Знущання над історією України тривалістю у триста років

Гібридна війна проти України почалась у 16-17 столітті чи раніше?
Чому українська держава 15-17 століть стала об'єктом ворожих зазіхань?
Як магнати та шляхта служили ненависникам української держави та ворогам православного світогляду?

Дискусія довкола двох частин фільму «Берестечко. Битва за Україну». Відповідь авторів фільму історику Юрію Мицику.

ВІДПОВІДЬ ПЕРША

ТРАГЕДІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

Проблеми української історії, її викладу та дослідження, виникли не на порожньому місці. Силами антиправославних адептів спроби руйнування історичної пам'яті нашого народу здійснювались як у часи слов'янські, так і у періоди значно пізніші.

Разом з тим, саме у останні триста років процес такої руйнації набув неймовірних масштабів. З кінця 17 — початку 18 століття цей процес, стимульований ідеологами заходу і сходу, підтриманий зрадниками п'ятої колони у середині України (магнатами, шляхтою, гетьманами- прислужниками, зрадливим духовенством), перейшов у стадію Руїни – повної ліквідації ознак української державності.

Війна з Україною та її православним світоглядом здійснювалась як з заходу так і зі сходу.

З заходу вона провадилась силами Речі Посполитої, її короля, магнатів та шляхти, з залученням різноманітних європейських орденських структур (єзуїтів, домініканців, францисканців і т.п.) та з опорою на католицьку церкву.

Зі сходу експансію провадила Російська імперія та її дворянство, широко уражене масонськими ідеями різного штибу та збуджене імперськими літописами, які приписували усе українське Москві та її церкві (згадаймо члена ложі «Золотого вінця» Карамзіна та його багатотомну «Историю государства Российского»).

Цілеспрямованість політики нищення українського в Україні нам демонструє перелік заборон української мови, який зібрала Ніна Вірченко, доктор фізико-математичних наук, професор НТУУ «КПІ», академік АН ВШ України, заслужений працівник освіти України. У її списку не менше сотні документів, більшість з яких належить Московії, Російській імперії та СРСР (див. — https://uk.wikipedia.org/wiki/Хронологія_заборон_української_мови ).

Проте, подібну політику нищення здійснювала і влада Речі Посполитої (до 1795 року) та інших держав. І не тільки у царині мови, але в напрямку історії, культури, світогляду, православної віри. Антиукраїнські сили заходу і сходу чинили політику геноциду, постійних виселень, розбрату, окатоличення населення, привласнення українських православних храмів, осквернення давніх православних святинь, етноциду.

З часів Гетьманщини та Руїни широко розгортався і процес нищення українських історичних джерел, йшло масове спалення книг та документів, руйнування історичних пам'яток, садиб козацької старшини, будівель православних монастирів та скитів, їх бібліотек з підземеллями-сховищами. І цей процес остаточно не завершився навіть у період незалежної України!

Тому надто дивно чути з уст маститих науковців глузливе — а докажіть, що у української історії хоч щось раніше було! Нічого ж немає! От у сусідів є, а у українців – немає. І не варто шукати. Бо, апріорі, не могло бути в українців ні держави, ні армії, ні самостійної церкви, ні, навіть, власного світогляду!

При цьому, такі історики переконують суспільство, що не слід ставити під сумнів позиції науки та розкопувати щось нове, що не варто критикувати сформований наукою історичний підхід та історичні опуси ворогів України. Бо українська наука вже давно визнала їх історичними «джерелами»!

Чи не суцільне лукавство?

Вказані вище «джерела» — це переважно польські, литовські, московські, німецькі, магнатсько-шляхетські, єзуїтські, масонські, гетьманські літописи, листи, мапи, які складають левову частку історичних «документів», які наука поклала в основу української історії.

