відповідно, змінився настрій частини вірних УГКЦ. За даними Українського центру вивчення громадської думки "Соціоінформ", після надання Томосу, серед респондентів, які вказали свою конфесійну приналежність як греко-католик, "50,8% респондентів хочуть об'єднання ПЦУ і УГКЦ" і тільки "16,1% — проти цього ". При цьому, як випливає з дослідження, УГКЦ має приєднатися до процесу на загальних умовах Київського об'єднавчого собору [25]. Подібні настрої громадської думки поки вилилися виключно в індивідуальні переходи віруючих, які, за свідченням священиків ПЦУ, були явно помітні на православних парафіях Галичини через значні збільшення кількості віруючих під час свята Різдва Христового та Богоявлення. Слід зазначити, що на думку деяких дослідників, крім надання Константинополем Томосу про автокефалію, значний вплив на свідомість українських греко-католиків зробила політика Ватикану щодо України: ігнорування факту агресії з боку Російської Федерації, відсутність осуду анексії Криму та інш.
Загалом можна констатувати, що в ПЦУ активно переходять не тільки православні українці, а й частина колишніх греко-католиків. При цьому перехід саме священиків МПвУ досить обмежений, але це поки можна списати не тільки на активне матеріальне заохочення з боку Московського Патріархату, а й на внутрішні протиріччя ПЦУ. Однак останні новини ПЦУ свідчать, що Блаженнійший митрополит Епіфаній, незважаючи на власний бекграунд УПЦ КП, і в подальшому намагається погасити внутрішні протиріччя. Так, у неділю 10 лютого 2019 року він відвідав храмовий комплекс Преображення Господнього на Теремках-2, де співслужив з митрополитом Переяслав-Хмельницьким і Вишневським Олександром (Драбинко), ієрархами Православної Церкви України, духовенством собору та Києву [26].
5. Міжнародний православний аспект
Вже через кілька днів після надання Томосу ПЦУ з'явилася серед переліку інших автокефальних Православних Церков на офіційному сайті Константинопольського патріархату. Таким чином, ПЦУ канонічно вступила в євхаристичне спілкування з Вселенським Православ'ям через Константинопольський Патріархат. При цьому, всупереч бажанню та активним заходам Московського Патріархату, жодна з Православних Церков не розірвав відносини з Константинополем через автокефалію ПЦУ.
Загалом, ще до об'єднавчого собору та надання Томосу, практично всі, у тому числі і представники Константинопольського Патріархату, говорили, що після всіх офіційних процедур, визнання ПЦУ з боку інших Православних Церков може зайняти певний час. Навіть допускалося — деякі з них не будуть визнавати ПЦУ досить довго. Але на сьогодні лише три з 14 (ПЦУ займає 15 місце у диптиху) рішуче відмовили їй у визнанні, однак при цьому, як уже зазначалося вище, одночасно відмовили Московському Патріархату у підтримці ініціативи розриву євхаристичної єдності з Вселенським Патріархатом.
Аналізуючи причини рішучого неприйняття ПЦУ з боку Сербської і Польської Православних Церков, а також Православної Церкви Чеських земель і Словаччини, можна зробити висновок, що тільки у відношенні Польської ПЦ це можна якось пояснити колишніми непорозуміннями з УПЦ КП й УАПЦ. Інші "відмовники" мають складні відносини саме з Константинопольським Патріархатом.
Так, Сербська ПЦ не без підстав побоюється, що Константинополь піде на визнання автокефалії Македонської і Чорногорської ПЦ, а ПЦ Чеських земель і Словаччини має особистий конфлікт з Вселенським патріархом з часу обрання свого Предстоятеля — митрополита Ростислава (Гонти) у 2014 році. Адже спочатку його обрання не було визнано Константинопольським Патріархатом, тільки після довгих переговорів, в 2016 році, Вселенський патріархат визнав його законним Предстоятелем.
Хорошим позитивним знаком у справі визнання ПЦУ з боку більшості Вселенського Православ'я можна вважати дуже теплий прийом її делегації у найбільш впливових монастирях Афону [27] і спільне служіння з нею [28]. Тільки російський монастир "св. Пантелеймона" та кілька пов'язаних з ним монастирів, відмовилися прийняти делегацію ПЦУ. Варто відзначити, що саме в цих монастирях Московський патріарх Кирило дозволив причащатися своїм віруючим на Афоні.
Таким чином, розглядаючи Міжправославний резонанс від появи ПЦУ і надання їй Томосу про автокефалію, можна визначити загальну позитивну тенденцію, яка буде мати свій розвиток разом з успішним становленням власне ПЦУ.
6. Висновки
Вже на початку процесу об'єднання та отримання автокефального статусу ПЦУ було зрозуміло, що процес буде йти важко, а саму Церкву й її керівництво очікує багато викликів та можливих конфліктів, підставою яких буде переважно т.зв. "людський фактор". Практично це й сталося в перші місяці після об'єднавчого собору. Однак, якщо дивитися на загальний стан процесу, можна відразу визначити його позитивний рух вперед. Це відноситься як до формальних кроків (об'єднавчий собор, надання Томосу, інтронізація Предстоятеля, перебільшення швидкості руху переходу парафій з МПвУ тощо), так і формуванню загального зовнішнього іміджу. Все це дає надію на поступове подолання труднощів перехідного періоду та переходу до звичайного життя Православної Помісної Церкви.
Посилання:
1. Filaret: Part of the solution or source of the problem?
2. Православний світ – це не радянський союз, Ваше Блаженство!
4. Митрополит Макарій відмовився бути почесним громадянином Львова, протестуючи проти амбіцій Філарета
