Боротися проти наслідків, а не причин, то традиція українських професійних дописувачів.
Битися проти ведмедя, який вбив передостанню корову, сцикотно, тому дамо копняка щуру, який погриз хлібину. А те, що ведмедю це не заважає доїсти цю корову і вбити останню, то вже таке, не їхній клопіт. Героїчна битва проти щура забезпечує відчуття виконаного обов'язку і звіт перед тим, хто платить гроші.
Тому професійні дописувачі битимуться проти прислужника, наймита Гужви, а не проти Медведчука. Не проти босів, не проти Льовочкіна, не проти Бойка, не проти Ахмєтова, борони Боже, лише проти шісток. Проти наймитів, яких ті мають скільки хочуть і легко замінюють на інших. До того ж боси зазвичай партнери їхніх хазяїв, ага, і самого Гаранта, і його заклятого партнера по коаліції, і всіх решти. Коли політичні, коли бізнесові. Йопть, не можна в них лайном кидати, бо раптом влучиш у власних благодійників.
І ні у якому разі не проти нинішніх, хто плідно продовжує справу попередників з опанування потоків. Бо це ж однозначно білі, бо лише білі можуть так гарно платити. Взагалі всі, хто платять нам — білі. Чорними можуть були лише ті, хто платить іншим.
Ну не можна ніяк визнати професійним дописувачам, що на тому рівні нема білих, що там всі чорні. Що вони всі з однієї ями гною. Не можна. Раптом люди прочитають і почнуть шукати білих там де вони можуть бути, а не в лайні і не в шоколаді. Раптом ті білі дадуть копняків всім чорним, незалежно чи то колишні, чи нинішні. Хто ж тоді платитиме.
Реванш не стукає в наші будинки. Він вже давно в наших оселях, отруйний і оманливий, і помалу вбиває все своєю отрутою.
Тому нам все доведеться починати заново. Проти всіх чорних, бо намагання розбиратися в сортах і відтінках лайна не лише огидне, але й шкідливе. Сьогодні смертельно шкідливе.
Часи успіху знавців сортів лайна минуть, це невідпорно.
Є лише біле і чорне. І все чорне вороже і огидне однаково.