Виникає питання, а де ж наше, українське? Де пошукові роботи у місцях руйнувань вчинених на Україні загарбниками та завойовниками? Де настирні спроби отримати українські археологічні першоджерела? Де намагання в основу української історії покласти істинно наше, предковічне, знайдене у руїнах та підземеллях будівель славних предків?

Саме такі питання на сайті «Родоводу» піднімає стаття, яка носить промовисту назву — «Таємниці історії України» (див. — https://rodovid.rv.ua/tayemnitsi-istoriyi-ukrayini... ).

Тому відповідь на закиди усіх не дружніх до України ідеологів та їх сподвижників може бути лишень наступна:

- українцям повсякчас варто сумніватися у достовірності польсько- литовського, московського (карамзінського) та радянського викладу історії України;

- українцям варто розвінчувати московські, польські, німецькі, єзуїтські, масонські компіляти (так звані «джерела»), які є, в першу чергу, засобами ідеологічної війни з усім українським;

- українцям варто розгортати пошуки українських джерел та артефактів там де раніше не шукали, там де імперська влада не давала шукати, руйнуючи та засипаючи;

- українцям варто сумніватись і у величі псевдогероїв, піднятих на гребінь історії поневолювачами України – таємними ложами, орденськими структурами, масонством, магнатством, покатоличеною шляхтою, гетьманами-зрадниками, Річчю Посполитою, Москвою, Російською імперією та СРСР;

- українцям варто шукати тих джерел, які відкриють правду і стануть для України головною базою її історії, відкриють дорогу до правдивого розуміння історії її народу.

Хто не бажає пошуків правдивої історії нашого народу?

Колектив об'єднання «Родовід», який зусиллями своїх членів, простих українців, доброю волею місцевих патріотів-телевізійників, їх наполегливою працею, за сприяння численних шанувальників «Родоводу», на безкоштовній основі, створив фільм «Берестечко. Битва за Україну», був дуже здивований реакцією на нашу скромний дослідницький відеофільм доктора історичних наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки, людини з духовним саном, Юрія Мицика, який написав статтю під назвою «Знущання над історією (про фільм „Берестечко. Битва за Україну“), яка з'явилась на поважному інтернет порталі (див. — http://www.cerkva.info/ru/publications/articles/8613-snattya-prot-yuriya-mycyka- stosovno-filmu-berestechkobytva-za-ukrainu.html ).

Питається, чому один з багатьох відеофільмів, якими рясніє інтернет, що названий Ю. Мициком відвертою казкою, надихнув поважного дослідника взятися за перо? Що змусило впевненого у своїй правоті науковця спуститись до приземленої емоційної реакції? Чому фільм, який він вважає суцільною фантазією, так зачепив академічного історика?

Зрозуміло, що відверта фантазія не здатна принципово загрожувати моноліту сучасної науки. Адже наука остаточно спромоглася довести та надійно обґрунтувати сотнями дисертацій свою принципову лінію історії України. І, безперечно, гарантує якість результату.

Хоча з реакції Юрія Мицика виходить, що це не зовсім так.

Виявляється, що моноліт науки не такий вже і міцний, і кришиться від простих запитань, які ставлять під сумнів достовірність його історичного викладу. Бо для чого так реагувати маститому науковцю на якусь дивну фантазію?

Відповідь проста.

Уявляєте, якщо фільм „Берестечко. Битва за Україну“ виявиться правдою, а пропоновані „Родоводом“ пошукові заходи та розкопки на місцях війни 1651 року під Мізочем, Семидубами, Зеленим Дубом дадуть ствердний результат і там віднайдуться могили десятків тисяч полеглих жовнірів війська Яна ІІ Казимира.

Що тоді буде? Який вигляд матиме офіційна історична наука? У що тоді перетвориться історичний доробок сучасних класиків історичної науки?

