Заходь, товариство, сідай. Почувайся як вдома та знімай вже свою рускоязичну екзоскафандру. Знаю-знаю, як важко буває його відшкребти. Сам такий. Важко і небезпечно. Та тут всі свої. Не переживай. Побалакаємо.

Так от,
Жила в одному селі баба Миронівна. Звичайна українська незвичайна жіночка. Незвичайна — бо українські жіночки всі незвичайні. Сварилась з сусідкою через город та з депутатами через телевізор, а Кравчокучмі так і казала в лице: «от морда!». Правда, через телевізор теж. А вечором переживала за Хосе Ігнасіо, та ще більше — за Вєронічку Кастро. Навіть зошита завела і акуратно записувала події. Бабця старенька. Забуває. Тому ввечері дивиться серію, звіряючи події з зошитом, а вранці — повтор конспектує. Ще більш в нагоді став той зошит, коли Вєроніку одразу в двох серіалах показували:
- Хоч в Династії її нема! — раділа Миронівна.

Та мова не про те,

Завела собі Баба цуценя. Та й прозвала його Кастром. На честь улюбленої тележінки, звичайно.
Не піднялась рука посадити рідненьку бідну Кастру на прив'язь, так і бігало воно, зростаючи в атмосфері ситості, любові та курей. Як це нерідко буває, для Баби з часом собака став Касею:
-Кася-Кася, зірочка моя, йди їсти, на-на. Ой хороший. Ой молодчина. Ой собачка мій. А ну виплюнь, падло таке, курча.
Що й не дивно. А для решти села — Кастратом.
А ще місцевою зіркою та улюбленцем. Такий безкоштовний цирк-шапіто без прив'язі. Но рідний!
- Миронівна, шо там Ваш Кастрат? Ага-Ага. От же ж смішний. Ну й умний. Шо так і спить? Як людина. От жеж ж...
- Хороший, — раділа Миронівна та одразу бідкалась: — а оце знов курей подавив сусідських.
- От нада ж. Може втопите?
- Та шо Ви таке кажете, Остап Лєксєїч. Воно ж рідне.

Та й не за це мова теж.

Повернувся з армії Андрійко з верхньої вулиці. Служив він у ПВО, де охороняв мирне небо і склад з картоплею. Хоч був у вже українських Збройних Силах, та в армії ще совєтській. Тому Андрійко повернувся Андрєєм і «што ето ви мнє такоє гаварітє, нє положено, а вот наш сєржант», і любив ділитись армійським гумором та досвідом: «как-то раз ми вротє...». Ну так заведено було ще з часів армії радянської говорить чьотко і общєпонятно. А як відомо, в армії чи, доприкладу, тюрьмі з адміністрацією розмовляють мовою адміністрації. Ну бува таке: шеврон змінили, доложили куди положено і далі служать комусь чомусь чогось. В новій формі — в старім змісті.

Так от, армія хоч і ЗСУ, но кадри ше «з тої війни лишились». Провєрєні. Тому Андрійко не тільки повернувся Андрєєм, а ще, як би сказати, щоб ненароком когось не образити... всі ж розуміють що язик не має значення і нема зовсім ніякой різниці і тут мова не про це і всі люди однакові?... тут про яічко. Відморизив собі Андрій-Андрєйка яічко на складі. Одне. Нє-нє, не переживайте, чоловікові для статевої функції достатньо й одного. Друге, як би, для симетрії, естетичної гармонії, біологічної рівноваги, балансу і шоб невиховані жінки не сміялись.

Значить, відморозив якраз те, що для балансу. Йому в армії справку дали, шо він молодець і долги Батьківщині поки що віддав, но лічно сам трошки ідіот — з власної необережності. Ну воно чорт його знає як справа була, но радянська армія, ще й бувша — штука чьотка і перпендикулярна. Яйце твоє — знач сам дурак і згубив з власної необережності в мирний час. Ну то таке. А начмєд сказав, що може він так і прийшов.

Повернувся Андрєй в село й одразу невзлюбив Кастру. Навіть сварився, що не можна так часто і громко кричать неподобства з оскорблєніями. Якшо б він знав слова «толерантно», «коректно» і «взаємоповага», то він талановито вплітав би їх в полум'яний візерунок своїх промов. Но Андрєй не знав і говорив для зв'язки речень просто: «йобана врот» і «блядь». (Це пряма мова)

Андрєя в селі теж недолюблювати почали. Казали, що він «йобнутий» і «що йому той собака зробив». (Теж пряма)

- Чого ти казишься, Андрію? — питала Миронівна. — Шо тобі таке весь час ввижається? Та не гавкав він про тебе нічого. То горобців ганяв...
Андрій не розумів про що мова й одразу звинувачув Миронівну у невихованості її собаки та падінню курсу акцій місцевого молокозаводу. І що не так треба собакам з людьми жить...

Так і жили.

А якось Кастра отруївся і помер. А Андрію дали пиздяки. Бо покидьок і довбойоб. (прям так, слово-в-слово і казали). І лише Остап Лєксєєч бив ше й за мову. Остапа Лєксєєча й з Партії через буржуазний-націоналізм раз чуть не вигнали.