«Священний Синод Вселенського Патріархату на своєму засіданні 27 листопада 2018 року вирішив скасувати Патріарший Томос 1999 року, на основі якого він здійснював пастирське піклування та управління православними парафіями російської традиції в Західній Європі через свого Архієпископа-Екзарха», — . саме така інформація з'явилася 27 листопада 2018 року на офіційному сайті Константинопольського Патріархату. Через нерозуміння проблеми вона викликала багато запитань і некомпетентних коментарів, зокрема про те, що Константинополь «заборонив Московський Патріархат у Західній Європі», тому в даній статті ми розповімо історію цієї архієпископії та дамо конкретний аналіз подій.
Чим же є (була) Архієпіскопія Російських Православних Церков в Західній Європі та яка її історія?
У 1919 р на території, яку на той час контролювали «білі», було створено «Тимчасове Вище церковне управління Південного Сходу Росії». Саме воно напередодні масової еміграції, 2/15 жовтня 1920 року, призначила керуючим західноєвропейських російських парафій архієпископа Євлогія (Георгіївського) на правах єпархіального архієрея. Надалі патріарх Російської Православної Церкви Тихон своїми указами № 423 і 424 від 26 березні / 8 квітня 1921 р благословив це призначення «тимчасово, до відновлення правильних і безперешкодних зносин зазначених церков з Петроградом» (оскільки іноземні парафії історично перебували у віданні саме цієї єпархії РПЦ), а 30 січня 1922 патріарх Тихон звів архієпископа Євлогія у сан митрополита.
Однак після приходу до керівництва РПЦ МП митрополита Сергія (Старогородського) та його відомої декларації 1927 року про визнання радянської влади, почалися спроби повернути цю групу парафій під омофор Московського Патріархату. Результатом було звернення митрополита Євлогія до Вселенського Патріарха Фотія II, який створив для них «Тимчасовий екзархат святого апостольського і патріаршого престолу Константинополя в Західній Європі». Потім була насичена подіями історія спроб повернутися іта повернути всю структуру або окремі парафії в юрисдикцію Московського Патріархату. Були протистояння як з МП, так і з РПЦЗ, захоплення храмів і багаторічні судові процеси.
Навіть був момент, коли 22 листопада 1965 року Константинопольський Патріарх Афінагор ліквідував Російський Західноєвропейський Екзархат, відмовився від своєї юрисдикції над ним і благословив його повернутися під омофор Московського Патріарха. Скликаний архієпископом Георгієм (Тарасовим) єпархіальні збори тимчасово оголосили колишній Екзархат Автономною Церквою у Франції та Західній Європі з метою створення в майбутньому Автокефальної Французької Православної Церкви. Однак через політичну прорадянську діяльність Московського Патріархату, яка викликала активне невдоволення віруючих, 2 січня 1971 року Константинопольський Патріархат відновив свою юрисдикцію над парафіями колишнього Російського Західноєвропейського Екзархату, перетворивши його в Російську Православну Архієпископію Західної Європи, а 19 червня 1999 Томос Вселенського Патріарха Варфоломія I підтвердив перебування Архієпископії під омофором Константинопольського патріарха і відновлювався її статус Екзархату.
На сьогодні в Архієпископії 65 парафій, 32 громади, 11 діючих церков, 2 монастирі, 7 скитів — у Франції (40 парафій), Бельгії, Нідерландах, Великобританії, Німеччини, Норвегії, Швеції, Данії, Італії та Іспанії; клір налічує понад 100 священиків і 30 дияконів.
Формування Російського Західноєвропейського Екзархату саме російськими емігрантами та їхніми нащадками, які хотіли перебувати в канонічній Церкві (з більшого – через особисті конфлікти з ієрархією та священиками РПЦЗ), відразу визначило його ідентичність як імперського анклаву з відповідними традиціями та духовними потребами. Єдиним фактичною перешкодою переходу під омофор Московського Патріархату були стійкі антикомуністичні і антирадянські переконання його віруючих.