У цьому контексті варто звернути увагу на пропоновану читачам статті наукову аргументацію та дати коротенькі та зрозумілі усім відповіді. Ось окремі позиції :

1. Стосовно переліку багатьох істориків, на яких посилається Ю. Мицик, які начебто згадували у своїх творах Берестецьку битву як переможну для Яна ІІ Казимира, варто констатувати наступне – усі ці історики не були учасниками битви і подій війни 1651 року.

Свої відомості вони черпали виключно з творів Станіслава Освенціма, королівського історіографа, антиукраїніста та хроніста магнатів, який під час вказаної битви знаходився далеко від місць подій, у Польщі, десь під Краковом.

Саме записи Освенціма (найпевніше зі слів оточення короля), зумисно рознесені Європою та світом іншими мовами, історики називають „достовірним“ історичним „першоджерелом“;

2. Твори магнатських літописців, відвертих прихильників Зиновія Хмельницького та Гетьманщини періоду Руїни (Самовидця, Грабянки, Величка, вихідців з промосковської шляхти 17-18 століть), що написані на 40-70 років пізніше від подій під Берестечком, теж не можуть бути першоджерелами.

Це твори суто замовні, які несуть відверту промосковську та шляхетсько-гетьманську позицію. Усі вони присвячені Російському царю (Петру І) та вперше оприлюднені у період 1710-1720 років. Зиновія Хмельницького, єзуїта та католика, ідеолога Гетьманщини (утворення авторитарного типу на тілі Української держави), вони показують як великого полководця, приписуючи йому усі можливі та неможливі вчинки середини 17 ст. н.е.;

3. Посилання на недостатній „народний“ фольклор, з причин висловлених вище (нищення усього українського у 17-20 століттях), не можна вважати аргументом.

Навпаки, лише нині фольклор може бути належним чином вивчено. Старші покоління українців Волині, після другої світової війни, здивовано питали у радянських чиновників, — а хто такий отой Хмельницький? От Богуна знаємо, а хто він, отой Хмельницький?

4. Посилання на твори Антоновича, Костомарова, Грушевського не можуть сприйматися однозначно. Ці науковці писали свої розвідки більш ніж дві сотні років по подіям під Берестечком.

Вони покладались на Освенціма, Пасторія, Кояловича та їх послідовників, і реально мало що могли доповнити до розуміння подій. До того ж, Грушевський, перебуваючи під впливом європейського масонства, так і не зміг вийти з під впливів компільованих давньоруських літописів, „копії“ яких були „знайдені“ у Російській імперії десь у 18-19 століттях, так і з під впливів польсько-німецьких творів 19 століття, які подавали історію України у вигідному для еліти цих країн ракурсі;

5. Не зважаючи на велику кількість усіляких „джерел“, визнаних наукою, головно польських, литовських, німецьких, магнатських, гетьманських, більшість з яких носить відвертий антиукраїнський та антиправославний характер, вважаємо, що їх абсолютно недостатньо для аргументованого відстоювання пропонованої наукою версії подій під Берестечком, як і для розуміння подій історії України 16-18 століть. Але, щоби з'явились українські джерела, та ще й після століть цілеспрямованого і тотального руйнування усього українського, їх потрібно наполегливо шукати.

6. Давні Волинські землі усіяні козацькими пам'ятками, руїнами давніх православних монастирів та церков, козацькими курганами, місцями садиб української старшини, печерами та підземеллями давніх монастирів та скитів.

Саме сюди мають бути направлені погляди пошуковців, археологів, істориків. Тут ховаються відповіді на головні питання історії України 17 століття;

7. Подвійне ім'я Хмельницького, Зиновій-Богдан, вказує на його католицьке дитинство (охрещення батьками як католика).

Навчання у єзуїтському колегіумі Львова лишень підтверджує такий висновок. Бо єзуїти у 17 столітті – жорстко дисциплінований католицький орден, який не приймав у свої лави чужинців.

Вдаване православ'я, приховане сповідування католицизму, а, надалі, московської імперської політики, – це шлях яким пройшла значна частини української старшини та українського духовенства 16-18 століть, що і привело країну до Руїни.

