Дитя приходить в цей світ і сповіща його: я є!
Голосно. Всі мають це знати, почути, кинути свої справи і бігти зустрічати дитятко. Радіти йому, обійняти, ляснути його рожеві сіднички та знов радіти його приходу. Всі.
Ті всі, що наші. Всі ті, що здатні його чути.
Помагайте, рятуйте, грійте, корміть, пестіть, захищайте, носіть, кутайте. Я вже є!
Вереском, плачем, криком. Головне голосніше. Якомога голосніше і дзвінкіше. Не почують – пропаду я і мій світ зі мною.
- Агооов… нашіііі… людоньки, такі самі як я, всі! Біжіть сюди! Я вже є!
Потім, відлежавшись на грудях мами, на ручищах тата, на кимсь завбачливо постеленому ліжечку, змовкне. Зажмуриться. Й знову закричить, заплаче. А потім приглядиться, прищуриться, раптом широко-широко розплюще оченята і засміється.
- Привіт, світ, я є!
Звичайно, що не одразу. Час. То все образно… Хоча, кажуть, що я зразу сміявсь. Видумують думаєте? Може будь. Не пам'ятаю як і чого я сміявся. Наполягать не буду.
Й всміхається дитятко йому. Світові. Воно його ще й не бачить як треба. Не чує. Не відчува, не зна, а сміється. Бо він теж посміхається йому. Маминими вустами і татовими очами. Радіє бабусиним зморщечками, тішеться дідовими бровами. Тьотки зі своїм діловитим метушіння… крутять, вертять, підкидають і радіють. Жіночка в білому. Люди. Навіть кицька, одиначка кицька, прийде і буде гріти. Вилизувати. А старий пес, лежатиме під порогом, стежитиме, берегтиме, іноді скалячи єдиний не випавший зуб на такого ж, лише сусідського, пса:
- Не підходь, там наш скарб. Наше! Наш! Йому треба моя допомога. Так, так, навіть такого старого пса як я. То наша зграя! А просто так.
А дитятко сміється, кажучи: я такий же, я свій, я наш. Відповіда.
Сміється і плаче й не зна, де там чужі і свої. Кого звати, а від кого закриватись. Не зна й кому посміхатись. Рефлекси — то коли-небудь згадається таке слово. А потім спливе: безумовні. Людина безумовно «налаштована» на співпрацю. Рефлекторно. Й собака, й кіт. То тільки вараниха свій виводок зжерти намагається. Чи… А ми – не такі. Безумовно налаштовані комунікувати зі світом. З такими чи таким же. Просити помочі й допомагати. Кооперуватись. Робити щось спільно. Громадою. То наше єстиство таке.
Дитя росте. Вчиться. Відповіда світу на досвід знанням, на посмішку — посмішкою, на сльозу – сльозою і обіймами, на допоможи — допомогою. На кривду – як вийде. Іноді кривдою, іноді втечею, іноді – захистом від кривди. Стиснутим кулаком й оскаленими рудиментованими іклами. Наше. Моє. Геть! По-різному бува. Бува й втіха. Бува й зловтіха. Люди ми такі … людські.
І з всього дитя робе свій висновок. Й вчиться не тільки відчувати, а й спів відчувати. Разом з ним, те саме що він, так само що він. Поділяти погляди, переконання, відчуття. Співчувати.
Це, як на мене, головна риса людини. Здатність поділяти з кимось почуття. Може воно й робить нас такими... людськими.
Вчиться й прийма відчуття іншого. З мамою, з татовими загрубівшими долонями, з дідовими байками, бабусиними плачиндами і пундиками, іграми, друзями і друзяками, просто перехожими. З усім. Поступово відсовуючи межу свій — чужий. Зрозуміле – ні. Такі – інші. Я – не такий як я.
Полумя – пече, бджола – жалить, муха — набрида, пес – друг, а кицька — одиначка і цапне, якшо шо. А ще кошенят своїх принесе, тернеться мордочкою: я ж тебе гріла, вилизувала – тепер й ти помагай. І зна ж, що допоможу. Зараза така. Лишень забула, що вона молодша од мене год на 30. Та грію-грію вже, не злись.
***
Бути людиною дуже просто. 10 тисяч посмішок. 10 тисяч дякую. І 10 тисяч будь ласка. Наших будь ласка, наших дякую і наших посмішок. І все. Ти наш, друже. А може й менше. Мої тобі теж зарахуються. Поділюсь. А потім все буде Україна. Свої треба. Такі самі як я.
Зі Святами!