Однак після падіння комунізму і розвалу СРСР, незважаючи на канонічне підпорядкування Константинополю, священики і віруючі Архієпископії все більше і більше вдавалися до підтримки Московського Патріархату та Росії. Так, після того, як в 2003 р Московський патріарх Алексій II звернувся «до всіх архієреїв і православних парафій російської традиції в Західній Європі з пропозицією об'єднатися в складі самоврядного митрополичого округу Російської Церкви», 31 березня 2004 група священиків і віруючих Архієпископії створила організацію «за помісне православ'я російській традиції в Західній Європі „, метою якої було об'єднання з Московським Патріархатом.
Одним з останніх випадків, коли парафії одностайно підтримували дії Московського Патріархату, був перехід у РПЦЗ (МП) російської парафії храму Різдва Христового та Миколи Чудотворця (Флоренція, Італія). При цьому настоятель цієї парафії, протоієрей Григорій Блатинський, бувший до цього кліриком Вселенського Патріархату, назвав Константинопольського патріарха Варфоломія «розкольником». Особливо показовим є те, що за перехід одностайно проголосували всі парафіяни.
Тому фактично, за винятком власне глави «Архієпископії Російських Православних Церков в Західній Європі», архієпископа Іоана (Реннета) і групи священиків та вірних не російського походження, ця архієпископія була «п'ятою колоною» Москви у структурі Вселенського Патріархату. Саме тому, як зазначають практично всі експерти, Константинополь і вирішив розірвати цей російський анклав, передавши його парафії своїм відповідним єпархіям в Західній Європі.
Що це буде означати для Константинополя? У канонічному сенсі наводиться порядок в Західній Європі, бо існування цієї структури ніяк не сприяло нормальному духовно-адміністративному життю існуючих європейських єпархій, де вона була сталим джерелом конфліктів, на відміну інших національних громади різних народів. При цьому, виділення росіян у окрему архієпископію тільки на підставі того, що у 20-х роках ХХ ст. існувала російська політична еміграція, сьогодні виглядає дивно. При цьому навіть якщо частина російських священиків та віруючих і залишить Вселенський патріархат, це буде некритично, бо вони все одно були ментально чужими та орієнтувалися на Московський Патріархат. У духовному же плані для парафій та вірних, які залишаться у Константинопольському патріархаті, нічого не змінюється, крім особистості правлячого архієрея.
Що це означає для Московського Патріархату? Дійсно, вони отримають певну кількість парафій, деякі, можливо, навіть з храмами, та окремих вірних. Однак, і це дуже великий плюс для Вселенського Православ'я, буде реально втрачена можливість гібридної війни проти Константинопольського Патріархату руками внутрішній організованої проросійської структури. Адже, по-перше, російські парафії будуть розкидані по різним канонічним структурам, а по-друге — свідома проросійська група просто перейде в Московський Патріархат.
Ще одно питання, яке досить активно обмірковується в українському сегменті інтернету, це можливість подібній долі Української Православної Церкви в США та Української Греко-Православної Церкви в Канаді, адже, на думку деяких дописувачів, вони теж національні та аналогічні скасованій «Архієпископії Російських Православних Церков в Західній Європі».
Однак ті, хто висловлює подібні думки, не враховує кілька обставин. Українські Церкви, які знаходяться у структурі Константинопольського Патріархату, ніколи не створювалися як «тимчасові одинки Московського Патріархату». Вони ведуть свій початок від Української Автокефальної Православної Церви (формація 1942 р.), ієрархі якої були вимушені емігрувати з України у часі ІІ Світової війни. Цілком самодостатні структури, ці юрисдикції перешли під омофор Вселенського патріарха у наслідок канонічного правіла, що адміністративне керування всіма православними структурами по-за територією канонічних Православних Церков, належить Константинопольському Патріарху. Крім того, ці структури ніколи не виступали та не виступають проти Вселенської Патріархії, а умови їх приєднання до нього обумовлювали заховання за ними відповідного статусу…
У будь-якому випадку подібне адміністративне рішення Константинопольського патріарха ніяк не впливає на глобальні процеси Вселенського Православ'я, у тому числі на надання Томосу українському православ'ю.