Спокусившись легким вивищенням, обіцянками багатства та прилучення до шляхетства та дворянства, така старшина та духовенство пішли шляхом унії, возвеличення магнатства, підтримки промосковської лінії Гетьманщини;

8. Зиновій Хмельницький ніколи не будував соборну українську державу. Як єзуїт він вів подвійну, а то і потрійну, політику направлену на формування власної авторитарної держави з опорою на шляхту та промосковський церковний елемент.

9. Згадка про „смерть“ Данила Нечая, яка, нібито, мала місце до Берестецької битви, і якою попрікає авторів фільму Ю. Мицик, віднайдена лишень у одному „джерелі“, у записах того ж Станіслава Освенціма (!!!).

Запис про Нечая Освенцім здійснив, швидше за все, зі слів покатоличеної української шляхти, яка вихвалялась у Варшаві своїми „благородними вчинками“ перед польськими королем та магнатами, шукаючи прихильності, орденських звань та гербів.

Звісно, такому „джерелу“ немає віри;

10. Іван Богун, як і незрадлива українська старшина, зневажав поняття гетьман. Бо це іноземне військове звання, яке поширювалось виключно ворогами України.

В Україні вживалось інше, давнє та рідне для українців поняття для високого військового достойника – отаман.

Слово гетьман принесено в Україну магнатами і шляхтою Польщі та Литви. Воно має суто німецьке (тевтонське) коріння: Hauptmann – начальник.

Саме тому поняття гетьман набуло вжитку там, де були його носії – серед магнатства України, місцевої покатоличеної шляхти та на Гетьманщині. Це поняття стало синонімом роздору та підступної боротьби за владу (де два українці там три гетьмани).

11. Відсутність у Станіслава Освенціма та його послідовників відомостей про Івана Сірка – не є підставою сумніватись стосовно його участі у Берестецькій битві.

З відомих причин обмеженість інформації стосовно більшості героїв України 17 століття (Богуна, Нечая, Морозенка, Кривоноса та інших) є нашим історичним соромом та напрямом для майбутніх історичних пошуків;

12. Відносно „столиці“ України, якою, за Ю. Мициком, був Чигирин, і до якого мав йти Ян ІІ Казимир у своєму поході, постає ряд запитань. Чому король, вже після об'явленої ним перемоги під Берестечком, маючи унікальну можливість поставити Україну на коліна, цього не зробив?

Адже величезній найманій з Європи армії, напевно, ставилась дуже чітка ціль – захоплення міст і монастирів, руйнування Січі і столиці. І їй, цій армії, напевне, гарантувалась традиційна винагорода – грабунок захоплених територій.

Виходить, що Ян ІІ Казимир не досяг своєї мети? Він втік відразу ж після незрозумілої „перемоги“?

13. Казуси з Білоцерківською угодою, що її згадує Ю. Мицик, виглядають значно кумедніше. Король, розпустивши військо після Берестецької битви, по декількох місяцях спохватився, і, начебто, повторно рушив на Україну.

За гетьманськими літописами 18 століття Самовидця, Грабянки, Величка, він, начебто, розбиває нову армію Хмельницького під Білою Церквою, і примушує гетьмана підписати дивну угоду, оригіналу якої досі так і не знайшли.

До того ж, цю вигідну для Польщі угоду, начебто, не затверджує польський сейм, і вона, на радість гетьмана, втрачає усіляку силу.

Чи не суцільна фантастика?

14. Стосовно галицької шляхти, яка брала участь у Берестецькій битві на боці короля, то постає питання. А якими полками керували на полі Берестецького бою магнати Потоцький та Вишневецький? Невже виключно польськими, у формуванні яких вони не брали ніякої участі?

Список відповідей на запитання пана Мицика можна було б і продовжити. Але і поданого матеріалу вповні достатньо, щоби зрозуміти підходи Ю. Мицика до історії України.

Натомість усе ж варто зауважити, що у статті застосовані аргументи і іншого штибу – посилання на „козаків які ходили на мамонтів“, про тризуб, який прибув з Венери. На наш погляд ці „аргументи“ особі високого духовного сану, поважному науковцю, не додають особливої переконливості.

Не зрозумілі „Родоводу“ і апеляції до якогось міфічного інженера- будівельника, якого серед авторів фільму немає. Найпевніше Ю. Мицик мав на увазі автора книги „Велич Дулібії Рось. Суренж“ Валентина Дем'янова, фахового архітектора, творця багатьох храмових споруд (переважно православних), дослідника історії та автора численних історичних статей. Саме його він називає головним серед творців фільму. І, у черговий раз, помиляється.

Про головне

Що ж так лякає у відеофільмі „Берестечко. Битва за Україну“ істориків традиційних поглядів? Невже проблиски прихованої від українців правди? Чи, усе ж, надто хиткий стан традиційних викладів?

Бо інакше як прокоментувати особливу поблажливість українських істориків до єзуїтських, масонських, промосковських „джерел“, до тих хто творив лихо нашому народу у 17-18 століттях, повсякчас вставляючи їх бачення у основу української історії?

Проте, беззаперечно, від дискусії є і добрий результат. Критика суттєво збільшує кількість переглядів фільму „Берестечко. Битва за Україну“ та примножує число його прихильників. Українці, у своїй більшості, не сприймають заштампованої аргументації і надалі бажають шукати правдивого розуміння історії України!

Підтримка фільму пересічними українцями надихає громаду „Родоводу“ на створення нових відеофільмів. Таких, які ще раз піднімуть важкі запитання, історично важливі для нашого народу. Надіємося, що нові фільми сприятимуть молодим науковцям у творенні правдивої історії України.

Громада об'єднання „Родовід“

Рівне, липень 2016 р.

Джерело — http://rodovid.rv.ua/znushhannya-nad-istoriyeyu-uk...

ВІДПОВІДЬ ДРУГА

КОГО ТА ЩО ЗАХИЩАЄ ЮРІЙ МИЦИК?

У своїй попередній відповіді Юрію Мицику ми описали мотиви, що спонукали „Родовід“ до створення серії відеофільмів з історії України, які закликають українців задуматись над історичною долею нашого народу. Бо історія нашого народу несе надто важкий імперський спадок і є написаною істориками єзуїтського, масонського, московсько-карамзінського та сталінсько-радянського спрямування (див. статтю „Знущання над історією України тривалістю у триста років“ (відповідь на статтю Юрія Мицика) — http://rodovid.rv.ua/znushhannya-nad-istoriyeyu-uk... ).

Щоби змінити таку ситуацію наші відеофільми закликають розгорнути нові пошукові роботи, розпочати натурні дослідження та розкопки на місцях подій, піддати прискіпливому вибракуванню так звану „джерельну“ базу, що її нам нав'язала Варшава та Москва, критично оцінити єзуїтські, масонські, магнатські та гетьманські літописи (представників зрадливої старшини, послідовників темного окультизму), прискіпливо проаналізувати книги та монографії царських, сталінських та радянських істориків, які швидко погодились з тотальним нищенням усього українського, особливо українських першоджерел, та прийняли за „першоджерела“ масу підсунутих їм компілятивних підробок ( http://www.anvsu.org.ua/index.files/Articles/Virch... ).

Відрадним є те, що висловлені у двох частинах фільму думки є вповні близькими та зрозумілими для більшості українців, для молоді та людей середнього віку, наукової інтелігенції, окрім тієї її частини, яка свідомо, чи не свідомо, стала носієм імперського та сталінського історичного спадку.

Поява чергової хвилі емоційної „критики“ від Юрія Мицика стосовно другої частини відеофільму „Берестечко. Битва за Україну“ (вона про події 1651 року, які відбулись після Берестецької битви), змушує нас в черговий раз реагувати на опус історика- джерелознавця, якому у відеофільмах привиділась маячня та побрехеньки та який вважає нас „московськими агентами впливу“ (стаття Ю. Мицика „Друга серія маячні і побрехеньок (про ч.2 фільму «Берестечко. Битва за Україну» — http://www.cerkva.info/ru/publications/articles/87... ).

Натомість, клеєння емоційних ярликів не заважає Ю. Мицику радити «Родоводу» зосередитись не на зніманні фільмів, а першочергових пошуках коштів на дослідницькі роботи (напевно для офіційних історичних установ та відомих істориків) і пафосно приводить приклад Ігоря Свєшнікова.

Хотілось би спитати маститого науковця, а чи не є пошукова робота святим обов'язком відповідних наукових інституцій (археологічних, історичних, краєзнавчих, культурологічних), які отримують на це державні кошти і мають планувати напрямки своєї діяльності? Чи поставлять ці інституції у плани своїх досліджень місця означені у фільмах, але без самих фільмів? Чи стукатимуть вони у двері різних фінансових установ без посилання на підтримку громадськості яка побачила фільми та шукає відповідей?

Про це ж говорить і приклад Ігоря Свєшнікова, який боровся з численними заборонами і шукав кошти на розкопки. Але він, радше, є зразком локальної перемоги українського патріота (спочатку не археолога) над радянською політичною системою, яка намагалась, у можливий спосіб, гасити прояви українського патріотизму, стримувати дослідження не бажаного напрямку, звужувати їх масштаб (за цим пильно слідкувало КДБ та партійні органи), змушуючи втискувати результати у затверджену зверху концепцію Берестецької битви (за московсько-сталінським сценарієм та, власне, Станіславом Освєнцімом).

Доказом цього є фактичне згортання масштабних досліджень під Берестечком (між річкою Стирем, селами Вербень, Пляшева, Острів, Коритно, Митниця, Антонівка) після смерті головного рушія досліджень — самого І. Свєшнікова. Наступним доказом є вимушена обмеженість проведених розкопок лишень вузькою смужкою козацьких могил та недоторканість невідомих донині цвинтарів військ Яна ІІ Казимира (католицького і протестантських) на театрі подій до 70 квадратних кілометрів!

Разом з тим, це не завадило появі численних дисертацій та монографій, які трубили про поразку українського війська і закріпляли у свідомості українців байку про «викрадення» Зиновія Хмельницького та втечу українського війська з поля битви.

Ми, як українські дослідники, з таким викладом історії Берестецької битви, категорично не згодні!

Сумнівався в об'єктивності офіційних (читайте за Освєнцімом) описів Берестецької битви, і сам Ігор Свєшніков. Принаймні так кажуть учасники розкопок, які не раз обговорювали питання перебігу та результатів битви зі своїм керівником.

Натомість, Ю. Мицик у черговий раз стає на захист Станіслава Освєнціма, єзуїта та антиукраїніста, королівського та магнатського літописця, бо той, нібито, як старанний школяр, займався лишень скрупульозним переписуванням фактів (інформації від короля та магнатів!).

Хочеться спитати, що це? Елементарне незнання політичних реалій тих часів, чи свідома підтримка того, хто виконував у Речі Посполитій роль королівського речника, рупору владної верхівки антиукраїнського та антиправославного спрямування (таку роль нині, у період чергової гібридної війни з Україною, виконують московські агенції «РИА новости», ИТАР ТАСС та інші прокремлівські медіа)?

Вповні очевидно, що саме з під пера єзуїта Освєнціма, та подібних йому «переписувачів», виходила потрібна владі Речі Посполитої та її ідейним покровителям, інформація, яка, у відпрацьований спосіб швидко розносилась усім тогочасним світом (через послів, дипломатів, орденські та масонські структури, католицьку церкву, через магнатів, шляхту, купців, торговців та мандрівників). Ефективність цього механізму підтверджується появою сотень інших однотипних за змістом «джерел», які, за Мициком, нібито, надійно підкріпляють найголовніше «першоджерело» про Берестецьку битву — власне опис самого Станіслава Освєнціма (нагадаємо, що він не був учасником битви).

Довіра до такої «інформації», як ворожого продукту у гібридній війні з Україною у 17-18 століттях, складеної з ідеологічних опусів Станіслава Освєнціма та літописів доби промосковської Гетьманщини (з під пера представників магнатсько-шляхетської п'ятої колони у середині України — Самовидця, Величка, Грабянки та інших) у Ю. Мицика настільки очевидна, що, схоже, стала для нього непорушною догмою.

Цим можна пояснити і закид Ю. Мицика авторам відеофільму у некрофілії (приязні до мертвих), через, нібито, появу у битвах фільму вже покійних українських героїв. Варто лишень поспівчувати Юрію Мицику, бо ж і Освєнцім, і магнатсько-гетьманські літописці, занадто поспішно «поховали» багатьох українських полководців у стремлінні швидкої міфологізації єзуїта та католика Зиновія-Богдана Хмельницького та його Гетьманщини (авторитарного утворення на тілі України).

Саме з історичного догматизму бере початок і несприйняття Ю. Мициком того, про що згадується у двох частинах відеофільму «Берестечко. Битва за Україну» — про розбудову української держави з центром на Волині у 15-17 ст. н.е.

Згадується у них і про структуру цієї держави та її внутрішній устрій, де уділи – не князівства, а структурні одиниці держави; де паланки – це військово-адміністративні землі у її центрі, на Волині, та на Дніпрі. Фільм намагається показати у який спосіб ця, ненависна у Варшаві, Римі і Москві, держава, боролась зі зрадливим старшинством (надалі магнатством та шляхтою), яке, через підкинуту окультність західних орденських та масонських центрів, опираючись на підтримку Риму та Речі Посполитої, а надалі і Москви, прагло жадібного збагачення.

Офіційна ж історична версія (вона ж по суті сталінсько-карамзінська) говорить зовсім інше — ніякої самостійної держави України у 15-першій половині 17 століття ніколи не було, а була Литва та Річ Посполита. Українську ж державу у 1648-1654 роках, нібито, почав будувати єзуїт та католик, шляхтич та гетьман, Зиновій-Богдан Хмельницький. Проте, відразу підпорядкував її Москві, бо, нібито, дуже бажав єдності східнослов'янських (читай русских) земель. І взагалі оригіналу договору з Москвою, у черговий раз, ніхто не бачив, але він є, і зовсім не такий як про нього пишуть. Чи не повна маячня?

Вочевидь, що така версія української історії наскрізь неправдива. Її основа — шита білими нитками версія ідеологів з Риму та Варшави, Петербурга та Москви. Прикро інше — вона вповні влаштовує нинішніх «українських» істориків, які не хочуть прискіпливо та критично оцінити імперський історичний спадок.

Ми ж члени громади «Родоводу» стверджуємо – що українська самостійна держава у 15-17 століттях була!

Вона стала природньою спадкоємницею усіх попередніх утворень на теренах України — Артанії, Дулібії, Росі. Вона дала змогу народу України боротись з зовнішніми та внутрішніми ворогами українства та православ'я у 16 – середині 17 століття. Саме вона створила той ресурс, який дозволив українцям привести під Берестечко та Мізоч, на інші поля битв 1648-1651 років, величезні, добре озброєні та навчені армії (див. нову концепцію української історії — https://rodovid.rv.ua/tayemnitsi-istoriyi-ukrayini... ).

Апелюючи до компільованих «джерел», Ю. Мицик усвідомлено виступає проти критичного аналізу імперського історичного спадку, бо впевнено слідує за карамзінсько-сталінським викладом української історії. Він заповзято боронить єзуїтських, масонських, магнатських, гетьманських та промосковських «літописців», які люто ненавиділи Україну та православ'я, і бажали українському народу кріпацтва та несвободи.

Хочеться спитати, чому? За які заслуги така любов до ворогів?

У цьому плані дамо пораду Ю. Мицику – здійснити спробу перевірити милі його серцю «джерела» на їх абсолютну достовірність, але з допомогою найсучасніших методів та новітньої техніки досліджень (з застосуванням електроніки та хімічного аналізу) з залученням найкращих криміналістів світового рівня. Було б надто цікаво побачити результати таких перевірок.

Та чи дадуть згоду на такі дослідження власники вказаних «джерел» — архіви Ватікану, Кракова, Петербурга чи Москви? Адже результати таких перевірок можуть мати надто серйозні наслідки для офіційної історії багатьох країн Європи.

Відомо, історія для більшості держав світу – це, у першу чергу, інструмент політики!

Саме це мав на увазі Ян Маклеод (Йан Маклеод, Iain Norman Macleod, 1913-1970 рр.) – британський державний діяч, голова консервативної партії, міністр колоній уряду Британії, висловивши влучний афоризм: «Історія — занадто серйозна справа, щоб довірити її історикам!».

На жаль інформацію про цього діяча, після довгих пошуків у інтернеті, заплутавшись серед алкогольних компаній та футбольних суддів, так і не зміг знайти Ю. Мицик. Тому наводимо декілька джерел для зацікавлених інформацією про Я. Маклеода (статті — https://en.wikipedia.org/wiki/Iain_Macleod, http://www.findagrave.com/cgi-bin/fg.cgi?page=gr&GRid=95685030; фото Я. Маклеода — http://www.alamy.com/stock-photo/iain-norman-macle... ).

Стосовно ж рахманів, великих духовних православних Отців минулого, про яких нічого не знає Ю. Мицик, яле яких добре пам'ятає український народ у своїх святкуваннях, традиціях, назвах та прізвищах (свято Рахманського Великодня, Рахман гора на Львівщині, село Рахманівка коло Дніпра, прізвища – Рахманенко, Рахманюк, мальований образ воїна-рахмана — козака Мамая) то це не дивно. Бо про рахманів, вочевидь, нічого не писав Освєнцім та магнатські літописці. От і виходить, що Ю. Мицик не має «джерел».

Натомість, не це є головна біда.

Найсумніше те, що українською історією Юрій Мицик щиро вважає єзуїтсько-масонську, сталінсько-карамзінську імперську луду, якою останні три століття завзято затуляли очі українцям. І не тільки вважає, але заповзято захищає таку, намагаючись у зародку задушити інші, альтернативні, зрозумілі загалу, версії української історії.

Такий безальтернативний підхід є безглуздим та недопустимим у царині світової науки, так як нищить головну зброю науки – змагальність ідей та версій. Він гальмує нове прочитання заплутаних фактів, унеможливлює формування свіжих поглядів у галузях ідеологізованих, де перевірка відбувається з часом, з поступовим накопиченням фактів, де пошук є найвищою цінністю. Чому ж для української історичної науки мають бути якісь особливі виключення?

От і виходить, що Юрій Мицик стоїть на сторожі важкого і неприйнятного для України історичного спадку, та усіма своїми силами боронить його адептів — єзуїтів, масонів, магнатів, шляхту, промосковських гетьманських літописців, та головні «надбання» московсько-карамзінської, сталінсько-радянської, імперської науки.

То хто ж не любить Україну, пане Мицик?

Громада об'єднання «Родовід»

Рівне, серпень 2016 р.

Джерело — http://rodovid.rv.ua/kogo-ta-shho-zahishhaye-yuriy...

Фільм «Берестечко. Битва за Україну»: частина 1, частина 2